Глава 6.1. Ден

Першого ж дня після канікул я дуже хвилювалась, навіть погано спала. Прокинулась задовго до уроків, причепурилась, перебрала весь свій одяг в пошуках чогось пристойного, розізлилась і одягнула свою улюблену кофту та джинси.

Сьогодні все вирішиться. Мені здавалось, що всі органи всередині мене вібрують від напруженості. Я зайшла в клас першою і сіла на своє місце. Скоро прийде Олександр Макарович і знову розсадить нас. Я все дивилась на годинник та рахувала майже кожну секунду в очікуванні однокласників – моїх друзів.

– Ай, потрібно було надворі їх зачекати! – промовила я до себе і тупнула ногою по дерев’яній підлозі, дошка у відповідь скрипнула. Раптом двері відчинились і в клас зайшов Колюнчик.

– О, привіт, Дарино! Де пропадала? Чого на дискотеку не ходиш? – весело запитав мене однокласник. – Знов мама покарала?

– Привіт! Ще першого січня покарала. Та й чого мені туди ходити? Нудота! – байдуже відповіла я хлопцеві.

– Дарма ти так! Здається, дехто очікував тебе там побачити!

– Хто? – кинулась я до Колюнчика, але в цей момент зайшла Ірина і хлопець замовк, через мить привітався зі своєю сусідкою по парті, а потім одними губами, беззвучно промовив «Ден». Я миттю сіла на своє місце і відчула жар но щоках. Однокласники помаленьку прибували та кожен з них займав своє місце. Всі про щось гуділи, шептались, хіхікали й жваво обговорювали канікули.

Ліля розказувала мені про поїздку в Полтаву, коли нарешті останнім зайшов він.... І я стала першою, кого Ден відшукав серед всіх. Та й шукати не потрібно було, я ж завжди на своєму місці. Шкіра хлопця помітно потемнішала від єгипетського сонця, а усмішка... Усмішка стала ще гарнішою. Одразу вслід за Деном зайшов класний керівник і ми встали, привітавши учителя. Він жестом дозволив нам сісти й одразу перейшов до справи. Олександр Макарович взагалі не змінився, лиш трішечки засмаг. І гіршим теж не став, дякувати Богу!

– Учні, у нас не багато часу. Тож відразу до справи, – Ясін поклав на стіл маленькі клаптики з нашими іменами, а потім обвів поглядом клас. – А де Панченко?

– Апендицит у нього, Олександре Макаровичу. Він в обласній лікарні, – сказав спокійно Антон, – серйозно там усе. Дуже.

Що? Даня в лікарні, а я дізнаюсь про це тільки зараз?

– Давно? – запитала я.

– Та ні, ось вчора тільки забрали.

Сльози навернулись на очі. Даня в лікарні, а я дізнаюсь про це від нашого головного базікала!

– Здається, він в реанімації... – додав Криничний тихо.

Я упала на парту. Сльози полились градом. Ліля погладила мої плечі й навіть трохи обійняла від чого стало зовсім трішечки легше.

– Погано... – почула я Олександра Макаровича. – Даня сильний, не хвилюйтесь, він впорається. Я, мабуть, краще піду. Іншим разом вас розсадимо.

Однокласники дружно загомоніли, перебиваючи один одного.

– Ні, ні, все гаразд.

– Ви праві, Даня ще всіх нас переживе.

– Та такого ще попробуй змори!

–Це всього лиш апендицит!

– Ну... гаразд... тоді швиденько. Цього разу все буде трохи інакше. Хлопці проти дівчат, – вчитель зробив паузу і дістав листочок, – Дарина.

Від несподіванки я піднялась і глянула на вчителя, не розуміючи що він хоче. Здається, навіть насупилась. Олександр Макарович підняв кумедно одну брову, наче хотів щось від мене почути.

– Що? – запитала я трохи сердито.

Вчитель взяв другий листочок зі столу і знову глянув на мене. І щось в очах його промайнуло. Щось дивне і незрозуміле. Як співчуття чи що...

– Ти сядеш з Денисом.

Я поглянула на молодшого Ясіна. Здавалось, що його ім’я мені почулося, що розігралась уява, що це якийсь сон. Ден мені посміхнувся своєю фірмовою усмішкою і махнув рукою, щоб я пересідала до нього. Сльози припинились і я повільно зібрала свої речі, щоб пересісти до Ясіна. Я настільки хвилювалась, що руки не слухались. Двічі упустила свою ручку на підлогу, а потім двічі ударилась головою об парту, коли її підіймала. Я боялась пересідати, хотіла відтягнути момент якнайдалі. Здається, мені стало соромно. Одне діло, коли ти просто пишеш повідомлення людині та зовсім інше, коли вона тобі посміхається наживо.

