Глава 16. І не пара, і не друзі

...Що робить звичайна сучасна людина першим ділом, коли прокидається зранку? Правильно, тягнеться за смартфоном, щоб перевірити свіжі повідомлення, соцмережі, погоду і все, що тільки можна. От і я щоранку хапаю телефон з надією на повідомлення від нього. Але там пусто ось уже два тижні.

А тут зайшла в Внстаграм і серце завмерло. Сашко.... мій Олександр Макарович... Нова світлина, яскрава, дивовижна. Сидить в парку, усміхається чарівно, задивившись на щось в стороні. Чи варто говорити, що профіль Ясіна ідеальний? Думаю, ні... Рівнесенький ідеальний ніс і рожеві пухлі губи. Волосся, укладене назад. І неможливо лазурові очі... Як дорогоцінні топази, виблискують від осіннього сонця. Кругом жовтіє опале листя, але трава ще досі зелена. Чорне пальто мого улюбленого шкільного вчителя контрастує на фоні дерев. Гортаю вниз і серце знову завмирає.

#fallinlove...***

А що як він закохався в іншу? Душа заціпеніла, а по спині пробігся холодок. Так швидко і просто? Серце вперто не хотіло вірити, а мозок настирливо вбивав у нього правду. В нього є інша… Інша…

Вистрибнула з ліжка і спробувала вскочити хоч в одне взуття. Даня! Данічка! Він все знає… Знає! Точно знає!

– Дарино, що з тобою? – здивована Рита з'явилась у дверях із зубною щіткою в руках.

– Потім, все потім… – відмахнулась і побігла до Панченка на ходу витираючи сльози.

– Ну і чого ти нас будиш ні світ ні зоря? – відкрив двері сонний Даня і потягнувся безцеремонно і ліниво, наче кіт.

– Я ще міг пів години поспати, а Назару взагалі на третю пару, – махнув у сторону сусіда, який прикрився подушкою.

– Пробач…те, – винувато розвела руками, – у мене тут трагедія, Даню!

Протягнула телефон прямо під очі Панченку і стала чекати реакції. Хлопець забрав його з моїх рук і зажмурився, намагаючись роздивитись.

– Ну і що? Просто фотка в нашому парку, – виніс вирок Данило. – І це через неї ти нас розбудила? Чого кіпішувати?

– Ти підпис бачив? Він мене вже й забув! – уже нервово і з підвищеним голосом сказала я.

Даня знову вдивився в екран і, впхнувши телефон назад мені в руки, вернувся в ліжко.

– Дурепа, ти Дарино! Він у тебе «fall in love***», – вмостився зручніше, накрившись по вуха ковдрою, – а ти будиш нас через дурниці. Отам на крючечку біля дверей запасний ключ, замкни, будь ласка, кімнату з іншої сторони.

Панченко заплющив очі, щоб далі провалитись в сон, а я все ще стояла посеред його кімнати і розгублено повторювала в голові: «У мене… у мене… у мене? Закохався у мене?»

– І ніфіга це не дурниці, Панченко! Подивлюсь я на тебе, коли ти закохаєшся, а вона тебе проморозить!

Знімаю ключ і уже хочу вийти з дверей, як Даня знову подав голос:

– Не планую закохуватись!

– Хех… я теж не планувала. Серцю не накажеш, сам говорив.

– І на парах мене відмаж! Весь день мені зіпсувала своєю драмою, жінко! – в мене полетіла подушка.

– Відмажу, куди ж мені діватись. Ти ж мій найкращий друг.

Вернулась до себе і напоролась на схвильовану Ритку. Здається, мене чекає розбір польотів. Ризиковано, але виклала все, як є. Може хоч пораду, яку дасть, в неї досвіду трохи більше в амурних справах.

– Ну і ну! – присвиснула сусідка, коли я показала сьогоднішнє фото Саші. – Та він у тебе сексі! А очі які!

– Так, ти тут слинки не пускай! Він мій! Зазіхнеш і те, що я зробила з Меленою тобі раєм буде здаватись.

– Гаразд, гаразд, зрозуміла. Просто комплімент. Так, тут треба діяти напролом, – Рита задумалась. – Ти пробувала його звабити? Судячи з усього, він мужик відповідальний, не кинув би після однієї нічки…

Я почервоніла. Яке звабити? Ти про що взагалі? Я ніколи в житті живого хлопця голяком не бачила, а тут звабити…

– Оооо, все з тобою зрозуміло… – протягнула подруга, помітивши вираз мого обличчя. – Ну тоді будемо діяти по ситуації. А поки напиши йому якийсь комплімент. Та ти що робиш? У приват, а не коментарі. Дай сюди, сама напишу.

