Глава 12.1. З днем народження!

Ми з Денисом більше не пара. І розійшлись ми зовсім не по-хорошому. Тут і скандал був, і бійка. І все це в переддень мого дня народження. Не життя, а суцільний Армагеддон. Де все щодня стає тільки гіршим, чорнішим і прикрішим. Отож, все по черзі.

Ще з самого початку вересня все не задалося, коли я заселилась до гуртожитку. Дві сусідки, як небо і земля відрізнялись, що зовні, що всередині. Рита – хороша, спокійна дівчина. Добра і ввічлива, іноді навіть відчайдушна. А інша – моя проблема з дивним ім'ям Мелена, яку я навіть трохи побоююсь. Ме-ле-на. Хто взагалі так дітей називає?

Як тільки батьки покинули нашу кімнату, нахаба заявила, що «общага – значить все обще» і «орендувала» мою косметичку. Я, як дівчина скромна і не жадібна, лиш знизала плечима. Мелена нанесла три шари тонального крему, чотири червоної матової помади й хряснула дверима, обізвавши нас лузерами.

З Ритою ми одразу ж подружились, в той же вечір, я розказала їй і про Дена, і про кращого друга Даню, який, до речі, поверхом нижче поселився. Про шкільне життя і про те, як опинилась на факультеті журналістики.

В добавок, коли мене занесло, повідала сусідці по кімнаті про Олександра Макаровича. А потім пошкодувала. Спіймала себе на тому, що ревную. Не хочу, щоб до нього липли інші. Ну і що, що він там, а вони тут. Зареклась, що більше жодна жива душа не дізнається про Ясіна Олександра Макаровича від мене. Особливо Мелена.

– Общага. Все обще, – говорила дівчина своїм суржиком і приміряла мій одяг на себе, щоб піти в ньому першого дня на пари. А потім брала мої зошити, які називала по-древньому «шитками» і все ж з тим закляттям «все обще» вписувала туди свої каракулі на парах. Благо, що ми з нею потрапили в різні групи. А от Рита, як і Даня, стали моїми одногрупниками.

Студентське життя затягнуло у свій вихор з першого ж дня. Божевільний темп не дозволяв іноді й перекусити. І от через два тижні такого життя ми нарешті потрапили додому. Я, Даня і Ден, що вступив в інший столичний виш.

– Через годину зустрінемось, Даринко! – Ден швидко чмокнув мою щоку і ми розійшлись в різні сторони. Я – до тата, що зустрів мене з автобуса, а він додому.

– Ну ж бо, Дарино, ходімо, холодно уже, вітер до кісток пронизує, – тато обіймав мене довго, перш ніж це сказати. – А скоро уже й сезон дощів.

– Як же я сумувала за вами всіма! Ходімо, уже не терпиться Макса потискати!

Ден прийшов до мого дому рівно через годину і забрав мене. Я то думала, що він мені сюрприз якийсь готує. Ну майже так і було….

Сюрприз у вигляді п'яної вечірки в самому розпалі. Поняття не маю, навіщо він мене туди притяг. Пити алкоголь я точно не збиралась, не дивлячись на те, що через кілька годин мені мало стукнути сімнадцять.

Отак і волочилась весь вечір за своїм тоді ще хлопцем по величезному незнайомому мені будинку. Не те щоб я ніколи його не бачила. Але тільки зовні. І поняття не мала, кому він належить. Явно, не простим людям. Не біднякам. Уже через годину ця «тусовка» настільки втомила мене, що я просто впала посеред дивану у вітальні й з покерфейсом гортала стрічку Інстаграму, лиш би не бачити весь той сором, що творився біля мене. Навколо танцювали напівоголені дівчата, що дозволяли хлопцям чіпати себе куди тільки руки діставали. Сором, суцільний сором. Ден десь пропав. Та ще й голова розколювалась від болю.