Олександр Макарович говорив імена, а я не слухала його. Просто дивилась на Дена, а він на мене. Однокласники метушились кругом, перебирались на свої нові місця. Коли я опустилась на стілець поряд з новим сусідом, серце розбушувалось, в мені творився ураган. Я намагалась не показувати наскільки хвилююсь. Не вистачало ще, щоб Ден помітив мої емоції, мої почуття до нього.

І, здається, він таки все зрозумів, коли доторкнувся до моєї руки, а я підстрибнула на місці від несподіванки. А місце, де були тільки що його пальці, кололо мурашками. Я глянула на свою руку, мені на мить здалося, що там залишився слід, наче від опіку. Потім перевела погляд на Дена. Здається, він і сам злякався моєї реакції.

– Не переживай, він видереться, – тихо мовив Ясін і поклав свою руку на мою. До цього я гадала, що моє серце не може битись гучніше. Але воно зуміло. Я не розуміла слів хлопця.

– Що? Що ти маєш на увазі? – мій погляд зневолі опустився на його руку, яка була набагато смуглішою, ніж моя. Чи то від природи, чи то від морської засмаги, яку Ден отримує двічі на рік.

– Я про Даню... З ним все буде гаразд. Він не в реанімації, я впевнений.

Весь день я не могла знайти собі місця, настільки переживала за свого кращого друга. Як виявилось, дарма. Ні в якій реанімації Даня не був! Йому ще вчора зробили нескладну операцію і він почував себе набагато краще. Я навіть змогла йому зателефонувати на перерві, перед четвертим уроком, пообіцявши обов’язково провідати в суботу.

– Ну і налякав ти мене, Панченко! Оооо, до речі! Ти тепер з Віткою сидиш!

– Нормально. А ти з ким? Що там за завдання?? Щось цікаве? Упевнений, що Сашко вигадав нам щось кльове! – захопливо проговорив голосніше, ніж потрібно, Панченко.

– Вальс на випускний. Круто? – чесно кажучи, ідея так собі, як по мені. Мені вистачило вальсу з Антоном після дев'ятого класу. Але розуміючи, що я буду проводити багато часу з Деном (!), для мене це була одна з найрозкішніших новин.

– Середньої крутості ідея, – проговорив задумливо друг.

– Що там ще цікавого? Так...

– Пробач, що перебиваю! – я засміялась. – Уявляєш, Антон коли дізнався, що Ангеліна буде танцювати вальс з Женькою, став канючити вчителя помінятись місцями! Він майже плакав! Отвічаю!!!!

– Аж по вуху твій суржик ріже! – в серцях вигукнув Даня. – Іди вже на урок!

– Гаразд! Бувай! В суботу побачимось! Не сумуй! І напиши, що тобі принести!

– Сама приходь!

– Па-па! – прокричала я і через хвилину вже залетіла до класу, побачивши на своєму місці Колюнчика. Я навіть спочатку насупилась і хотіла наїхати на цього хама. А потім згадала, що я сиджу з Деном (!). І, здається, подобаюсь йому.

– Можна провести тебе додому? – Ден притулився до мене на п’ятому уроці історії. Здається, Олександр Макарович не бачив цього. Чи вдавав, що не помітив. У відповідь я лиш легенько кивнула головою.

І Ден мене провів. Ніс мій ранець, повісивши його на ліве плече, а свій – на праве. Я бачила, що мій набагато важчий, та Ясін лиш відмахнувся. Всю дорогу хлопець веселив мене і усміхався, трохи задираючи голову до хмарного неба. Здається, я давно так не сміялась. У мене навіть болів живіт потім. А біля самих воріт віддав рюкзак, подивився на мене зверху вниз і швидко поцілував у щоку, яка у відповідь запалала вогнем.

– До завтра, Даринко! – кинув він, відійшовши уже на метрів десять. Я підняла погляд і зрозуміла, що моє обличчя горить від сорому. Ясін усміхнувся мені й пішов собі вулицею. Швидко, набагато швидше, ніж ми йшли разом.

Вдома мене чекав черговий Армагеддон в обличчі мого брата. Сердитий і насуплений.

– Ти дурепа, сестро. Він змусить тебе плакати! Не спілкуйся з ним!

– Іди до біса, малий. Хто ти мені такий, щоб вказувати? Мама чи тато? – я дуже розізлилась на Макса. Чого це він мені указує на те, з ким мені спілкуватись? – Не твоє діло! Зрозумів! Дуй до своєї Аліночки, а в моє життя не лізь!

Я грюкнула дверима своєї кімнати та впала обличчям в подушку. Перший день семестру видався дивним. Я проаналізувала кожну хвилину і дійшла висновку, що гірше уже бути не може. Що може бути гірше, ніж друг в лікарні та сварка з братом, з яким тільки недавно знайшла спільну мову?

Звичайно, я помилялась. Сварка з мамою – це найгірше, що може бути в житті. У будь-якому разі зараз. Мама зайшла в мою кімнату без стуку та одразу налетіла з питаннями про Дена. Раніше я такої зацікавленості в ній не помічала.

