Глава 18. Хто вона така?

Одного весняного теплого дня я все ж зустріла його біля центрального входу. Ну як зустріла? Так… побачила крізь двері разом з якоюсь мимрою. Та стояла, посміхаючись до МОГО Ясіна, а він ввічливо їй відповідав. Тихенько прокралась і зробила декілька фото дівчини з темним волоссям. Одягнена вона була в гарне зелене плаття, туфлі на високих підборах, а на плечі висіла малесенька, крихітна сумочка, в яку навіть ручки не влізуть, не те, що зошити й підручники. Дівчина щось щебетала МОЄМУ Ясіну, а потім вхопила за руку, впилася, мов зміюка. Я уже зробила навіть кілька кроків, щоб вчепитись в її патлате волосся, але Сашко делікатно зняв руку нахалки з себе, посміхнувся на прощання і залишив цю «радикалку» наодинці.

– Ритко, ти знаєш цю фіфу? – простягла смартфон подрузі вдома. – Хто вона така?

– Та мажорка одна, а що? Йой! Це ж твій Ясін поряд з нею! Він, точно! Що зав'яли помідорки то?

– Не зав'яли. Вона сама до нього причепилась. А МІЙ! – наголосила, піднявши вказівний палець вгору. – Мій Ясін її відшив.

Мажоркою виявилась дочка самого ректора. Дізналась я про це тільки в наступному навчальному році.
 

...Кажуть, що час лікує. Всі кругом твердять, що час лікує, просто треба почекати. Та ніфіга він не лікує! Ось майже рік назад ми з Сашком цілувались біля мого дому так, що серце завмирало та крила виростали. Так от, мої почуття не змінились ні грама! Звичайно, я змирилась, що не бути нам разом. Змирилась, але малесенький вогник надії все ще десь там, глибоко в душі, тлів і він одразу ж розквітне, дай тільки привід.

– Ох, як це мило, Дарино! Вона сидить на підвіконні, п'є каву і думає про нього! Це навіть миліше, ніж написати «Дарина плюс ОМ, дорівнює» під його вікнами. Брррр… Досі не вірю, що брала в цьому участь, – Ритка рилась в моїх речах, витягуючи якийсь одяг. – Ти, давай, збирайся. На заняття пора. Перший день навчального року пропускати не можна, особливо тобі.

– По-перше, не на підвіконні, а за столом і не каву, а чай, – відповіла, встаючи з-за столу, та стала одягатись. – І чого це мені не можна пропускати перший день навчального року?

– Бо новенький у нас буде, ясно? – сердито глянула на мене подруга.

– Новенький? І що з того?

– А то! Шо сватати тебе будемо! Дістала зі своїм Олександром Макаровичем, – Ритка умисне перекривила його ім'я, наче їй стало гидко.

– Яке-е-е сватати? – зняла з руки браслети, які Рита тільки но повісила туди. – Я ж його ще й не бачила!

– Ну так побачиш! Староста сказала, що він симпатяжка, – і знову ті брязкалки мені на руку спробувала вчепити.

– Ніт! – сердито відповіла їй, коли дівчина пов'язала на мою шию тонкий шарфик.

– ТАК! Давай, давай. А то так і помреш старою дівою!
 

...– Привіт, я Маргарита, а це моя подруга Дарина.

– Ярослав.

Хлопець і справді виявився симпатичним з темними очима, світлим фарбованим (як зараз в трендах) волоссям. Тут і ямочки на щічках, і посмішка гарна, але не чіпляв. Намагалась посміхнутись, але виходило трохи кривенько, не щиро. Ярослав, наче й не помічав цього. Роздивлявся мене, наче я товар на ринку. Он, краще на Ритку дивився б. Чого на мене витріщився?

– Не хочеш з нами прогулятись після пар? – запитала подруга і я непомітно під столом вдарила її по нозі. Мало того, що змусила мене сісти біля цього заклопотаного, який так і пожирав мене своїми маленькими оченятами, то ще й запропонувала йому прогулятись.

