Глава 6.2. Ден

– …чому вона?! Га? Не міг вибрати когось іншого?

Моя рука так і завмерла за кілька сантиметрів від ручки. Що ж могло так розізлити вчителя? І хто його співрозмовник? Так не хотілось підслуховувати цю сварку, лізти в чуже життя, я уже навіть розвернулась, щоб безшумно піти дочекатись Дена в холі першого поверху, проте раптом почула своє ім’я і вкотре за цей день завмерла, а в животі все наче скрутилось.

– Чому саме Дарина?! – кричав все гучніше вчитель.

– Подобається вона мені! Причому давно!

Останні слова звучали тихіше, але я розпізнала голос однокласника. Ден…. Десь в районі сонячного сплетіння я відчула тепло від слів молодшого Ясіна. Я йому подобаюсь і уже давно…

– Кого ти обманюєш? Я не дурний і не сліпий! – пролунало у відповідь від Олександра Макаровича.

– Заздриш, так? Що вона моя, а не твоя? Оооууу… Вона не може бути твоєю… як шкода… – Ден засміявся. Гучно і якось…зле. А потім додав голосно і переможно, декламуючи: – Запам’ятайте цей день всі!!! Сашко Ясін заздрить своєму молодшому брату! Дев'яте січня дві тисячі двадцятого року, п'ятнадцята п'ятнадцять. Саме в цей час трапилась ця визначна подія.

Ден ще дужче засміявся, а я навіть уявила, як він дивився на свій годинник, коли промовляв ці слова.

– Вимітайся! – пролунало з-за дверей і я підскочила на місці від несподіванки! – І тільки спробуй її образити! Я тебе розірву на шматки, зрозумів?!

Далі я уже не слухала, а мчалась з усіх сил від цього місця і цих людей. Отямилась, коли опинилась в нашому класі за зачиненими дверима. Серце стукотіло, мов у зайця, а руки не слухались. Мозок миттю запрацював, перебираючи варіанти розвитку подій. Першим ділом потрібно заспокоїтись, бо Ден іде сюди. Я маю ввімкнути актрису, вдати ніби нічого не чула.

“Подобається вона мені! Причому давно!”

В голові раз за разом повторювалась розмова. Все переплуталось. Потрібно зібратись.

– Зберись, Дарино! – мовила я сама собі.

А потім відчинились двері. Ден усміхався ніжно, ласкаво. І я вмить зрозуміла, що маю робити.

– Мені потрібно зайти до Олександра Макаровича, уточнити з приводу заняття в суботу. Зачекаєш мене, гаразд?

– Звичайно, маленька, – Ден підійшов до мене і поцілував прямо в губи.

Щось сколихнулось в мені від того “маленька” і ноги наче відірвались від землі. А ні, вони й правда відірвались. Хлопець підхопив мене, цілував ніжно і бережно. Потім обережно поставив на ноги і мовив:

– Як же давно мені цього хотілось.

Я поклала свою руку на його плече, поглянула в оливкові очі й побачила там стільки щастя й задоволення, що й сама відчула їх.

– Я швидко, – голос затремтів від емоцій та відчуттів.

На автоматі залишила свого нового бойфренда в класі й відразу пішла до Олександра Макаровича. Рішуче відкрила двері, з посмішкою переступила поріг і покрокувала до вчителя. Він виглядав засмученим. І навіть не здивувався моєму візиту. Лиш поглянув байдуже в мою сторону і схилився чи то над книгою, чи то над журналом.

– Я прийшла вибачитись за свою поведінку, – в моїх словах звучала впевненість і трохи сорому, – я вчинила неправильно і визнаю це.

Олександр Макарович здивувався моїм словам і його густі брови поповзли вгору.

– Вибачте нам, ми з Денисом більше не будемо поводитися так на уроках. Ні на ваших, ні будь-яких інших.

Вираз обличчя вчителя змінився і він раптом заговорив, опустивши голову в книгу і збиваючись:

-Так… так… все гаразд… не переймайся…. Це я ще маю перепросити за… за те, що підняв голос. Все гаразд. Все гаразд.

