Глава 11. Дурень

...– Сеструхо! Ти знову до Ясіних зібралась? – Максим молотив у дворі грушу. Мій брат величав себе великим боксером і тепер штовхає ту бідну штуку вдень і вночі. – Прописалась там чи що?

– Може колись і пропишусь, – знизала я плечима і вийшла за хвірточку.

– Одного дня я наб'ю йому морду!

– Згииинь! – жартома крикнула в сторону паркану і пішла собі далі.

Ось уже котрий день підряд я в домі Ясіних. І мені тут подобається. Високий, двоповерховий будинок. Такий світлий і просторий, що не хочеться його покидати, щоб тиснутись у своїй мікроскопічній кімнатці. Щодня ми розважаємо себе настільними та віртуальними іграми або фільмами. Коротаємо літо, відриваючись на повну. Крім мене й Дена, іноді приходить Даня, тоді й Олександр Макарович до нас приєднується. Сьогодні один з таких вечорів.

– Давайте в дурня сьогодні махнемо! – запропонував Даня. – Зацініть нову колоду.

Панченко однією рукою розгорнув карти, наче віяло, а потім з легкістю згорнув назад.

– Піймаю на шахрайстві й ти труп! – серйозно мовив Олександр Макарович, а в очах так і стрибали смішинки.

– Саня! Та я! Та ніколи в житті! – мені подобається, як Даня називає нашого класного керівника.

Мить і ми уже розгребли по шість карт. Чесно кажучи, я нервувала. Не хотілося програвати.

– На що граємо? – запитав Даня, тим часом розсовуючи свої карти для зручності.

– На бажання! А що ж іще! – відповів Олександр Макарович.

– Готуйтесь кукурікати! – Ден з реготом зробив перший хід.

Мені зовсім не хочеться програвати! А кукурікати в присутності старшого Ясіна тим більше. Всю гру мені щастило. Здається, місцеві лепрекони витратили на мене все своє золото, тому що на мене не було жодного ходу. І тут під кінець я забрала передостанню карту і… сімка…трефа, не козир. У грі залишились лиш я та Ден…. Хід то мій, але я не знала, що робити далі… Здогадувалась, хто сьогодні кукурікатиме.

– Хтось буде чай? – Олександр Макарович прямо вирвав свідомість з ганебної сцени в моїй голові.

– Я буду, – відповів Ден, не відриваючи очей від карт. Думав, як краще мене засадити.

– Дякую, щось не хочеться… – сумно протягнула і відкинулась на спинку стільця.

– Я зроблю, Сань, – сказав Даня і швидко сховався за дверима кухні. Здається, наш улюблений староста почуває себе, як удома.

У Дена зненацька загудів телефон і хлопець не дивлячись на екран відповів на дзвінок.

– Алло! Даня, ти знущаєшся? Так! Так! З цукром! Начебто не знаєш! – Ден останню фразу уже вигукнув, розвернувшись в сторону кухні.

– Ходи сімкою…

Я аж підстрибнула на стільці від несподіванки. Сказано це було мені майже у вухо. Я навіть не настільки злякалась, як покрилась мурашками від теплого м'ятного дихання Олександра Макаровича. І як він тільки опинився раптом так близько? Здається, перегнувся через стіл і відразу ж вернувся на своє місце – напроти мене. Я вперто дивилась у свої уже ненависні карти й не помічала там нічого. Бо в голові залишилась лиш полова. Ну і нащо він це зробив? Нахилився до мене так недозволенно близько, що я тепер і поворушитись не можу!

– Да-ри-но! – привів мене до тями голос Дена. – Та ходи уже кінець кінцем.

Я мигцем зиркнула на класного керівника й одразу ж покрилася рум'янцем з ніг до голови. Як він тільки дізнався про ту мою сімку? Ну все… Була – не була! Зробила хід. І… через хвилину Ден уже в дурнях! Він загріб всі мої карти! Я з легкістю видихнула й уже сміливо поглянула в очі Олександра Макаровича. Вчитель усміхався щиро і безтурботно, мов і не було нічого між нами. Наче моє серце й не вискакувало з грудей лиш від одного його подиху.

– Знаєте, народ, піду я, мабуть, додому, – тихо сказала і попрощалась з усіма. Не було сил знаходитись поряд з Ясіним. І я не Дениса мала на увазі.