– З радістю, – відповів хлопець, посміхаючись. Мені!

«Він збоченець, ти що не бачиш? Дірку в мені просвердлить своїм поглядом» – написала Риті записку, коли заняття уже почалось.

«І це нормально, бо ти сьогодні чудесно виглядаєш! Не сперечайся з профі! Я знаю краще!»

Ну прямо, як мама говорить. Чудесно виглядаю? Так ти ж сама мені макіяж сорок хвилин робила, що на пару бігли, як марафон! Профі вона! Сиділа та сердилась на подругу. Не хотілось мені й близько біля цього Ярика знаходитись…

Але Ритка таки вмовила мене на прогулянку, заславшись на те, що за мною боржок, який саме пора вертати.

– Але ж яка тобі вигода з цього? – не розуміла я цю дивачку.

– Перестану твої шмарклі витирати кожен раз, коли ти розкисаєш. «Бо він знову не відпові-і-і-і-в!»

Ну буває трохи, так… але іноді він відповідає на мої повідомлення і тоді я в раю…

Чекали з подругою новенького в парку, неподалік університету. Погода стояла чудесна, що навіть пташки співали на радощах. Ну і де він так довго? Говорив просто в деканат у справах зайде на хвильку та одразу наздожене нас, а стирчимо тут уже двадцять хвилин.

– Вибачте, леді, знайомого зустрів, – розвів хлопець руками, усміхнувшись знову мені.

Ну нарешті! З пунктуальністю взагалі не дружиш, чуваче! Сів біля нас і одразу посипались стандартні запитання – звідки родом? Як навчання? Чи важко сесії закривати? Слухала в пів вуха, майже нічого не відповідала, тільки ловила хтиві погляди на своїх ногах.

– О, Святий Миколай, Матір Божа, Цариця Небесна! Я ж забула, мені до Михайла Олеговича потрібно підійти! Забула я дещо запитати після пари! – раптом вигукнула подруга.

Секунда й Ритки слід розтанув. Тюхнула! Скотина, я їй пригадаю це!

– Може в кіно сходимо, Даруню?

– Даруню?... – я витріщилась на хлопця. – Да-ри-на.

Інакше знудить прямо на тебе. Так і хотілось вголос повторити. Стрималась.

– То як?

– А ніяк! Мені от теж треба до Михайла Олеговича, забула я!

– Не хочеш, то так і скажи, я ж не дурень.

Мені стало соромно за свою поведінку. Почервоніла і вибачилась.

– Я просто… не готова… Вибач…

– Ну гаразд, передумаєш, я буду поряд.

– Добре, – усміхнулась, як ідіотка і тихесенько собі втекла..

Але цей настирний не відчепився ні наступного дня, ні через тиждень. Все пропонував то в кафе сходити, то в парку прогулятись. І все це з такою милою, доброю, аж солодощавою посмішкою. Бееее..

Я саме йшла в буфет, коли побачила знайому фіфочку, яка ще весною вчепилась в мого Ясіна. На дівчині були відпадні рвані джинси й синя блузка в білий горошок.

Поряд з нею йшов наш ректор. Якраз розминалась з парочкою, коли почула уривок розмови.

– Ну тааату, не хочу на фізматі, давай на історичний, там легше!

Я аж спіткнулась об доріжку, яку незрозуміло для чого постелили в коридорі. «Тату?» «Тату?» Що? То вона ректорська дочка? І вона хоче на історію? Однозначно хоче ближченько до Ясіна бути. А що як… а що як він з нею? Серце окутав страх. Ні! Ні! Він же не зміг би, не зміг би, правда ж? Він же…мій…?

– Та який він в біса твій, Дарино? – репетувала Рита ввечері, коли я все ж наважилась повідати сьогоднішню історію подрузі. В грудях оселився неприємний черв'ячок відчаю. Оце й усе? Я стільки чекала, щоб дізнатись про…