Вона все розпитувала та розпитувала, задоволено усміхаючись. І я знову розсердилась. Чого всім так хочеться залізти в моє життя? Мені уже шістнадцять і я кінець кінцем можу сама адекватно вибирати з ким мені дружити, а з ким – ні. Та я мовчала. А потім мама сказала, що знайшла для мене прекрасний столичний виш з історичним факультетом. Саме той, де сам Олександр Макарович вчився! От тоді я уже й не втерпіла!

– Мам! Я ж говорила, що ще не знаю, куди я хочу вступати! Ну навіщо ти на мене тиснеш?

Я прийнялась нервово ходити по кімнаті, в той час, як мама спокійно сиділа на моєму ліжку.

– Часу майже не залишилось, Дарино! – мама розмахувала руками. – ЗНО не за горами, екзамени, випускний! Даю тобі час до квітня! Три місяці! Не більше! Зрозуміло!

Мама вибігла з кімнати та грюкнула дверима!

– Давай, вибий їх, щоб усі могли вільно заходити до мене, наче на вокзал! – я не просто крикнула це у двері, я верещала крізь сльози! Настільки це було для мене болючим! Я не знала, куди ж мені йти вчитись? Бути історичкою? Не хотілось все життя просидіти в школі. Я твердо це зрозуміла ще в перший день репетиторства з Ясіним. Це нудно. Занадто нудно. Вчительство – це не моє. А що ж моє тоді? Футбол? Чесно кажучи, останнім часом душа не лежить до нього. Я не знала, що мені робити далі...

Наступного дня на уроці історії Ден протягнув мені маленький клаптик паперу, в якому рівним каліграфічним почерком було написано:

“Хочеш зустрічатись?”

І в кінці смайлик.

У мене всередині все завмерло. Я поглянула одразу на Олександра Макаровича. Він геть не дивився в нашу сторону. Повернулась до Дена і заглянула в його очі, де розгледіла щось дивне. На мить в мені промайнув сумнів: “Чи щирий Ден?” А потім Ясін мені усміхнувся… і всі сумніви розтанули, мов з раптовим потеплінням сніг. Відповіла на його усмішку і кивнула в знак згоди. Денис легенько доторкнувся до моєї руки, а моя душа у відповідь заспівала. Все стало таким простим. Школа. Уроки. Вчителі. Друзі. І мій хлопець. Здавалось, що я літаю в небесах. Усмішка до вух і абсолютна тиша…. Так… Стоп… Тиша?

– Фафлей! – я різко повернулась на голос Олександра Макаровича. І одразу тіло скам’яніло. Я намагалась пригадати, коли чула своє прізвище від класного керівника. – Ясін! У нас урок. Свої особисті стосунки будете обговорювати на перерві. Дякую!

Це прозвучало дуже грубо. Вчитель явно розізлився на нас і бути біді. Його погляд показався мені скаженим, а небесні очі посиніли. Враз стало соромно і я відчула, що мої щоки палають. Антон тихенько посміювався за спиною. А Олександр Макарович уже через кілька секунд перемкнувся назад на історію і лиш злісний погляд нагадував про його зауваження. Я точно попрошу вибачення у вчителя після уроків.

Зате я тепер зустрічаюсь з Деном(!).

Мати бойфренда – неперевершено. Ясін уже в перший день наших стосунків заставив моє серце колотитись в грудях. Весь навчальний день хлопець те й робив, що заважав мені вчитись і відривав від уроків собою. Ми майже не розмовляли, а лиш перекидались поглядами. І це було так бентежно та в новинку. Кортіло мерщій отримати поцілунок. Наш перший поцілунок з моїм новим хлопцем.

Після останнього уроку Ден сказав, що йому потрібно владнати деякі справи й тоді він мене проведе додому. Хлопець чмокнув мене у щоку і великими кроками покинув клас.

Я залишилась сама в приміщенні, щоб обдумати вибачення. За вікном весь день падав лапатий сніг і це виглядало дивовижно. Подумала, що такий сніг назавжди відіб’ється в моєму серці разом з Денисом Ясіним, моїм бойфрендом. Хоч і не першим, проте першим справжнім. Достойним. Ще раз прокрутивши вибачення в голові, я стала збирати свої речі.

Знайти Олександра Макаровича не склало труднощів. Оскільки у вчительській його не було, я переглянула розклад і пішла до кабінету, де проходив останній урок історії в шостому класі.

Я йшла, майже підстрибуючи, стільки радості в мені було. Вона буквально бурлила в моєму тілі в перемішку зі щастям і прекрасним передчуттям чогось казкового, нового. Я уже майже дійшла до дверей потрібного мені кабінету і навіть простягнула свою руку до ручки, коли почула голос Олександра Макаровича. На мить мені здалось, що він реве, а не кричить.