Глава 3. Новорічна казка

В перший же день нової навчальної чверті наш класний керівник приголомшив нас завданням «по зближенню» класу.

– Кожна парта придумає сценарій до Нового Року на вісім-десять дійових осіб. Це має бути не просто сценка, а казка, перероблена на сучасний лад.

Учитель ходив туди-сюди вздовж дошки, заклавши руки за спину. Я поглянула на Лілю. Що може придумати людина, яка з усіх шкільних предметів признає лише алгебру. Вона навіть геометрію не любить! А тут переробити казку на сучасний лад!

– Можна залучити більше дійових осіб по бажанню, – продовжував Олександр Макарович, – на все у вас лише один місяць. Потім у нас будуть репетиції. Ми зробимо справжній концерт перед новорічною дискотекою, як колись давно, в мої шкільні роки. Також важливо підібрати костюми й тих, хто гратиме ролі.

– А казки? Можна самим вибирати? – запитала Ангеліна схвильовано. Їй то добре, вона з Даньою. У старости завжди найкращі твори й вірші йому даються з легкістю. Писати, я маю на увазі. Він мені навіть читав одного разу їх.

– А ми їх в «лотерею» розіграємо, – відповів учитель, – і так у нас є «Котигорошко», «Летючий корабель», «Коза-дереза», «Телесик», «Іван-побиван», «Колобок» і «Пан Коцький».

– Та ні! Ну що це за казки то?! – перебив Антон Олександра Макаровича. – Давайте щось нормальне. «Попелюшку», чи «Червону шапочку».

– Та ну цю Попелюшку! – відповіла Ангеліна. – Вона зараз кругом! А от деякі казки й справді не годяться! «Колобок» на сучасний лад «Пан круасан» чи що?

– Так, так! Давайте «Червону шапочку»! – закивав Даня. Здається в його голові уже виникла ідея.

– Гаразд, – задумався вчитель. – Даю вам подумати до завтра. Вирішуйте.

Ми сперечались весь день! І навіть залишились після уроків, але так ні до чого не дійшли. Ми й гуглили, і згадували дитячі казки. І все, все, все! А потім Даня не витримав і створив діалог нашого класу.

– Так народ, мені це вже набридло. Розходимось додому і до півночі ми маємо розв'язати це питання. Будемо голосувати за кожен варіант. Нас чотирнадцять учнів, має бути більшість голосів, тобто вісім. Інакше ми ні до чого не дійдемо.

Всі погодились, тому що варіантів інших не було.


Отож, ще до десятої ми провели голосування і вибрали «Котигорошка», «Летючий корабель», «Телесика», «Попелюшку», «Червону шапочку», «Дванадцять місяців» та «Снігову королеву».

Наступного дня, коли Олександр Макарович прийшов до нас перед уроками, все уже було готово до розіграшу. Назви казок написані, а ми нетерпляче очікували на свою «лотерею».

– Давайте швидесенько, бо в мене урок в дев'ятому А. Отже, почнемо зліва направо, як завжди. Дарина і Ліля отримують казку.... – вчитель витягнув один листочок і прочитав, – «Снігова королева».

– Хух... – я видихнула. Добре, хоч не «Котигорошко», я поняття не маю, як переробити її на сучасний лад.

– Денис і Антон, вам випала «Дванадцять місяців».

Антон радісно стиснув руку в кулак і притягнув лікоть до себе, викрикуючи «Yes!».

– Ілля та Жанна – «Телесик». Даня та Ангеліна – «Летючий корабель». Ірина і Коля – «Попелюшка». Даша і Женя – «Котигорошко». Ян і Віта, вам залишилась «Червона шапочка». Друзі, у вас є час до першого грудня, побачимось на уроці історії, у мене справи.

– Дякуємо Вам, Олександре Макаровичу! – хором відповіли ми, приголомшивши цим учителя.

– Ми тренувались вчора, – додав Антон тихо.

Олександр Макарович посміхнувся і вийшов з класу. А ми прийнялись жваво обговорювати наші нові завдання, описуючи свої ідеї та перевтілення однокласників у головних героїв казки.

Зізнаюсь чесно, я гадала, що Ліля мені зовсім не допомагатиме. Проте я помилялась. Вона настільки затягнулась в створення сценарію, що забула одного разу про домашнє завдання з історії. Це був не дуже приємний момент.

Чудово було те, що ми справді подружились з однокласницею. Щодня проводили багато часу разом, продумуючи деталі й обговорюючи ролі. І хоч мені й доводилось одночасно готуватись до семінару по історії, що мав відбутись в грудні, я знаходила час для всіх. Крутилась, наче в'юн в ополонці, як то кажуть. А в середині листопада після уроків до мене прибігла радісна мама і високим, майже писклявим голосом оголосила, що в неї є приємна новина.

