Глава 5. Happy new year!

Здається, це був найкращий Новий Рік в моєму житті! Мама дозволила мені зустрічати його з друзями! Нас зібралося дванадцять осіб у Дані вдома (його батьки святкували в сусідів): Я, Даня, Даша, Ліля, Колюньчик, Антон, Ангеліна!, Жанка, Вітка, мій брат зі своєю новою дівчиною Аліною і подруга Лілі – Анюта, на рік молодша від нас. Ми накрили святковий стіл, розвісили яскраві вогники й надули різнокольорові кульки. До опівночі залишалось близько трьох годин, тому всі розсілись хто куди та говорили, перекрикуючи гучну музику й одне одного.

– Обов’язково потрібно о дванадцятій ночі загадати бажання! – сказав Даня, обіймаючи за плечі мою подругу.

– Тільки, будь ласка, нехай воно не стосується мене, Панченку, – відповіла сердита Даша і скинула руку хлопця зі своїх плечей. Всі зірвались сміхом.

– Женька таки тебе покорив, – сумно сказав Даня.

– А мені в дитинстві старший брат говорив, що потрібно оббігти кругом ялинки сто разів, тільки тоді бажання збудеться, – сказав Антон, задумавшись. Він сидів поряд з Ангеліною і дівчина просто світилась від щастя. Щічки налились рум’янцем, а посмішка не сходила з обличчя ні на мить.

– І я бігав...

Антон сказав останні слова так трагічно, що ми просто не могли не засміятись знову.

– А я вважаю, що бажання збуваються лише завдяки зусиллям, які людина прикладає для їх здійснення, – сказав мій брат і поцілував у щоку Аліну, від чого дівчина засоромилась.

– Ой, та відколи це ти таким філософом став? – підскочила я на ноги. Сидіти в мене не вистачало терпіння. Адже сьогодні був такий чудовий вечір! В мені все переверталось від щастя, від настрою, від передчуття, що новий рік обов’язково принесе щось нове, захопливе, приємне в моєму житті.

– Це не філософія, а реалізм, Дарино, – відповів мій брат, розмахуючи вільною рукою, адже інша не відривалась від зап’ястя Аліни.

– Макс, коли ти встиг так швидко вирости? Я пам’ятаю, наче вчора, як ти ще прибігав до мене з шантажем і змушував робити математику замість тебе.

– А не потрібно було цілуватись з Доніним по кущах! – вигукнув мій брат і засміявся.

– Ах ти ж негідник! – я накинулась на брата, щипаючи його за руки й боки, проте не образилась. – Я не цілувалась з ним тоді, тим більше по кущах!

– Ай! ой... аааааа.... ааа.... оооооуч... Дарино, все, все.... годі, не цілувалась! тільки перестань... ааааа!

Цей спосіб я відшукала ще рік тому, коли Максим востаннє прийшов до мене з шантажем. В той день я прийшла додому після дискотеки трохи пізніше, ніж було мені дозволено. Батьки спали, а мій брат засік мене. Тоді я так розізлилась, що моє терпіння луснуло. Я уявила на місці брата свого колишнього друга і хлопця, Доніна і пустила в хід свої тонкі пальці. Після того вечора брат більше не шантажував мене. Ні разу.

– А давайте в «Пляшечку» зіграємо, – запропонував Колюнчик.

– Я пас, – відразу ж відповіла я, піднявши руки.

Всі глянули на мене здивовано. А я щоразу оминала цю гру після літнього табору. Мені на все життя вистачило спогадів про кляту “пляшечку”. Я уже мовчу про поцілунок вчителя.

– Ми теж не будемо грати, – підтримав мене мій брат, – точно ні.

– І я не хочу, – сказала Даша. Сьогодні вона була засмучена через те, що Женька не зміг зустрічати Новий Рік з нами.

– Ну давайте, хоч в настільні ігри пограємо чи що? – підвівся Даня і дістав з шафи здоровенні коробки з Монополією, Мафією, Еліас та іншими іграми.

Ми розігрались так, що майже пропустили Новий Рік!

І от уже президент Зеленський говорить новорічне привітання. Хлопці звідкись дістали дві пляшки шампанського, від чого всі тільки більше загуділи, навмисне збовтали його, а потім відкрили.

Пробки летять у стелю, дівчачий вереск, потім сміх.

Бокали вже наповнені й по телику показують годинник. Лічені секунди до опівночі і я повторюю про себе бажання, маючи на увазі Дена:

«Хочу бути з Ясіним, хочу бути з Ясіним, хочу бути з Ясіним, хочу бути з Ясіним...»

Я швидко випила все шампанське, а далі уже горіли бенгальські вогники й хтось почав тихенько наспівувати пісню про Новий Рік, далі підхопив другий, третій, четвертий і ось уже дванадцять підлітків наспівували пісню, яку кожну зиму Микола Павлович заставляв учнів співати під баян. Тієї ночі я не зімкнула очей аж до самого ранку, коли ми веселі й все ще трішки хмільні прийшли з братом додому. І хоч нам влетіло від батьків за запах алкоголю, хоч нас і покарали на всі канікули, ми не засмутились, адже ейфорія від веселощів так і не минулась.

Засмутились ми уже пізніше, коли проснулись аж під вечір і зрозуміли, що мама відібрала у нас телефони. От досада!

