Глава 7. Бабуся

****
– Оттакої! Яка ж гарна моя онука! – бабуся сплескувала в руки та хитала задоволено головою, закутаною в тоненьку хустинку. – Миколо! Миколо! Ходи сюди! Поглянь, яке гарне вбрання купили нашій Даринці на випускний! Ну ж бо, дідуню! Шевели своїми старими кістками! Скільки можна в той ящик витріщатись?!

– Та йду я! Чого розкричалась? – пролунало з-за дверей.

– Ой-йой! А ну покрутись, покрутись, внученько!

Сьогодні мама закомандувала їхати за платтям. До випускного ще майже два місяці, але ж «у тебе потім часу не буде – екзамени, ЗНО, Денисочка теж уваги потребує».

Хоч я й не ярий фанат шопінгу, проте приміряти випускні плаття мені припало до душі. Відчуття гладенької тканини на тілі, аромат нових речей і барвисті туфельки з блискітками таки заворожують!

Та були й мінуси… Мама не купила гарного плаття, того, що хотіла я! Це жовте теж непогане… але я хотіла світло-салатове, як і мої очі… амблігоніт.

– Воно занадто коротке! Ти навіть танцювати в ньому не зможеш! – мама відтягнула мене за лікоть трохи далі від людей і відчитувала. – Хочеш гузно своє всім показувати? Так?

– Ну мам… ну, будь ласка… я не хочу те жовте, – важко було протистояти матері, коли до кінця мого покарання залишались лічені дні. На вулиці в самому розквіті весна, а я сиджу вдома. Тягне гуляти з друзями, веселитись, на дискотеку ходити, вогнище, а я лиш у дворі сиджу – зубрю історію.

– Тобі личить жовтий! Яскравий і теплий колір! І всі… кхм… місця прикриті! – мама злилась. Це означало лиш одне – пора закінчувати суперечку, інакше стане тільки гірше.

Бабусі з дідусем жовте плаття сподобалось, тому я зі спокійною душею засунула його в шафу. Кінець кінцем, воно не таке вже й жахливе. Просто не таке, як я хотіла. Ну хоч туфлі на здоровенній шпильці й це круто! Стану високою, майже, як Ден. От тільки залишилось привикнути вальсувати в них, не поламавши собі ноги.


А вальсували ми з Деном просто шикарно. Найкраща пара – саме так називав спеціально запрошений Олександром Макаровичем для нас вчитель танців з сусіднього села. Ми займаємось танцем один раз в тиждень, в п'ятницю після уроків. І це найвеселіша година в школі за всі п'ять днів докучливих занять.

Відверто скажу, було дуже важко спочатку. Але через кілька занять викладач попросив довіритись Дену:

– Не напружуйся! Нехай Денис тебе веде, розслабся, довірся партнеру і все вийде.

І я довірилась. Ліва рука в правій, очі в очі, гарячі пальці на талії та музика, що проникає в саме серце. Усмішка Дена і все крутиться кругом нас. Не ми, а весь світ кругом нас.

А тепер чим більше я дивилась на височенні тонесенькі підбори, тим більше я сумнівалась, що в мене вийде.

За тиждень до останнього дзвоника сталася біда. Йшов звичайнісінький урок геометрії, ми нудьгували – на вулиці прекрасна сонячна погода, а ми душились в доволі просторому класі. І здавалося б, нічого не віщувало біди – учитель помірно розповідав про теореми та аксіоми, на задній парті хіхікали Ангеліна з Антоном, Ден постійно намагався мене ущипнути, а я відбивалась всіма силами.

Стук і двері різко розчинились, на порозі – Олександр Макарович. Похмурий, розгублений, дивився на брата і хитав головою, мовляв, ходімо, швидко підійшов до вчителя і щось тихо на вухо сказав. А Ден уже через тридцять секунд за дверима і… я нічого не розумію… Що трапилось? Чого мій хлопець зірвався з місця лиш при єдиному погляді брата і куди вони полетіли? Я обережно дістала телефон і, прикрившись підручником, настрочила повідомлення:

Я: Ден, що трапилось? Я хвилююсь.

