Глава 12.2. З днем народження!

Наступного дня мама затіяла не свято, а прямо бал. Скликала гостей пів села, наготувала страв, що столи ломились. А мені до того всього так байдуже було. Я так боялась, що всі дізнаються про вчорашнє, що ледь з розуму не зійшла. Заспокоїв мене, ніхто інший, як Макс. Мій менший брат настільки вміє відчувати людей, що аж моторошно. Прийшов в мою кімнату по обіді й відповів на всі мої запитання, які я навіть не озвучувала. Розповів, що вчора ми були на дачі того самого Блендера. І нам добряче пощастило, що він сам туди не завітав. Що Ден більше мене не потурбує і взагалі він звалив з Добро-Дару з самого ранку. А ще додав, що немає сенсу заявляти в поліцію на вчорашнє, все одно «відмажуть».

До вечора я почувала себе нормально і все, наче й було гаразд. А потім мама протягла мені келих з ігристим і я випила «за своє здоров'я». Не пройшло й 10 хвилин, як мене накрило усвідомлення масштабів вчорашнього вечора. Якби Макс не подзвонив… Якби я випила таблетку… Якби Даня не прийшов… Якби… Якби… Якби…

В голові гуділо чи то від шумних гостей, чи то від шампанського. Сльози навернулись на очі і я ледь-ледь стримала їх на хвилинку, щоб встигнути вискочити з дому, прихопивши уже відкриту пляшку алкоголю. Ніхто й не помітив, як я вийшла з-за столу, а якби й помітили… Байдуже, що мама уже зробить. Я не можу там знаходитись. Не можу і все. Мені не до гостей, не до свята. Бродила в тонкій кофтині по темноті до тих пір, поки не знайшла лавку, впала і піднесла горлечко до губ. Гази приємно защипали язик і я прикипіла ще дужче до пляшки. Сиділа і жадібно пила шампанське, схлипуючи майже щосекунди. Температура повітря, здавалось, опускалась зі швидкістю світла, але мені до того було байдуже. Зуб на зуб не потрапляв, а тіло тряслось в ознобі. Та хай хоч замерзну тут! Байдуже.

Підійшов маленький сірий пухнастик і сів неподалік. Поглянув байдуже прямо в очі й одразу відвернувся. Котик підніс свою ліву лапку до мордочки, облизнув її кілька разів і став ретельно умиватись. Як би мені зараз хотілось отак умитись і змити весь бруд з себе разом з неприємними спогадами. Забути вчорашній жах і клятого Ясіна. Або взагалі ніколи його не зустрічати...

– Дарино? Це ти? – пролунало з темноти і я стрепенулась. – Чого ти тут сама сидиш, Дарино? Щось трапилось?

Олександр Макарович. Витерла сльози й випрямила спину. Де він тільки взявся на мою голову?

– Я не знаю… – тільки й знайшла, що сказати. – Я…

– Чому ти без верхнього одягу? Дощ мрячить, – вчитель вийшов на світло і одразу накинув на мої плечі свою куртку.

– А я й не помітила, що дощ… – дивилась в землю, щоб не бачити стурбованих очей. Здається, він нічого не знає… Розповісти, що за чудовисько його брат чи не потрібно?

– Не хочеш говорити, не треба. Ходімо, проведу тебе до твого дому, – допоміг підвестись, притримуючи за лікоть. Забрав пляшку з рук і роздивився етикетку. – Ох, покинь це краще тут. Алкоголізм до добра не доводить.

– Та я трішки… День Народження в мене…

– Знаю, знаю… мої вітання, Даринко… – і обійняв, притуливши до себе міцно. Крізь тонку тканину я відчула тепло, неймовірний жар гарячого тіла. Погладив сильними руками спину і відпустив. Хотілося закричати, щоб вернув свої руки назад, але я стрималась. – Сподіваюсь ви з Денисом не посварились… Він сьогодні ще не був вдома. Я саме йшов його шукати.

– Він вернувся до Києва, Олександре Макаровичу… – очі мої все ще бігали кругом вчителя, боязко ховаючись від погляду, що пронизує.

– Що трапилось, Дарино? Ви посварились? Не мовчи… – Ясін гарячою рукою підняв моє підборіддя, щоб зазирнути в очі.

Ну все, тепер я не змовчу. Не зможу брехати в очі хорошій і чесній людині.

