Глава 4.1. Вистава

Мені дали завдання підготувати реквізит до вистави: фіалки, ягоди, яблука, килим зі снігу для зими й килим з квітів для весни, кошичок, посуд, ноутбук і багато різних деталей, які дадуть казці сучасного вигляду. Коли справа доходить до паперу, ножиць і клею, мої руки підходять для цього ідеально. Мені вистачило двох тижнів на всі ці речі.

Одного разу на додаткових заняттях з історії Олександр Макарович запитав мене, як просувається робота з фіалками й чи не потрібна мені допомога. Я трішки очманіла від такої пропозиції. А чи не свою допомогу він запропонував? Навряд чи, адже у нього й справді з’явилась друга половинка.

Знаєте відчуття, коли твій улюблений актор чи співак, в якого ти закохана уже декілька років поспіль, одружується? Я розчарувалась, засмутилась і розізлилась. А потім на мене нахлинув відчай. Усе? Це кінець? Ніякої надії? І як би я не намагалась викинути вчителя з голови (навіть молилась щодня), надія жила в таємних глибинках мого серця, витісняючи злість, ненависть і все погане.

А зараз він пропонує мені допомогу. І ще раз. Вчитель історії, Олександр Макарович пропонує мені допомогу. Тут щось не так. Я сиділа хвилину тупивши, а потім відповіла, що майже все закінчила, залишилось зовсім трохи.

– Ден залюбки тобі допоможе, якщо раптом передумаєш, – спокійно відповів учитель. А мене трясло всередині від різних відчуттів. Злості, нерозуміння, відчаю, надії та бажання втекти від цієї людини. Його авторитет тиснув на мене неймовірною силою. Чи то не авторитет, я не знаю... Просто я відчувала його присутність всім тілом. Як то хтось втер в мою шкіру якийсь крем і вона стала кам’яною.

– Ден? – перепитала я тихо, нічого не розуміючи.

– Так, він просив запропонувати тобі свою допомогу.

– Ден, – твердо сказала я, – якось дивно, він мене бачив сьогодні. І нічого не сказав.

– Соромиться, – знизав плечима вчитель.

– Ден соромиться? – засміялась я уголос. – Зажимати восьмикласниць не соромиться, а мені запропону...

І тут я зрозуміла, що бовкнула лишнього. Обличчя Олександра Макаровича змінилось. Схоже на те, що його роздирав гнів. Уппсс... Я думала, він знає про те, що Ден дуже вульгарно поводить себе з дівчатами. Ну.... руки свої простягає туди, де не можна...

– Я, мабуть, краще піду... – сказала я, запинаючись.

Олександр Макарович рідко виходив із себе. Вірніше, ніколи. Тому я швиденько зібрала речі, попрощалась і просила передати Дену, що мені потрібно буде перенести декорації в школу.

Вчитель так і зостався сидіти посеред пустого класу з опущеною головою.

Щодо репетицій можу сказати лиш хороше. Я справді рада, що ми обрали саме «Дванадцять місяців». Все просто, спокійно і слова постійно повторюються. Ми за три репетиції викарбували ролі на відмінно без будь-чиєї допомоги. Навіть без «головного місяця» Січня, який проводив час після роботи зі своєю пасією. Ну і звісно, ми зблизились з однокласниками. Після репетицій ми разом йшли в кафе «Надія» (як іронічно!), замовляли чай та смачні чорничні булочки. І поки на дворі бушувала зима, 14 майже дорослих підлітків шуміли в маленькому приміщенні, перекрикуючи одне одного, обговорюючи деталі вистави, дискотеки й навіть майбутнього випускного.

– А що, Дарино, ти ще досі безнадійно закохана в таємного принца? – запитав мене якось Антон по дорозі додому.

Здуріти можна! Ну і пам’ять в цього дивака!

– Ти два роки виношував це запитання, щоб зараз мені зіпсувати настрій?

І раптом мені спало на думку, що саме зараз можна розповісти про Ангеліну. З чого ж почати?

– Я рідко щось забуваю. Наприклад, ти так і не перепросила у мене за те, що назвала мене «ким попало».

– А якщо я скажу тобі, що в тебе закохана одна наша однокласниця, ти приймеш мої вибачення?

– Що? – підійшов хлопець до мене дуже близько. Він явно був схвильований від такої новини.

– Дистанцію зберігай, дурню! – мені довелось прикласти багато зусиль, щоб відштовхнути Криничного.

– Хто вона? Я маю знати! – голос Антона став схожим на писк. – Скажи, скажи!

– Дивлячись, що ти зробиш з цією інформацією, Антоне.

– Ти ще питаєш? Це точно Дашка, я впевнений. Якщо це вона, то я напишу їй записку і запропоную прогулятись.

– А якщо не вона? – хитро посміхнулась я.

– Якщо це Жанка, то можеш не говорити, вона трішки тупенька, я не бачу з нею майбутнього. А ще ці погляди на історика. Точно не вона. Також можна відкинути Ангеліну та Ірину. Перша на мене точно не поведеться, друга закохана в десятикласника. Вітка... хммм. Ну я б з нею замутив. Чекай-но, а чи не на себе ти натякаєш, Дарино?

Хлопець знову підійшов до мене, простягаючи свої тонкі холодні руки.

