Глава 4.2. Вистава

Я сиділа і дивилась на однокласників. Потрібно терміново виправляти ситуацію, інакше наш дружний клас знову стане тим посміховищем, яким і був раніше. Я так і чула в голові голос Олександра Макаровича: «Між вами провалля, одинадцятий клас!» Я поглянула на Дена і наші очі зустрілись. Він мене розумів. Чудесно, як тільки можна зрозуміти одне одного лиш поглядом!

Однокласники уже готові були покинути кафе, аж раптом я піднялась і заговорила. На мене нахлинув прилив сміливості, натхнення, ну і, звичайно, вернулась колишня симпатія до Дена.

– А хіба важливо, хто її писав? – я стала на дорозі в однокласників, щоб вони не змогли вийти. Всі витріщились на мене здивовано. – Ми стільки потратили зусиль на цю виставу, а ви отак візьмете і підете?

– Якщо ви зараз нас покинете, цим самим перекреслите нашу дружбу! – підхопив Ден. – Це для вас нічого не означає?

– Ми понад шість років були ворогами одне одному, Ангеліно! – звернулась я до дівчини. – А зараз ти уже не ненавидиш мене. Ми за ці три місяці провели більше часу разом, ніж за всі десять з половиною років. А зараз ти просто покинеш нас?

– Ну я...

– Залишайся. І всі, залишайтесь. Будь ласка... Заради Олександра Макаровича, він засмутиться, що ми знову посварились. Прошу вас...

І це подіяло. Однокласники залишились, хоч і були досі сердиті. Ми вирішили, що віддамо всю славу старості після вистави. Антон засмутився з цього приводу, проте в нього не було вибору.

Після концерту всі, хто був причетний до вистави, зібрались на солодкий стіл. Олександр Макарович дякував нам за участь, за чудесний вечір, за дружній колектив. Він здивувався, коли дізнався про авторство Дані. Виявляється, хлопці писали свій варіант сценарію, а Даня прочитав і усе переробив. І хоч всі веселились досхочу, їли цукерки та печиво, запиваючи солодкою газованкою, наш учитель виглядав дуже засмученим. Він намагався поводитись, як і завжди, проте я то його розкусила. В його житті щось трапилось. І не важко здогадатись, що саме.

Пізніше, коли всі розійшлись з комірки актового залу, в якій і проходив солодкий стіл, я вдала, що забула дещо та вернулась. Вчитель сидів за пустим столом, спершись на руку і дивився в одну точку. Інша рука завмерла на столі. Я підійшла і сіла поряд. Олександр Макарович мов і не помічав мене. Лазурові очі, наповнені смутком, лиш зрідка закривались повіками. На мить, а потім знову дивились в білу пусту стіну.

– Все налагодиться, Олександре Макаровичу! – тихо сказала я вчителю, а через мить поклала свою руку на його холодні пальці й ледь помітно погладила їх. Він, немов стрепенувся, проснувся і поглянув на наші руки. А потім забрав свою, подивився на мене і промовив уже награно весело:

– Звичайно ж, що налагодиться, Даринко, інакше й бути не може.

Проте погляд його видавав на гарячому. Сумні блакитні очі кольору весняного неба, яке буває лише в погожий день.

Я посміхнулась йому і вийшла, зупинившись одразу за дверима від голосу вчителя.

– Звичайно ж, мені уже майже двадцять дев'ять, я сам самісінький і одна дівчина ніяк не виходить з моєї голови.

– Біднесенький... – прошепотіла тихо я і пішла до друзів, які уже давно вимагали танців, проте музику так ніхто і не вмикав.

Звичайно ж, мені було шкода учителя. І він досі мені подобався, проте після сьогоднішнього погляду Дена в кафе, у серці щось легенько кольнуло і я раптом згадала дев'ятий клас, той невинний поцілунок у щоку...

Я почула слова нової пісні Алекса Рікса, що пролунали з колонок... Всі дівчата, що були в актовій залі заверещали від радощів і кинулись танцювати.

На цій дискотеці весь наш клас тримався разом. Ми танцювали в одному кружку і веселились під кожну пісню. В один момент я помітила Олександра Макаровича, що задоволено усміхнувся, дивлячись на нас, і пішов у сторону виходу. Здається, він таки добився того, щоб ми здружились.

Сьогодні я спостерігала за своїми однокласниками під час танців. Всі були дуже радісними й збудженими, кожна пісня тільки додавала драйву в цю маленьку вечірку. Моя подруга Даша танцювала між Женькою і Даньою. І обоє хлопців намагались привернути її увагу. Антон дивом переміщався все ближче до Ангеліни. Здається, хлопцеві нетерпілось вчепитись в бідолаху своїм гострим і довгим язиком. А Махно й сама помітила увагу зі сторони Криничного, тому нервувала. Люлля просто підспівував, розмахуючи довгими руками, які щосекунди зачіплювались за Даню і Лілю, що стояли по боках від хлопця.

А Ден... я ловила його погляди час від часу і серце неспокійно колотилось в грудях. Я й забула уже, як це прекрасно – відчувати взаємну симпатію до когось. За весь десятий клас мені не сподобався жоден хлопець, а спогади про нещасне літо з Дімкою не давали мені довіритись.

Але зараз все... інакше. І Ден явно інакший. Він не зрадить, він же Ясін. Ми все танцювали й танцювали. Уже й заморились! І ні жодного повільного танцю! І хто тільки обирав музику! Явно якісь малолітки!

Коли уже нарешті музика сповільнилась, я відпочивала в нашому класі сама. Сил танцювати вже й не було. Ну й грець з ним! Це не останній повільний танець в моєму житті!

Проте в цей вечір він був єдиним. Ден так і не мав можливості мене запросити. А після дискотеки взагалі сталася трагедія! Оскільки Антон проводив додому Ангеліну і її подруг (вони троє поряд живуть), я вимушена була йти додому сама. Навіть мій малий брат (а може й не такий малий) знайшов собі дівчину! Ну подумати тільки!

Я уже виходила зі школи, коли раптом переді мною з’явився наш староста.

– Дарино, ти що сама додому зібралась? Еее ні! Я тебе одну не відпущу!

Ми йшли мовчки, під взуттям хрустів сніг. Морозець щипав за ніс і щоки. Даня простяг свою руку мені, як в старі добрі часи.

– Твоя подруга мене обламала, уявляєш? Вона вибрала Гуменного! – Даня здивувався від такого повороту сюжету. – А Женька ж пограється нею і все... розумієш? Обідно...

– Серцю не накажеш, Дань... – тихо відповіла я своєму другу.

– Слухай, Дарино... А що в тебе з Деном? – раптом зупинився хлопець.

– Та нічого, – я знизала плечима, – він мені подобається. Це ж Ясін. Він усім подобається. А чому запитуєш?

– Просто з цікавості, – Даня посміхнувся і ми пішли далі.