Глава 8. Медлячок

...От і випускний. Хвилююсь. Бо високі підбори. Бо маю сказати кілька слів, така собі промова від випускника, а я зовсім нічого не придумала… Бо вальс – дуже боюся зганьбитись. Через жарт наш хвилююсь. Може й не варто було все це затівати?

Вчора на останній репетиції однокласники придумали ще одну витівку. Домовились про танець з вчителями. Після вальсу ми маємо розбігтись по актовій залі та притягти на сцену вчителів для танцю. З усіма домовлено, пісню обрали повільну, про випускний, легку і коротку. А от коли розподіляли вчителів, то дівчата між собою всі пересварили по десять разів. Кожна хотіла танцювати з Олександром Макаровичем. Зійшлись на жеребкуванні, нашій улюбленій «лотереї», бо інакше побилися б. І знаєте кому він дістався? Тій, яка взагалі мовчки собі сиділа, в телефоні рилась.

– Дарино, тягни ти перша, тобі все одно, а ми хвилюємось, – сказала Жанка. Я й витягла листочок скручений, а там «ОМ».

Тепер мене будуть ненавидіти. Але Ангеліна вступилась за мене (я аж в ступор впала), сказала, що так буде чесно, бо мені байдуже на вчителя. Жанка так не вважала – сердилась.

А тепер я хвилююсь. Раптом він не захоче танцювати зі мною? Що тоді? Я ще ні разу не запрошувала на танець хлопця, а що ж про вчителів говорити?

А ще я хвилювалась про світанок. Як там Скрябін говорив? … «і перший раз до ранку не повернешся додому». Сподіваюсь, мама дозволить не повернутись.

Макіяж, зачіска, зроблена схвильованою мамою, плаття, туфельки. В голові все змішалось, слова пісень, віршів, промови. Злий погляд Жанки додавав хвилювання. Ден десь пропав. Через 5 хвилин всі випускники вийшли на сцену. Серце билось гучно, помітно навіть крізь тканину плаття.

Хух, ось і Ден, обійняв, стало трішки легше. На сцені ведучі – мій брат і Настя з десятого А.

– …зустрічайте наших випускників!

Звучить жвава музика, Ден вхопиа мою руку і ми вискочили на центр сцени. Світло било в очі, аплодисменти. Вчителі в першому ряду. Ось і Олександр Макарович. Ще вчора Ангеліна наказувала одразу знайти «свого» вчителя для танцю, щоб потім заминки не було.

Хвилювалась, серце стукотіло.

Ведучі озвучили наші імена, потім вчителів, присутніх «важливих» гостей. От і Даня почав святковий концерт:

– Ми в школу ступили,
Не сміло так йшли.
Коли лиш малими,
Сумними були.

Далі підхопила Жанна, уже жвавіше:

– Та в школі цій гарній
Ми друзів знайшли.
Тепер популярні,
Що й раді батьки.

А потім все, як закрутилось. І співи, і танці! Сценки молодших класів, КВК, конкурс талантів і нарешті наш вальс… Хоч вчора на репетиції все було гаразд, все одно боялась, що впаду всій школі на сміх. Та не впала. Кружляли з Деном і сміялись від неймовірних емоцій. Ось уже останні кроки та….мелодія змінилась.

До мене не одразу дійшло, що це не та пісня, яку ми обрали, це пісня Алекса Рікса «Моя любов». Розгублено подивилась на однокласниць, які самі нічого не розуміли.

Ден потягнув мене в зал, ось уже десятий клас запросив вчителів до танцю. Нас то мало, тільки чотирнадцять, а вчителів двадцять сім, от і попросили молодшеньких нам допомогти. А он мій брат потягнув здивовану Євгенію Картоплівну на сцену. Всі вчителі в шоку, але організовано пішли за учнями на сцену. Ден відпустив мою руку і пішов до нашої колишньої класної. Я глянула йому в слід, а потім підійшла до Олександра Макаровича. Мабуть, варто щось сказати. Ясін розгубився й сам. Такого в сценарії не було. Простягнула свою руку вчителю і повела до сцени. Долоні спітніли! Ой, мамочки, як же соромно.