– Тільки спробуй! – вигукнула я і вдарила Антона по клешнях.

– Це Ліля, так? – запитав серйозно хлопець.

– Ні.

– Значить, таки Даша. Ну або Вітка.

– Це Ангеліна.

Антон вмить зупинився і витріщив очі в далину нашої вулиці. Така новина його явно вразила. Ще б пак! Ангеліна вважається першою красунею школи. А от Антон... Ну він базікало... і хвалько... і пліткар... і...

– Тобто ти хочеш сказати, що Ангеліна... запала на мене?

– Ага... уже давно. Я от дивуюсь, як ти зі своїм то зірким оком нічого не дізнався перший від неї самої...

– Я маю їй написати, – хлопець витяг з кишені телефон і став щось друкувати заледенілими від холоду пальцями. Я вихопила в нього з рук широкий смартфон і накричала:

– Ти здурів? Вона ж мене прикінчить! Ніхто про це не знає, крім мене. Вона тільки перестала мене ненавидіти, а ти хочеш вернути все в старі добрі часи, коли вона готова була вирвати моє волосся!

Я штурхнула хлопця в плече, щоб виглядало більш переконливо.

– Ауу! Дарино, боляче! – потер місце удару Антон. – Синець буде!

– Фу, який же ти ніжний!

– А ти міцна, як мужик, – однокласник показав мені язик.

– Ага, ага, – відповіла я, проте й знаку не подала наскільки мені боляче від його слів, – коротше! Запроси її на танець, а потім в кінці мило в щічку поцілуй. Запропонуй додому провести. Це я ще тебе маю учити?! Та не тринди багато, як ти вмієш. А будь милим.

– Це ти зі свого досвіду кажеш? – Криничний склав руки на грудях.

– А якщо й зі свого, то що? – я зробила те ж саме.

– Нічого, – знизав плечима Антон. – Просто в мене нічого подібного не було.

Мені стало шкода хлопця, проте я ще не пробачила йому «мужика».

– Антончик наш незайманий ще, ха-ха-ха! – зареготала я і вбігла у свою хвіртку, швидко клацнувши замком.

– Дарино, я тебе колись прикінчу! – почав стукати у ворота мій однокласник.

– Чого ти тут грюкаєш? – почула я басовитий голос брата з-за воріт.

– Я... я... уже йду додому... – голос Антона віддалявся. – Просто вона мене образила.

– Нюня!! – прокричала я однокласнику, відкривши хвіртку.

– Дарино, він тебе ображає? – суворо подивився на мене мій брат.

За два роки він так витягнувся, що став вищим від мене. Якщо мій зріст ледь сягав до ста шістдесяти п'яти сантиметрів, то мій брат перейшов відмітку у сто сімдесят шість і, здається, не збирається на цьому зупинятись. І це у восьмому-то класі! Коротше, він став моїм захисником! Мені навіть здається, що старший тепер Максим, а не я. Воно і краще! Тепер хоч менше шантажує мене, сам робить уроки. А ще він став дуже милим і симпатичним. Даша розповідала, що до нього всі дівчата так і липнуть! Здається, коли Ден випуститься, то мій брат стане номером один. Хі-хі-хі (це я так злобно сміюсь).

Я проснулась одного зимового ранку в теплому ліжку, потягнулась і швиденько вискочила з-під ковдри. Сьогодні саме той день Х! Вистава, дискотека і навіть солодкий стіл. Проте спочатку три уроки, новорічний концерт молодших класів і підготування до нашої шедевральної вистави. Чи хвилювалась я? Ні краплиночки! Ролі заучені, декорації шикарні, реквізит в порядку!

День тягнувся таааак повільно, що я ледь не вмерла на останньому уроці, коли Роман Вікторович розповідав про нудні синуси та косинуси. І як тільки продзвенів дзвінок, ми усі кинулись до виходу, залишивши спантеличеного вчителя в класі. Ще тиждень назад домовившись не йти на ранок малишні, ми зібрались у кафе, щоб обговорити останні деталі нашої казки. Ну і насміялись же ми, коли Антон раптом почав читати Шекспіра, ставши на одне коліно перед Деном, а той вдавав із себе Джульєтту і прикладав руку до серця.

– Які ж у вас актори гинуть! – вигукнув крізь сміх Даня.

– А в тобі письменник! – відповів емоційно Антон. – Щоб ми робили без тебе з цією казкою, я й не знаю, Дань. Не виграли б, мабуть, тендер!

Всі замовкли. А Криничний лиш зойкнув від розуміння.

– Ви хочете сказати, що казку вам переробив Даня? – запитала сердита Ангеліна.

– Я... я... ти неправильно все зрозуміла... я не це хотів сказати. Просто Даня подав нам ідею... а писали ми самі.

– Досить, Антон, – сказав засмучено Ден. – Нічого ми не писали. Взагалі нічого. Це все Даня.

Староста винувато посміхнувся, показавши білі зуби, і знизав плечима.

– І вам не соромно було обманювати нас всіх?

– Ні, – сказав Антон.

– Так, – одночасно з ним відповів Ден.

– Все зрозуміло, – сказала Жанна і стала одягатись. Всі інші пішли за її прикладом.