– Привіт, мала. І чого сумуєш? – підсів до мене незнайомець. Виглядав він набагато старше мене. Років на тридцять. Потягнувся до мого волосся, взяв кінчик і став лоскотати ним мій ніс. Чорні очі пронизували наскрізь. Та так, що хотілося тікати.

– Вибачте, я чекаю свого хлопця. Він от-от має прийти, – забрала своє волосся з чужих рук і перекинула на інше плече.

– Чому не танцюєш і хмуришся? – ніяк не вгавав дивак з чорними очима.

– Голова болить. Втомилась, – відповіла і мурашки по тілу побігли від хитрої посмішки.

– У мене є таблетка, сонце. Зараз принесу, – незнайомець підірвався і розчинився в натовпі, наперекір моїм нескромним протестам.

Треба було мені йти тоді додому, але я залишилась. Ну от відчувала, що треба. Але залишилась. Сама не знаю, чому. 

В кишені завібрував телефон.

– Алло? – відійшла трохи далі від шуму. Дзвонив Макс.

– Дарино, слухай, тут така справа. У Алінки скоро День Народження, а мені грошей не вистачає. Потрібно онлайн-покупку оплатити…. – замовк на добрих пів хвилини. – А де це ти? Я думав, ти до Ясіна пішла.

– Ми у тому будинку, що неподалік озера. Знаєш, синій такий, з кумедним білим дахом.

– Що ти там забула? – майже прокричав Макс. – Іди звідти. Негайно.

– Макс, розслабся. Я з Деном. Все в порядку.

Далі все трапилось так швидко і водночас наче в повільній зйомці. Мене ззаду обійняли руки, я спочатку злякалась, спробувала вирватись, а потім зрозуміла, що це Ден і розслабилась.

– Хух, налякав мене. Максе, завтра з твоїм подарунком розберемось, – і одразу ж кинула слухавку, бо набридливий брат не відчепиться. Я його знаю.

В ту ж секунду до мене підійшов дивний тип, з яким я сиділа на дивані та всунув таблетку в руку, простягаючи склянку з водою.

– Тримай, аналгетик. Хвилина і все проходить.

Я захитала головою, мовляв, не буду, нізащо. Але ззаду Ден заспокоював, говорив, що все гаразд. Я відчула його гарячі руки в себе на тілі та мені здалось, що вони всюди.


Незнайомець поглянув на мене сердито і знову сунув ту трикляту таблетку. Його погляд виражав злість і я зрозуміла, що в мене нема виходу. Зрозуміла, що потрапила в халепу. І Ден аж ніяк не на моїй стороні. Я відчула страх. Але ще більше відчула, що хочу втекти.


Взяла таблетку на язик, а потім заштовхнула за зуби. Зробила ковток води й повернула склянку незнайомцю, з усмішкою подякувала. Ззовні я здавалась спокійною, а на серці лежав камінь і передчуття чогось дуже нехорошого. Ден потягнув мене за руку до східців, що вели на другий поверх, і я помітила, що на ньому лиш одні чорні джинси. А на спині каліграфічним почерком виведено невеликими буквами «Freedom» з почервонінням кругом чорнил. Свіженьке тату. «Freedom» – свобода.

Таблетка в роті почала танути і я непомітно її «згубила». Язик занімів від неприємного смаку і я впевнилась, що це ніяке не знеболювальне. Я вляпалась і Ден мені не помічник тут. Він сам, здається, під цими таблетками.

– Слухай, Денисе, я краще додому піду. Пізно уже, – махнула розблокованим екраном перед носом у свого хлопця, і душа заледеніла від того, як Ясін хитро посміхнувся.

– Ні, у мене є для тебе подарунок. Він в оооон тій кімнаті. Ходімо! – хлопець потягнув мене далі.

– Я серйозно, Ясін. Нікуди я не піду з тобою, – вирвала свою руку, в той же момент набираючи номер брата.

Розвернулась і побігла в сторону виходу. Після одного гудка Макс взяв трубку.

