Глава 15. Мама

Три тижні хардового навчання і ми знову їдемо додому. Уже вдвох. Тільки я і Даня. Чесно кажучи, про молодшого Ясіна я від сили думала двічі за весь цей час. А от Олександр Макарович не виходив з голови ні разу! І жодного разу не відповів на мої повідомлення. Але ж я не опущу руки нізащо! Якби йому було все одно, то я залишила б спроби. А так я знаю, що небайдужа йому. От надія і гріє серце, підтримує його цілим, гарячим.

А ще у мене є геніальний план. Я побачу сьогодні його! Побачу, хай там що!

Сьогодні в Добро-Дарі є мої шкільні подружки – Мирослава і Даша. Ми зустрілись у мене вдома, поговорили про все на світі й відправились на дискотеку. Ну хто на дискотеку, а хто… до будинку Ясіних. Стояла і нервувала. А раптом він не вдома? П'ятниця все ж таки… Здається, в його кімнаті світло вимкнене. Набралась сміливості та відправила повідомлення.

Я: «Знаю, що ви вдома. Якщо не вийдете зараз – постукаю у двері.»

Ну бо годі мене уже ігнорувати!

Не пройшло й хвилини, як двері відчинились. От він! Все такий же гарний і чепурний. Тільки лиш трохи втомлений.

– Привіт, шантажистко! – привітався з усмішкою на вустах. І в очі поглянув. Я й сама усміхнулась, немов сто літ не бачились. Як же я сумувала!

Саша підійшов ближче і я міцно обійняла його за талію, притулившись головою до плечей. Відчула, що його серце таке ж неспокійне, як моє.

– Де ж ти взялась на мою голову, Дарино? Раптом нас побачать?

Говорив легко і з усмішкою, а в очах застиг біль. Він не передумав!

– Ви скучили за мною? – дивилась в очі, щоб назавжди викарбувати в серці їх блакить.

– Не те слово… – Олександр Макарович обійняв мене за плечі. – Ходімо, проведу тебе додому… Холодно уже, жовтень все-таки. Розказуй, як навчання? З сусідкою уже не лаєшся?

Ну і Панченко! Я його прикінчу за довгий язик!

– Ні, вона переселилась в іншу кімнату. А навчання важке, незвичний темп. Шалений.

– А у вас як справи?

– Я думав, ми уже давно на «ти» перейшли, – усміхнувся.

– Перейшли. Вибач, все ж таки скільки років ти для мене був Олександром Макаровичем.

– У школі все, як завжди. Брат твій історію не любить, ееех… – зітхнув трохи награно печально.

– Не любить, йому давай періщити ту грушу у дворі. Товче її цілими днями!

Йшли неспішно, дуже повільно. Наче розтягуючи задоволення. В серце закралось досадне жалкування, що не буде між нами нічого, що не обійме він мене більше. І в його поглядах я бачила те ж саме.

– Я вам хоч подобаюсь трохи, Олександре Макаровичу? Хоч малесеньку щіпку? – ми уже дійшли до моїх високих воріт і стояли все під тим же ліхтарем, що й три тижні тому.

– А це щось змінить? – якось занадто гірко перепитав учитель.

– Це залишить надію.

Він помовчав трішки, стоячи навпроти мене та дивлячись в очі, а потім заговорив:

– Подобаєшся.

Моє серце радісно підхопилось на крилах і полетіло, не розбираючи куди…

– То поцілуйте мене хоча б востаннє, – попросила, вчепившись пальцями в його куртку. – Поцілуйте так, як нікого не цілували.

І він поцілував. Спочатку обережно, ніжно, а потім притиснув до себе щосили, загорнув у свої обійми й гладив спину, жадібно впиваючись в мої губи. А в мене сльози в очах.

Коли Саша випустив мене зі своїх обіймів, відчула себе кепсько. Ноги підкосились, а серце потребувало ще і ще, і ще, і ще…

– Не ігноруйте мене, прошу вас… – умисне «викнула», щоб викликати хоч якісь емоції. Бодай, злість. – Ми ж можемо хоча б переписуватись. Як друзі… Старі знайомі.

Взяв мою руку і став водити пальцями по долоні, ніжно так, ледь-ледь лоскотно, а в душі все переверталось від почуттів.

– Якщо перестанеш називати так офіційно і на «ти», то не буду.

– Солодких снів, Сашко, – обійняла швидко і мигцем стрибнула за хвіртку, щоб не розридатись прямо на очах у нього. Вперлась лобом в холодний метал і стояла так кілька секунд, слухаючи кроки, що все віддалялись.

Розвернулась повільно і побачила маму в кількох метрах від мене. Вона стояла уже в нічній сорочці й з шоком на обличчі прикладала руку до грудей. Наче я її ранила, образила. Заплющивши на мить очі, в очікуванні чергового скандалу почала першою:

– Не хоче він мене! Чого так дивишся, наче я тобі зрадила?

Але мама мовчала, лиш дивилась на мене… з жалістю чи що? Мовчки пішла до своєї кімнати та скрутилась калачиком на ліжку, не знімаючи одягу. Через хвилину мама тихенько постукала у двері та зайшла. Сіла біля мене і… стала плакати. Ну от… зараз почнеться. Коли вона нарешті заговорила, я уже хотіла відвернутись до стіни.

– Я не… Саша добрий і… – мама гладила моє волосся, прямо, як у дитинстві, ніжні, теплі пальці торкались вуха і я зрозуміла наскільки змерзла. А мама, наче відчувши, одразу ж накрила мене ковдрою. – Пробач мені, маленька моя… Я зовсім тебе не знаю. Не знаю, що твориться у твоїй голові… І в серці. Не знаю, як так вийшло, що ще місяць тому ти була з одним Ясіним, а тепер мало не зізнаєшся в коханні іншому…

Я мовчала, не знаючи, що сказати. Як і мама кілька хвилин тому, я була в шоку від її раптової теплоти й не знала, як себе поводити. Мовчати й далі чи відповісти щось? Вибрала перше, бо не мала, що говорити, хоча й бажання було.

– Моя маленька дівчинка… – здається, мама все розуміла. Всі мої почуття, думки, печалі. – Я зовсім не проти Олександра Макаровича, якщо ти так подумала. Він хороший, ми ж разом працюємо, я бачу, знаю це.

Несподівано мати союзницю в обличчі мами по такій «неправильній» справі.

– Даринко, поговори зі мною. Тобі стане легше. От побачиш.

Сердито зітхнула з надією, що мама залишить мене. Та вона сиділа і продовжувала гладити уже плече. І сльози знову навернулись на очі.

– Він вважає, що я мала для нього, – хрипеим голосом відповіла перше, що спало на думку, – дванадцять років різниці й все таке…

Мама довго мовчала, не знаю, обдумувала може щось чи вагалась, говорити чи ні. А я тим часом відчула, як мене окутує сон. Втома і безсонні ночі студентського життя дали про себе знати.

– Хочеш, я побалакаю з ним? – вирвала мене мама з царства Морфея і я здригнулась. – Пробач, ти уже засинаєш. Поговоримо завтра?

– Ні, – відповіла на обидва запитання одразу, – не потрібно з ним говорити. Не хоче, то й не хоче. Що нам за ним бігати?

Сказала мамі одне, а насправді розуміла, що побігаю. Ще й як побігаю!