– Мамо, ну дай хоч одне повідомлення напишу Аліні! – занив мій брат. – Вона подумає, що я її ігнорую. Ну, будь ласка.

– У тебе є 10 хвилин, – мама дістала зі своєї сумочки телефон брата і простягла. – Дарино?

Вона дивилась на мене, мовляв, «тобі потрібно комусь дзвонити?»

– Та ні, я ще одразу написала друзям, що буду без телефона всі канікули.

– Точно? Я чула, що він пілікав тут недавно.

Я завагалась. А що як там щось важливе? Та це, мабуть, оператор, як завжди. Бонуси та бла-бла-бла. Але...

– Ну гаразд, мамо. Скільки в мене є часу?

– Через десять хвилин ми з татом їдемо в район. Тоді й віддайте телефони.

Мама знає, що їх потрібно брати з собою, адже ми з братом дістали б телефони з-під землі! Проте тільки не з маминої сумки... Я взяла смартфон і поглянула на екран.

Повідомлення прийшло від Дена. Швиденько забігла у свою кімнату, закрила двері й опустилась на ліжко.

Ден: Happy new year! З Новим Роком, Дарино! Нехай він принесе тобі щастя! Як відсвяткували?

Стук-стук-стук. Серце швидко-швидко забилось в грудях. Невже мої бажання збудуться? Невже... я надрукувала відповідь руками, що трясуться від хвилювання.

Я:І тебе з Новим Роком! Нехай всі бажання збуваються. Кохання тобі!

Хотілось додати «Зі мною», проте я втрималась. Додала емодзі Діда Мороза. 

Я: Відсвяткували дуже круто, шкода, що тебе не було з нами! :(

Хвилини тягнулись одна за одною. Пять, шість, сім хвилин. Я надрукувала ще одне повідомлення.

Я: Відсвяткували так, що мама нас з братом покарала до кінця канікул. Можливо, я уже не прочитаю твою відповідь до початку навчального семестру :(

Телефон дзенькнув і прийшла відповідь. Проте це був не текст, а фотографія. Ден на пляжі в одних плавках. В окулярах з мокрим волоссям, що розтріпалось в різні сторони. Я упала спиною на ліжко і збільшила фотку. Хлопець усміхався, показуючи свої білі рівні зуби. Ну і ну!!!! Не знаю для чого він скинув це фото, але я тепер згодна йти на злочин проти своєї мами, лиш би дивитись на однокласника день і ніч. Я уже почала писати вульгарну відповідь, аж раптом телефон знову дзенькнув.

Ден: Ми в Єгипті ... якби я знав, що у вас буде весело, то ніколи б сюди не приїхав. Мій брат зануда навіть на дискотеки не ходить. Просто лежить і говорить, що йому потрібно морально відпочити від нас (учнів).

Я:Круто:))

– Дарино! Максиме! Телефони несіть! – пролунав мамин голос кухні. Я застогнала.

Я: Все, мушу віддати телефон, побачимось в школі

Ден: Шкода:( гарних канікул!

Я:Тобі теж!

Ден надіслав смайлик з поцілунком.

Я завмерла, витріщившись на екран. Я тільки-но хотіла відправити щось подібне у відповідь, як Макс вихопив з рук телефон, подивився на екран, захитавши головою і вимкнув його.

– Серйозно? Ясін? – запитав брат, після того, як віддав мамі наші смартфони. – Чому ви всі на нього ведетесь?

– Максе, це не твоє діло, – відповіла я, втупившись в «Майстра і Маргариту», що нам завдали читати на канікули.

– Він ще змусить тебе поплакати, Дарино. От побачиш.

– Цієї хвилини скоїлася друга дивовижа…. – стала я читати вголос, а брат все ніяк не йшов, тому я змушена була продовжувати. – …що стосувалася самого Берліоза. Він раптом перестав гикати, серце його тріпнулось і на мить кудись провалилося, потім стало на місце, але з тупою голкою, що застрягла в ньому. До того ж Берліоза охопив безпричинний, проте такий великий страх, що йому притьмом захотілося неозирки тікати з Патріарших….

Коли діло дійшло до двадцятої сторінки, брат уже лежав біля мене й уважно слухав, розминаючи мої втомлені після нічних танців ноги.

– Овва... – у дверях стояла бабуся, сплеснувши в долоні.

– Вечеряти йдіть, читаки.

– Бабцю, вам не вгодиш! – розсердився Макс. – То ми в «комп’ютері, погані діти, краще б книжку відкрили», тепер «читаками» обзиваєте! Хіба ми такі уже погані?

– Максимко, ви не погані, але й хвалити вас не буду, а то розлінитесь геть! Матері зовсім не допомагаєте!

– А що їй допомагати, як вона тільки й сидить постійно, зошити перевіряє? – не витримала уже я.

– А якщо й зошити! – бабуся махнула рукою і пішла на кухню.

– Їй би тільки полаяти нас! І мамі я допомагаю, – надувся брат.

– Ходімо уже, а то ще влетить, що пізно прийшли.

Отак ми й подружились з моїм братом за цей тиждень, що сиділи вдома. Читали одне одному, грали в «Дурня», боролись, танцювали під улюблену музику і просто розмовляли. Мій маленький брат-шибеник перетворився в справжнього мужчину, я й не помітила коли.