Глава 9. Кафе

В нашому маленькому кафе ледь вистачило місця для всіх – вчителів, випускників та їх батьків. Коли нас відвели від батьків у окремий зал – однокласники розговорились про розвесельні напої. Виявляється, все уже давно готово, тільки з соком залишилось розмішати й веселись душа.

– Ден, я не буду це пити, – відмовлялась я уже втретє від протягнутої мені склянки. Очі хлопця злегка помутніли від алкоголю. – Мати мене вб'є, якщо дізнається. Ходімо краще потанцюємо?

– Ніт, я ще не готовий танцювати, – і присмоктався до напою, який тільки що пропонував мені.

А потім хлопці взялись читати якийсь вульгарний реп, реготати на весь зал і лоскотати дівчат, а ті своєю чергою хіхікали – їм подобалось. Дивно було почувати себе абсолютно тверезою в компанії однокласників, що захмеліли. Всім весело, радісно і тільки лиш Дарина сумно колупає вилкою в салаті, прокручуючи сьогоднішній танець у своїй голові раз за разом. Цікаво, Олександр Макарович теж хвилювався стільки ж, як і я? Якби ж…

Поглянула на Дена і якось аж заздрісно стало – веселий, але не п'яний, як інші. Даня в протилежному кінці столу теж жваво перешіптвався з Дашею. Наш староста помітно подорослішав, хоч і залишився милахою з дивовижною посмішкою.

Я розглядала однокласників і намагалась згадати їх в першому класі, але не змогла. В голові пропливали лиш старші класи, останні кілька років, а дитинство тільки фотокартками в пам'яті в'їлось. Ось ми всі за партами, дівчатка з бантиками – білий верх, чорний низ, а хлопчики в костюмах. Антон на першій парті з рудим чубчиком і беззубою посмішкою склав ручки на парті, мов зразковий учень, зараз – волосся укладене гелем, по-хазяйськи закинув руку на спинку сусіднього стільця, де сидить Ангеліна. А про Махно я взагалі мовчу – колишня принцеса стала такою жіночною і витонченою! Ну що скажеш – королева! А я як була Дариною, так нею і залишилась. Зітхнула і піднялась з-за столу, щоб подихати свіжим повітрям.

На дворі уже сутеніло, легенький вітерець освіжав. Йшла до єдиної лавки поблизу, але й та виявилась зайнятою. Олександр Макарович сидів, обпершись ліктями на коліна, в руках тримав підпалену цигарку, а поглядом втупився собі під ноги.

– Олександре Макаровичу, куріння шкідливе для здоров'я! Ох і приклад ви своїм учням подаєте! – я вклала у свої слова якомога більше радості, щоб вони вийшли жартом.

Вчитель явно про щось задумався, бо стрепенувся, як тільки я заговорила. Поглянув на свою руку, наче вона чужа і не належить йому, а потім влучно одними пальцями жбурнув недопалок в урну.

– Та я так… просто чомусь захотілось… Мабуть, важко вас відпускати. Прив'язався до класу я... Взагалі це погано… так…

І поглянув прямо в очі, що аж комашки по спині пробіглись. Довелось відвести погляд, бо не витримала, здалась першою.

– А пам’ятаєте, ви на початку року говорили, що від того, чи ми подружимось, залежить Ваше життя? – запитала, раптом згадавши цей момент. – Ви обіцяли розповісти….

Вчитель засміявся і відповів, що просто зацікавити нас хотів.

– Дякую, що не здали нас сьогодні… я… я перед Вами в боргу…

Насмілилась глянути на мить і знову перевела погляд під ноги, на кафе, на небо, куди завгодно, тільки не на вчителя.

– Я не збираюсь сварити чи знаходити причетних. Просто приберіть це... – уже впевнено і суворо.

– Вибачте..

– Вибачаю.