– Гірше… – зрадницькі сльози зібрались у кутиках очей. І він помітив це, не міг не помітити, адже світло падало прямо на мене. – Він хотів… хотів…

І тут мене прорвало, наче того корка з-під шампанського. Розповіла вчорашній вечір, ридаючи у голос, вмиваючись сльозами. Олександр Макарович зблід від моїх слів, від синців на руках, які продемонструвала, піднявши рукава. В очах його стояв жах і нерозуміння. Здається, він не хотів вірити мені.

– Розумію, що він ваш брат і іи в будь-якому випадку його захищаєте, можливо й не ймете віри, але це правда. Можете у Дані запитати… Якби не він…

– Я вірю тобі, – тихо проговорив Ясін, опустившись на лавку, яка ще кілька хвилин тому була лиш моєю, – вірю… Він міг…

Олександр Макарович довго сидів завмерши. Здається, його не проймав ні холод, ні дрібний дощ. Зненацька підірвався та обійняв обережно, не випускаючи з рук. А моє серце стало битись, як у колібрі. Швидко-швидко. Я чула кожен його удар у своїй голові.

– Ходімо, тобі краще повернутись додому.

Вчитель мовчав всю дорогу, в мене слова теж не йшли. Стало так легко і просто після моєї сповіді. Сльози майже висохли, відчувалось лиш кілька краплинок на віях. До мене раптом дійшло, що Ден мене не любить і ніколи не любив. Все так просто. А враховуючи те, що Олександр Макарович мене легенько обіймав, я через хвилину й взагалі забула про молодшого Ясіна і вчорашній вечір.

Коли підійшли до мого дому, вчитель набрав побільше повітря в груди, наче хотів щось сказати, а потім з шумом його випустив. Мабуть, передумав. Я опустила погляд вниз. Білі кросівки. Ні, не так. Сліпучо-білі. І лиш збоку вишнева галочка, а на язичку напис "Nike". Такі коштують не менше трьох моїх стипендій. А то й більше.

– Класні у вас кросівки, Олександре Макаровичу! – сказала тихо я й усміхнулась.

– Саша... – тільки й почулось у відповідь.

– Щооо? – протягнула.

– Називай просто Саша. Будь ласка.

І тут я зробила те, чого точно не можна було робити. Поглянула в лазурові очі. Тоді стало зрозуміло, що я пропала. Почуття налетіли, немов хвиля морська. Згадала кожен момент поряд з учителем, починаючи з самого дитинства, коли ще просто перетиналися на вулиці, і аж до сьогоднішнього дня. Як тихенько зітхала на уроках. Як поцілувались тоді, сто років тому біля вогнища, лиш легесенький дотик губ, а я не спала цілу ніч. Як довелось розійтись з хлопцем через почуття до вчителя. Як танцювали разом на випускному, а потім я піймала його з цигаркою в руках. Як відчула його гаряче дихання на своїй шиї зовсім недавно.

Губи самі потягнулись до його губ. Піднялась на носочки й поцілувала Олександра Макаровича...

...Наче стрибаєш з розбігу в прохолодну воду. Адреналін, все тіло горить ним. А потім воно різко остуджується від низької температури. Наче крила виросли й ти ними змахуєш... через мить уже в небесах. Наче тіло пронизує мільйон голочок. Так, так, тих самих до болю знайомих голочок. Наче тебе кидають у вогонь і ти спалахуєш. В першу чергу зсередини, від самого серця, яке настільки швидко тріпоче, що й не порахувати удари. І все це одночасно. Навіть не поперемінно. Водночас мільйони, мільярди нереальних відчуттів.

Я прикрила повіки. Ноги перестали слухатись і я повисла на вчителі, міцно вчепившись в його тонку футболку. А він, відчувши мою слабкість, лиш притиснув мене до себе і сильніше впився своїми губами в мої. Його руки обпікали мене обіймами... Захотілось зробити щось відверте. І я уже навіть опустила руки нижче, щоб потім просунути їх під футболку. Аж раптом за парканом почувся скрип дверей... Хтось виходив з дому.

– Так, уже вийшов. Буду через десять хвилин, мала. Чекай мене.

Голос мого брата.

Олександр Макарович зреагував миттєво – потягнув мене в тінь, туди, де нас не помітить Макс. Обійми так і не послабились, дихання не сповільнилось в обох. Через лічені секунди відчинилась з гулом на всю вулицю хвіртка і ми побачили спину мого брата.

Тільки тепер до мене дійшло, що було б, якби мій брат нас застукав. Та він би розірвав Олександра Макаровича на малесенькі шматочки й законсервував його в банки. Щоб потім проводити екскурсії всім моїм потенційним кавалерам.