– Я уже йду за тобою! Не смій відключатись, чуєш! І виходь звідти, як тільки зможеш.

– Тікаєш, мала? – переді мною виріс бридкий чорноокий хлопець, що дав мені таблетку. Вирвав мій телефон з рук і жбурнув його геть. Мій біленький смартфон полетів вниз сходами, не зупиняючись ні на мить, а далі пропав з виду. Незнайомець схопив мої руки та потягнув далі широким коридором. Скоро до нього приєднався покидьок Ясін.

– Відпустіть! – нарешті зреагувала я. – Що ви творите?

Сльози навернулись на очі, коли мене заштовхали в кімнату, ледь не виламуючи двері, в які я щосили впиралася ногами.

– Твій братик тобі не допоможе. Кишка тонка, – заговорив Ясін, заламуючи мої руки за спину.

Я закричала від болю, од відчаю і страху. Гукала на допомогу, але куди там! Музика горланила так, що атомну війну пропустити можна, не те, що крики допомоги, особливо, коли твій хлопець закриває долонею рот. Укусила чим дужче за палець і заверещала з новими силами.

– Ай! Погана дівчинка! – заговорив Ден. – Погана! Покараємо!

– Обманниця до всього ж! – зареготав інший. – Її уже б мало накрити, але вона ще досі в адекваті.

Заверещала, немов востаннє, коли клятий маніяк своїми губами поліз до моєї шиї. І руки, руки кругом! Нишпорять по тілу! Їй Богу, краще б випила ту кляту таблетку, то може хоч не відчувала б нічого, не було б так бридко! Одяг тріщав, а мої кривдники дозволяли собі все більше й більше. Сльози текли, а разом з ними й соплі. Я кричала і намагалась вирватись, але куди мені до двох "мужиків".

Двері з тріском відкрились, ударившись об стіну і на порозі з'явився Даня з бейсбольною битою в руках.

– Відійшли від неї, шакали! Негайно! – почула голос брата, що зайшов в кімнату вслід за Панченком.

Господи, він встиг! Встиг! Я вирвалась з рук клятих наркоманів і щосили вдарила Ясіна по обличчю. Не долонею, а кулаком. І байдуже, що зі сторони це виглядало по-дитячому. Мій ексбойфренд, здається, тільки зараз допетрав, що коїться і сидів з кислим обличчям.

Незнайомець просто розлігся на ліжку, наче йому байдуже до всього. Наче й він не збирався хвилину тому мене зґвалтувати…

– Ясіне, знаєш, ти чмо, – сказав сердитий Даня, знімаючи з себе куртку та загортаючи мене в неї. Я помітила в його очах біль. – Ти перейшов уже всі межі. Хоч розумієш, ЩО ти ледь не зробив?!

Даня кричав, стискуючи биту з пафосним написом «Вказівник помилок», а я тулилась до нього і сльози не переставали сипатись градом з очей. Не знаю, що там сказав Ясін, але Даня просто вивів мене звідти, зачепивши за шкірку чорноокого, що майже відключився.

– Макс… – я кинулась до дверей, з яких ми щойно вийшли, але Панченко мене втримав.

– Спокійно. Твій брат знає, що робить, а цей козел заслужив.

Ми мовчки стояли прямо за пошкодженими дверима кімнати, де все ще знаходився мій брат. Я дуже хотіла туди зайти, проте мій найкращий друг мене не відпускав. Заспокоював, гладив заплутане волосся і нашіптував, що все буде гаразд. Все позаду. І я вірила йому, бо інакше не могла. Інакше просто зійшла б з розуму від пережитого.

Нарешті брат вийшов і я з полегшенням зрозуміла, що з ним все гаразд. З моїм братом все гаразд...

– Навіть не пручався, – сказав Макс, демонструючи збиті кісточки пальців. І моє серце обірвалось. Байдуже до Ясіна, мені було шкода брата.

– Це такий вид каяття, – відповів Даня, – усвідомив, що ледь не скоїв.