– Школу закривають на карантин? – запитала я з надією.

– Ні, – мама насупилась, – все ви тільки й мрієте позбутись школи. От закінчиш одинадцятий клас і як станеш сумувати за друзями! Перейдімо до новини! Я сьогодні домовилась з Олександром Макаровичем і тепер ти двічі в тиждень будеш додатково займатись з ним історією. Щоб успішно здати ЗНО!

– Маааам! Ну навіщо? У мене й так майже немає часу! А тепер ще й це! Чим ти думала? І коли це я маю встигати?

– Не говори так грубо зі мною, Дарино! – сердито відповіла мама. – Я хочу кращого для тебе! І ти будеш займатись історією з Ясіним.

Мама вийшла з моєї кімнати, хлопнувши дверима, а я показала їй услід язик і тихо сказала сама до себе:

– От би не тільки історією...

Я все рідше ходила на дискотеку і різні зборища молоді, щоб усе встигнути. Та й мене всі ці гуляння потихеньку переставали цікавити. Чим там займатись, коли все, що займає твої думки – це декорації для казки про Снігову королеву і Друга світова війна.

От уже нарешті настало 1 грудня, ми зібрались після уроків. З хвилюванням і нетерпінням, нарешті прийшов Олександр Макарович, веселий, усміхнений і щасливий.

– Ну що, одинадцятий клас? Почитаємо? – учитель підморгнув Антону і той усміхнувся, наче телепень. – Гадаю, Антон з Денисом, як завжди бажають розпочати.


Криничний уже стрибав від радості, проте серйозний Ден заспокоїв свого сусіда і відповів:

– Ми сьогодні бажаємо бути останніми, якщо ви не проти, звичайно?

– Останніми, так останніми. – відповів їм вчитель. – Почнемо як завжди?

Я ні капельки не хвилювалась з приводу того, що буду першою. Ми з напарницею твердо впевнились, що наш сценарій просто геніальний. Хвилюватись немає чого. Я прочитала все, роз’яснюючи важливі деталі, з гарною інтонацією, Ліля підтримувала мене, іноді поправляючи деякі моменти. Однокласників вразила наша розповідь. Всі мовчали й не знали, що говорити. Зрештою, Олександр Макарович похвалив нас і попросив продовжувати далі. Оскільки наступними мали б бути Ден з Антоном, їх пропустили, далі прочитали свій варіант «Івасика-Телесика» Жанна та Ілля. Чесно кажучи, мене не дуже вразила їхня казка. Вони аж занадто перекрутили сюжет. Та й перегони на спортивних автомобілях на сцені виглядатимуть смішно, це має бути щось простіше. Але ніяк не Боллівудський фільм. «Попелюшка», «Котигорошко» і «Червона шапочка» виявились занадто вульгарними для того, щоб їх показувати на сцені. А от «Летючий корабель» мені дуже сподобався, але не Олександру Макаровичу. Вчитель забракував витвір мистецтва, аргументуючи це тим, що все дійство займе не більше 15 хвилин, чого мало.

– Так поставимо дві казки! – запропонував Люлля.

– На дві занадто багато декорацій та костюмів потрібно, – відповів класний керівник. – А у нас часу обмаль. Думаю, дійство пройде 27 грудня, перед зимовими канікулами. У нас менш як двадцять днів, враховуючи, що на вихідних ми не зможемо репетирувати.

– Та чого ж? Зможемо! – відповів Антон. – Я з радістю.

–І я! – підтримала Криничного Даша.

– Я теж, – кивнув Даня.

Майже всі погодились, проте вчитель потер підборіддя і дуже задумливо пояснив:

– А я ні. Тому не варіант.

В серце закралось погане передчуття. Здається, в Олександра Макаровича з’явилась дівчина. Ну не можна просто так бути безмежно радісним, щасливим і придуркувато усміхненим! Я старалась придушити ревність уявним чоботом сорок сьомого розміру, проте вона, мов слизька гадюка, виривалась і раз за разом кусала в області серця. І я призналась сама собі, що бажаю бути на місці тієї щасливиці. Сподіваюсь, вона гарна, бо інакша нашого класного керівника не варта.

– Так, хлоп’ята і дівчата. У нас залишився останній варіант, тому давайте швиденько його розглянемо, щоб не затримувати свого дуже зайнятого вчителя.

Олександр Макарович глянув на годинник і ледь помітно занервував. Потім взяв телефон в руки й написав щось. Мабуть, каже, що запізнюється на побачення, гад! Як він тільки може віддавати своє серце іншій, коли його вимагаю я?! Ну і що, що він цього не знає?!

І тут мені стукнуло в голову, що я маю прослідити за ним. Я швидесенько написала Даші про свій план і підморгнула їй, показуючи на телефон, щоб подруга прочитала повідомлення. Через мить прийшла відповідь:

Даша: Я в ділі.