Кілька хвилин сиділи анітелень, лиш звуки музики долітали з банкетного залу. На небі уже з'явились перші зорі, а з-за дерев грозився випливти місяць, дивовижно освітлюючи все кругом своїм примарним світлом. І так мені захотілось простягнути руку і переплести наші пальці разом! Відчути знову жорсткувату шкіру і широку долоню. Він тут, поряд і більше нікого, ніхто й не помітить. Я уже навіть заворушила пальцями, аж раптом двері кафе розчинились, музика залунала гучніше, з дверей вивалились веселі однокласники.

– Агов! Дарино, ходім фоткатись! – Ден махнув мені рукою, наближаючись до нас. – Сашка, брат! Можна я більше не буду тебе називати по-нудному? Олександр Макарович… – Денис сказав це скривившись і ми розсміялись з вчителем одночасно. – Уже ж можна? Правда ж?

Менший Ясін правою рукою потиснув руку нашого класного керівника, а лівою обійняв по-братерськи.

– Можна. Тільки після того, як приберете гармидер у дворі школи.

Ден поглянув на мене сердито і по спині пробігся неприємний холодок. Я завмерла, наче вкопана і навіть відкрила рот, хотіла виправдати себе.

– Я сам здогадався, Ден. Я не лох. А ти видав себе одразу ж. Хоч би вдавав здивування.

– Окей, забили! Зробили, та й зробили! Ходімо фоткатись!

Ден схопив мою руку і потягнув за собою. Довелось бігти за хлопцем, цокаючи підборами по асфальту. Оглянулась, аби впевнитись, що вчитель йде за нами. Та він стояв там, де й ми його залишили, тримаючи в руці нову, не підпалену ще цигарку.

В кафе гриміла музика, однокласники танцювали, фотографувались і дзвеніли склянками. А мені захотілось додому. Не бачити ці п'яні очі й червоні щоки. П'ятнадцять хвилин з фотографом і я уже стою напроти мами, дихаючи на неї.

– Мам, ти ганьбиш не тільки мене, а й себе. Я не пила алкоголю і просто хочу додому. Уже пізно, а я втомлена.

– Я не ганьблю тебе, – мама засоромилась, а значить все піде по плану і я скоро буду вдома, – просто ти так хотіла світанок зустріти з друзями.

– Хотіла. А тепер перехотіла. Можна я піду додому?

– Ну гаразд, зараз попрошу тата, щоб тебе провів.

– Дякую!

Через кілька хвилин ми мовчки йшли з татом додому. Хотілось поговорити, але ми з ним майже не спілкувались. Останнім часом я тільки те й робила, що вчилась, або гуляла з Деном. Якщо мама постійно виховувала мене, то тато намагався не вмішуватись, навіть не знаю чому. Можливо, він боявся мами. А може й ні.

– Щось трапилось? – тато порушив тишу першим і я з облегшенням видихнула.

– Нічого такого, – я не знала з чого почати. Хотілось розповісти все, але… якось соромно. – Тату, а як ти зрозумів, що любиш маму?

– Ооо, я ніколи того дня не забуду! – тато розвеселився від такого запитання, маму він любить дуже сильно, як то кажуть, пилинки з неї здуває. – Мені тоді стукнуло років тринадцять. Хе-хе. Мені тринадцятий минало… А мамі уже шістнадцять було. Вона пройшлась з подружками біля нас, зелених пацанів, навіть уваги не звернула. І я зрозумів, що вляпався. Така гарна, струнка, маленька. Щось розказувала, розмахуючи емоційно руками… Я провів поглядом її… еммм… ну і став чекати, коли зверне увагу на мене.

Я зупинилась і повернулась до тата. Раніше цієї історії я не чула. Лиш ту, де вони уже доросліші зустрілись і одружились.

– А як воно, – я задумалась на мить, – ну, маю на увазі кохати… як це зрозуміти?...

Тато глибоко вдихнув і з шумом випустив повітря з легень.

– Ну.. якщо коротко, то просто хочеться бути поряд з нею завжди, ловити погляди та насолоджуватись усмішкою. Всі інші відходять на другий план, розумієш?

– Здається, так…

– І все-таки що трапилось? – тато схвилювався.

– Бути єдиним тверезим в компанії не прикольно, тату.

Він лиш кивнув і уже мовчки довів мене до нашого дому.