– Здуріла? – ледь вирвала назад свій смартфон. – Він мій і писатиму я. Від свого серця.

– Ой ти ж Боже мій! Яка романтика!

Показала Риті язик і присіла на ліжку. Що написати? «Гарне фото»? Якось банально… «Як справи?» Теж не підходить… «В кого це ти там закохався?» Наче ревнива дурепа… «Не в мене закохався випадково?» Кокетка Дарина це щось новеньке. Так і написала. Але відповіді не прилітало аж до самого вечора. І коли месенджер пискнув про нове повідомлення, рвонула до телефону, покинувши тарілку з супом.

ОМ❤: А якщо в тебе?

Я: Тоді я нізащо не відступлюсь.

ОМ❤: Ну тоді не в тебе.

І смайлик з язиком додав. Я усміхнулась.

Жартувати надумали, Олександре Макаровичу? Добре-добре, пожартуємо.

Я: Значить, доведеться підключати важку артилерію…

ОМ❤: Даньку на мене нацькуєш?=)

Я: Гірше. Маму.

Мить і на екрані висвітлився вхідний дзвінок. Відповіла та одразу ж почула на задньому фоні повільну музику, а потім рідний, приємний, але схвильований голос:

– Ти ж жартуєш, правда?

– Про маму? – навмисне перепитала, щоб насолодитись панікою вчителя.

– Про маму…

– Я сумую, Саш.

Почула важке зітхання і несподівану тишу, яка одразу ж ударила по слуху. Музика на іншому кінці стихла і разом з нею завмерло моє серце.

– Ми ж наче домовились бути просто друзями… – нарешті сказав Ясін.

– А хіба друзі фліртують одне з одним? – запитала.

«Хіба зізнаються, що закохані?» – додала уже подумки.

– Я не знаю, що тобі відповісти. Що не в змозі стримуватись? І так само не в змозі переступити межу?

– Яку ще межу, Олек… Саш?

І знову зітхання. Пауза.

– Тонку, Даринко, дуже тонку… Мені пора. Маю деякі справи. Хороших снів… красуне.

– Добраніч.

Зв'язок перервався.

Більше Ясін мені не дзвонив і лиш рідко відповідав на мої повідомлення, частіше смайликами, ніж словами.

...В Добро-Дарі ми пересікались рідко і в компаніях, наодинці – жодного разу. Сказати, що я була у відчаї, – це нічого не сказати. Непомітно підкралась перша сесія, а в моїй голові був лиш Олександр Макарович зі своєю «френдзоною», якою то й називати так не можна. Друзі ж спілкуються, а тут… Рита постійно давала недоречні поради, вмовляла подзвонити йому, а я боялась зробити тільки гірше. Ну і звичайно ж ближче до Нового Року в голові визрів план.

– Даааань… Ну Даааань… Ти ж мені друг, правда?

–Ні, Дарино, ні! В мене були абсолютно інші плани на тридцять перше, – Панченко впирався, наче якийсь віл!

– Які плани? Тобі твої баби дорожче, ніж я? – розсердилась.

Даня користувався популярністю серед дівчат, тому вважався тепер головним «казановою» нашого курсу.

– Я тобі цього не пробачу, так і знай! – розсердилась трохи награно, щоб допоміг, бо хлопець уже вкрай знахабнів. Розлігся в моїй кімнаті, на моєму ліжку і ще й не хоче виручити свою подругу. Яка, до речі, не раз спасала його шкіру, наплівши викладачам про чергову хворобу друга.

– Ну добре, добре… Я от тільки не розумію, навіщо я тобі?

– Вдвох не так паливно вийде. А якщо я сама організую, то він не прийде. А ще твоя хата вільна на Новий Рік.

– Ну я так не хотів вертатись в Добро-Дар на канікули. Май совість!

– Я ж в боргу не залишусь! Допоможу у випадку чого… Правда…

– О-кееей! – протягнув Панченко і взявся друкувати повідомлення з пропозицією зустріти Новий Рік з однокласниками. Ну і з Олександром Макаровичем, звичайно. Він же нам, як рідний! Це не через те, що я так захотіла! Ні, і навіть не вірте!

Божечку, хоч би він погодився! Тільки б погодився!