Я надіслала їй великий палець.

Нарешті Ден з Антоном зібрались читати свій витвір.

Почав було Антон, але через мить занервував і передав аркуші Дену.

– Щось ти сьогодні не в формі, Криничний, – висміяла я завжди ініціативного хлопця.

– Знервований, Дарино. Не очікував, що ваша п’єса буде настільки цікавою.

– Хм… Дякую.

– Можна я уже почну? – запитав Ден мене з посмішкою і я кивнула. Востаннє він так довго дивився в мою сторону в дев'ятому класі, перед тим проклятим і одночасно прекрасним поцілунком з вчителем. При спогаді Олександра Макаровича в серці знову кольнуло.

Здається, я вважаю його своїм.

Коли Ясін закінчив читати сценарій, я розгубилась. Їх казка виявилась цікавішою, більш емоційною і живою. Водночас зі старим сюжетом і з сучасними деталями.

– Це…. Вау… – сказала захоплено Ангеліна. – Мені подобається!

– Я гадаю, що вам хтось допомагав, – розсердився Люлля, – а ми все самі придумали! Так нечесно!

– Ніхто їм не допомагав, – заперечив Олександр Макарович. – Я все на власні очі бачив, хлопці придумали самі. Мені здається, що ми маємо вибрати між двома варіантами – “Снігова королева” і “Дванадцять місяців”.

– Та у Дарини зовсім не продумана казка! – зарепетував Антон. – Як ви собі уявляєте автомобіль на сцені? Посміховисько!

– Сам ти посміховисько! – сердито відповіла я. – Ти там і слова не придумав, а голову задираєш так, наче то справжній шедевр! І як скажи на милість ви збираєтесь міняти п'ять разів декорації?

– Це секрет! Геніальний секрет! – Антон показав мені язика.

– Годі! – заговорив учитель. – Голосуємо!

– А може краще «лотерею»? – запитав все ще схвильований Антон.

– Ні. Тут краще вам обрати. Хто за «Снігову королеву»?

Я впевнено простягла руку вгору. Ліля зробила те ж саме. Також Даня, Даша, Люлля і Колюнчик. Шість... тільки шість... ми програли... не злитись, не сердитись. Мама завжди твердить, що потрібно вміти програвати. Я зможу втриматись і не розізлитись.

– Отак, Дарино! Ми виграли, – зухвало сказав Антон. І я не витримала. Вхопила ручку і кинула в однокласника. І я ще просилась назад до Антона, коли мене пересадили. Та Ангеліна у сто разів краще і приємніше, ніж цей ідіот! Я схопила рюкзак, упхнула туди свої речі й вилетіла з класу. Поки бігла коридором, злість в мені тільки закипала. Я різко розвернулась і, ривком відчинивши двері, зайшла до класу голосно ступаючи кросівками по дерев’яній скрипучій підлозі. Підійшла до своєї парти, взяла зошит, у якому ми писали свою казку і з розмахом кинула її у відро для сміття. Весь клас, в тому числі й учитель, мовчки спостерігали за моїми діями. Я розвернулась до них і промовила:

– Виставу закінчено!

– І ти ще пропонуєш дати їй головну роль! Ну яка з неї Маша?! – мовив Антон, повернувшись до Дена.

– Сядь, Дарино, будь ласка! – попросив спокійно Олександр Макарович, показавши рукою на моє місце. От як він може зберігати спокій у таких ситуаціях? У нього, здається залізні нерви! Та вони просто адамантієві!

– Я не буду грати головну роль у вашій дурній казці! – спокійно сказала я, звертаючись до Антона з Деном. А останній лиш мило мені посміхнувся. Я розгубилась. З яких це пір сам молодший Ясін усміхається мені, дівчині, яка для нього не існувала цілих два роки? Я опустилась на своє місце і подивилась на Олександра Макаровича.

– Отож, Денис пропонує дати Дарині головну роль, щоб вона не засмучувалась.

– Не потрібні мені ваші подачки! – глянула я з-під лоба на однокласників. Усі засміялись.

– Я ж говорив! Я ж говорив, що так вона і відповість! - закричав крізь сміх Колюнчик.

– Мене не було кілька секунд, а ви уже й встигли мене обговорити. Хороші однокласники!

– Заспокойтесь, будь ласка. Продовжимо, у мене мало часу, – сказав учитель, вкотре поглянувши на годинник. - Хлопці, а як ви плануєте міняти декорації? Адже дія справді змінюється часто.

– Все геніальне просто! – заговорив радісно Антон, трохи голосніше, ніж потрібно було. – Ми розділимо сцену на дві частини. Їх розділятиме стіна, в якій будуть двері.