– Добре, тоді до завтра, Олександре Макаровичу! – я повернулась, не дочекавшись відповіді, але до дверей не дійшла, тихий голос змусив зупинитись і розвернутись:

– Дарино… Мій брат може тебе образити. Будь обережною, гаразд?

Раніше мене часто застерігали з приводу Дена, та я лиш відмахувалась. А тепер… Це було так дивно… Денис може мене образити. Що саме мається на увазі під цими словами? Я кивнула вчителю в знак згоди й вирішила, що справді буду обережною.

Наступила субота і ми з Деном домовились, що відвідаємо Даню разом. Панченко не знав про наші стосунки. Я хотіла зробити йому сюрприз. Двоє його кращих друзів тепер зустрічаються і вони, здається, щасливі. Але як тільки погляд Дані зупинився на наших переплетених пальцях, він насупився.

– Чого такий хмурий, чорнявий? – Ден розірвав наші руки та прийнявся обіймати свого друга, а Данька вмить повеселішав, явно, що нудно тут йому одному.

– Просто здивований, – спокійно відповів Панченко, навішуючи трохи сумну посмішку на обличчя. – Як там школа? На місці?

– Все на місці, Дань, не хвилюйся! – я обійняла друга і кинулась розповідати останні плітки про однокласників та вчителів.

А уже через годину посиденьок і сміху на все хірургічне відділення (та такого, що медсестра тричі робила нам зауваження) нас все ж таки вигнав молодий інтерн, що раніше вчився в нашій школі. Даня визвався нас провести до ліфта, обійняв міцно на прощання і почовгав назад до палати під зацікавлений погляд молоденької сестрички.

По дорозі додому, поки ми мучились і одночасно обіймались в автобусі, я отримала СМС.

Даня: Потрібно поговорити. Набери, тільки уже з дому. Гаразд?

Дарина не зовсім тупенька, доперла, що Ден не повинен чути нашої розмови і бачити цього повідомлення. Хоч і на душі кішки шкреблися від того, що збрехала Ясіну про повідомлення, сказавши драматично: «Оператор…», першим ділом набрала номер Панченка, коли дісталась своєї фортеці – кімнати.

– Алло? – тихо відповів Даня.

– Викладай!

Я приблизно знала, що чекати – «Бережи себе і бла бла бла».

– Дарино… Щоб я не сказав тобі, ми маємо залишитись друзями, гаразд? – говорив староста обережно.

– Інакше бути не може, повір. Іноді мені здається, що навіть Даша не така близька мені настільки, як ти.

– Добре… – і замовк, а через хвилину уже твердо так, рішуче продовжив, – Ясін – поганець. В нього є друзі з компанії Блендера.

Я засопіла в слухавку. Даня теж мовчав.

Блендер – наш місцевий кримінальний авторитет. Наскільки я знаю, він зараз живе в районі, а в Добро-Дарі навідує бабцю. От наша молодь до нього й тягнеться. Ще б пак! Крутий! Блендеру не просто так дали його прізвисько. В одній тасканині його добряче пом'яли. Та так, що лікарі витягували мало не з того світу. От і нарекли Блендером, наче в ньому він перемоловся.

– Звідки знаєш? – а в думках «Хоч би Даня в ту компанію не вліз… хоч би не вліз…»

– Я з ними не тусуюсь, якщо ти про це.

З полегшенням зітхнула. Як камінь з душі впав. А як же Ден? Що ж мені робити з ним?

– Даринко, він хоч і клянеться, що не спілкується зараз з ними та все ж… я не дуже в це вірю. Будь обережна, окей?

– Окей, Даню. Ти, здається, уже сто двадцять п'ята людина, яка мені це говорить.

– Головне, що ти мене почула, – зітхає хлопець.

– До тебе ще був Олександр Макарович і його я теж почула.

– Це добре, Дарино. Мені пора йти на ненависні процедури. Бувай!

– Бувай, Даню!