Глава 17. Ще один геніальний план

– Ритко, Ритко! – намагалась розбудити свою сусідку, як тільки вернулась до гуртожитку після канікул. – Він буде викладати у нас! У нашому університеті, уявляєш? Ритко, та прокидайся ти! У мене є геніальний план.

– Ооооо. аааа. уууу, чого тобі, Дарино? Я вчора цілу ніч в клубешнику висіла. Відчепись! Дай поспати!

– Ясін буде працювати в нашому університеті! – тріпнула подругу сильніше, щоб розбудити. – Я все продумала. Панченко сказав, що він житиме у квартирі, що дісталась від бабусі. Так от… ти маєш прослідити за ним. Бо він тебе не знає.

– І? – байдуже запитала Рита, не висовуючи голову з-під ковдри.

– Потім розповім. Я уже знаю розклад його занять. Завтра у нього останнє заняття зовсім недалеко від 316 аудиторії, в якій будемо ми. І ти вийдеш на хвилинку раніше, щоб встигнути. Прослідкуєш за ним до самого дому.

– А якщо він не додому поїде? Або на таксі. Як я тоді його висліджу? Пішки буду бігти чи що?

– Та дам я тобі грошей на таксі. Але він поїде на метро – це я тобі гарантую!

– Ну окей! Але ти моя боржниця тоді!

– Мені не привикати, повір.
 

...– Та-да-да-дам! – тягнула Рита кота за хвоста, вернувшись після «операції».

– Ну не томи уже! Кажи давай! Він додому поїхав чи ні? На метро? На метро?

– На метро.

– Так куди? Де? Адреса є.

– Є. Спершу, правда, він години три по супермаркету ходив. Я тобі скажу, він ще той ласун. Цукерків набрав, кілограм тридцять, а то й більше! І фруктів теж.

– Ну не томи, Маргарито!

– Тримай свою адресу, Дарино! – дівчина протягнула маленький папірець, де нерівним почерком були нашкрябані заповітні букви.

– Йдемо на діло! Глянь, що в мене є, – протягнула балончик з фарбою подрузі, а сама стала одягатись в темний одяг.

– Тобі говорили, що ти дурепа, Дарино? – вперла руки трохи нижче талії, прямо, як мама, коли сердиться.

– Ще й не раз. Навіть сама себе так називаю зрідка.

– Божевільна.

– Так, так! Одягайся у щось темне, виходимо уже.

– Дай хоча б перекусити щось.

– Та хіба ж я не чую, що від тебе шаурмою несе за метр? Немає часу, ходімо! – тягну дівчину за руку в сторону дверей.

****
Саша вертався до свого дому з магазину. Виявилось, що в бабусиній квартирі не було чайника. І вже майже дійшов до свого дому, коли побачив сині проблискові маячки біля під'їзду. Підійшов ближче й увагу привернули букви на асфальті, яких тут буквально пів години тому ще не було – «Дарина+ОМ=». Збоку стояла бабця і все приказувала, що «малолітніх хуліганок» потрібно саджати, бо потім виростають «наркоманками» і «повіями». Типова бабця, що любить сидіти під будинком та обговорювати його мешканців.

А біля автомобіля стояли дві дівчини, одну з яких Саша бачив сьогодні в метро. Вона те й діло, що косилась на Ясіна, відводячи погляд, як тільки їх очі зустрічались.

Дівчина репетувала не своїм голосом про те, що нічого не робила, що вона не винна, а тільки стояла збоку і дивилась. Ну а іншою виявилась Дарина.

Не залишалось нічого іншого, як вступитись за дівчат, які не носили з собою документів, які могли б засвідчити особу. Поліціянти представились і зацікавились Ясіним.

– А ви, здається, і є той самий таємний ОМ, що тепер красується посеред двору? – запитав молодший з виду поліційний.

– Той самий. Дівчат відпустите? – Саша й не сподівався на такий щедрий акт зі сторони правоохоронців.

– Відпустимо, чого ж ні! Тільки ви прослідкуйте, щоб не повторилось більше хуліганства.

– Я прослідкую, дякую за розуміння.

Обернувся на Дарину. Погляд в асфальті. Переминалася з ноги на ногу. Їй соромно, звичайно.

– Ходімо, хоч чаю вип'ємо, зігрієтесь. Все одно на метро запізнилися уже.

****

Квартира у Ясіна виявилась відпадним двокімнатним пентхаусом. Я перебільшую, звичайно ж. Гарна, затишно обставлена і неймовірно світла. Пригадала ту саму бабусю, з якою познайомилась минулого року. Вона мені ще щось "втирала" про долю. О Господи! Вона ж… «Старший, таки старший» – промайнуло в голові тим же голосом жінки. Так от що вона мала на увазі! Про Сашка говорила… Ще б він сам повірив у нас… Ееех…

Попили смачнючого чаю, зігрілись і вигнав нас Ясін, викликавши таксі до гуртожитку.

...Знову тиша й ігнор. Сльози в подушці майже щоночі й пошук знайомого обличчя серед коридорів університету. Саша умисне ховається від мене чи що?