Та він не відповів. І на наступні 4 смс теж не відповів.

****
Приблизно о двадцять другій годині Саша з Деном сиділи поряд, похмурі, розгублені, розбиті. В сумці молодшого брата гудів без зупину телефон, проте Денис його ігнорував. Сашу це неймовірно дратувало. Навіть не сам факт набридливого вібродзвінка, а те, що брат ігнорував її.

– Візьми трубку, інакше це зроблю я, – не витримав Саша, – вона хвилюється.

Ден мовчки, та не без емоцій смикнув блискавку і дістав мобільник.

– Алло…

Пауза.

«Свариться, мабуть» – подумав старший брат.

– Вона померла, – твердо сказав Ден і здається на іншому кінці телефонного зв'язку Дарина замовкла, – бабусі більше немає, Дарино. Пробач, мені не до тебе.

Денис натиснув на екран і заховав телефон у кишеню. Сльози виступили на очах, хлопець злегка покосився на старшого брата. Той виглядав, як і кажуть в народі, «убитий горем», але не плакав. «От і я не буду, – подумав Ден, зціпивши зуби, – я не слабший від нього».

****
Я так і не дізналась від чого померла бабуся Ясіних. Антоніна зовсім не виглядала хворою жінкою кілька місяців тому, коли ми познайомились. Та й Дена розпитувати не хотілось, ми трохи віддалились після трагедії, хоч і проводили доволі багато часу разом.

А ще час став пролітати, мов на вертольоті! Не встигли ми озирнутись і уже й останній дзвоник пролетів, екзамени, ЗНО, успішно складене, до речі. До випускного залишався один тиждень, коли ми з Деном, гуляючи, випадково зустрілися з однокласниками – Ангеліною та Антоном.

Ми розговорились, слово за слово і мова зайшла про майбутній випускний.

– А замутім якусь витівку, пакість? – запропонував Ден.

– Я відчуваю, що ми повинні зробити щось особливе на наш випускний! – збуджено заговорив Антон, його очі загорілись від такої пропозиції. – Це має бути дещо таке... таке....

– Таке, чого не робив ще жоден випуск, – підтримав Ден, міцніше обнімаючи мої плечі.

– Ага! В точку! – зрадів Антон.

Не можу сказати, що мені не сподобалась ідея однокласників, я лиш трохи боялась.

– Але це має бути щось, за що нам потім не влетить, – сказала я Антону, щоб він трохи приструнив свою фантазію. – Занадто багато наших родичів працюють в школі.

Ангеліна насупилась.

– Мозковий штурм! – вигукнула вона. – Нам потрібен мозковий штурм!

– Я скликаю весь клас! – Антон дістав телефон і почав активно щось в ньому друкувати.

– Аллооо! Ми зробимо все самі! – Ден вихопив телефон у Криничного, натиснув кнопку блокування і задумався. – Вони можуть розповісти вчителям.

Уже через тридцять хвилин сперечань та умовлянь (в основному мене вговорювали) ми склали приблизний план нашої пакості. На обличчях хитрі посмішки, оченята блищать, так і хочеться потерти руки, як злодії в мультиках. Денис став лідером нашої маленької банди без жодних голосувань і виборів, коли почав роздавати завдання:

– Значить, так! Оскільки головний перебендя серед нас усіх ти, Антон! То й відвертатимеш увагу учителів ти!

Криничний розтягнув губи в посмішку, наче дурбелик якийсь, точно.

– Не либся, дурню! Це саме відповідальне завдання. Якщо хоч хтось вийде на вулицю в той момент і засіче нас, то всім хана. Розумієш?

Хлопець насупився і задумався про щось.

– На дівчат ми залишимо реквізит. Купити, принести до школи, заховати між комірчиною і стовпом, там в кущах видно не буде. Можна за кілька днів до свята.

– А ти, Ден? – запитала Ангеліна. – Тобі яке завдання?

– Я робитиму найголовніше – буду хуліганити, – і посміхнувся так невинно, незворушно.