Пролунали перші слова і я зрозуміла, що співав їх далеко не Алекс Рікс. В центрі залу з мікрофоном стояв… Антон? Ну і ну! Я зупинилась в ступорі.

– Я так розумію, ми маємо танцювати? – усміхнувся мені Олександр Макарович.

Я швиденько оговталась і стала напроти вчителя. Руки тряслись і не знала, куди діти очі. Чи то на вчителя дивитись, чи на інші пари? Ближче підійти чи далі? Я ж, мабуть, виглядала, як повна дурепа! Дихання затрималось саме собою. Теплі пальці Ясіна тримали мою руку, прямо таки обпалюючи її. Стало якось ніяково, здається, ніби я зраджувала Дену цим танцем.

– Дарино, – засміявся учитель, – я не кусаюсь.

З колонок звучав голос Антона, хлопець не завжди потрапляв під музику, проте помітно, що старався. Я поглянула в очі вчителю і в мені наче щось обірвалось. В горлі застряв клубочок і я згадала той коротесенький поцілунок. Його губи на моїх… Опустила погляд під ноги, не в змозі бачити небесну блакить очей, так і танцювала до кінця, не осмілившись підвести погляд. А вчитель, наче все зрозумів, мовчав до самих останніх нот. Аж потім в кінці, коли я глянула на нього, усміхнувся, проте зовсім не весело. Чого це він?

– Дарино, ніколи, у нас ще справа, – Ден зашепотів мені на вухо і відірвав від класного керівника. – Ходім, ти будеш на шухері з Ангеліною.

В актовій залі Антон просив усіх залишатись на своїх місцях, бо приготував для вчителів ще один подарунок… Криничний говорив і говорив, щось про те, як він довго готувався і скільки потратив на це сил. Але ми втрьох уже покинули актову залу через чорний хід.

Отож, ми стояли в холі, перед самим виходом зі школи, поки Ден хуліганив у дворі.

На щастя, Антон справився зі своїм завданням на всі сто, бо ніхто нам не завадив. Тихенько прокрались назад за куліси, дали сигнал Антону, що витівка удалась і можна сміливо виводити вчителів у шкільний двір «на екскурсію».

– Ну а тепер, дорогі наші, любі вчителі! Збираємось в нашому кафе через годинку! На вас чекають смачні страви та прохолодні напої! З вами був найкращий учень школи – Криничний Антон! Дякую за увагу!

Зал зірвався аплодисментами, всі гуділи, збираючись на вихід. Ми теж купчилися, але не спішили на вихід, щоб побачити реакцію учителів, але не спалитись. Ще не вийшли в хол, а уже почули перші сердиті голоси.

– Ой, лишенько! – хтось з емоційних новеньких заголосив. – Та хто ж посмів? Та як…?

Наша четвірка йшла не разом. Я з Деном попереду, Ангеліна позаду, Антон взагалі побіг на другий поверх спостерігати картину через вікно. Вчителі бідкались, сердились. Коли я опинилась на вулиці – то й здивування не знадобилось вдавати, очі самі на лоб полізли. Абсолютно весь двір закиданий туалетним папером. Дерева, кущі, клумби, паркан, лавки й скульптури. Мда… Коли ми з Ангеліною позавчора притягли сім рулонів, то й не думали, що це буде занадто.

Я випадково піймала погляд Олександра Макаровича. Ні, він не на мене дивився – на брата. А Ден і не помічав, стояв собі, посміхався від картини, що розвернулась. Ой-йой, комусь буде непереливки сьогодні!

Потім класний керівник перевів погляд на мене, злегка примружив очі, начебто прикидаючи, чи я причетна до цього чи ні? Я захитала головою. Не вистачало ще влипнути. Здається, не повірив. Якщо здасть нас – не зустрічати мені сьогодні сонце. Склала руки в молитві, похитуючи головою. Ясін-старший зітхнув і відвернувся, голосно звертаючись до всіх:

– Ясно, що це зробили випускники. От вони й завтра приберуться. Не будемо псувати свята.