Глава 2.2. Ангеліна

Наступного дня, на уроці історії Олександр Макарович розповів про семінар і роздав завдання всім охочим. А також НЕбажаючим, тобто нам з Ангеліною. Ну й істерика була в неї! Мало того, що її душа не лежить до історії, що я уже зрозуміла за цей час (до речі, це буде третій пункт!), так ще й доведеться проводити позашкільний час зі мною. Однокласниця мене розвеселила своєю поведінкою і я раптом зрозуміла, що мені не варто її боятись. Вона звичайна дівчина. Зі своїми власними підлітковими проблемами – закоханістю в того самого «А».

На наступній перерві я сказала їй, що ми можемо зустрітись в понеділок після уроків і обговорити план нашої доповіді. Ангеліна фиркнула і з неохотою погодилась, відвернувшись.

Таким чином в понеділок ми залишились вдвох у пустому класі. Спочатку почували себе незручно, дівчина сердито зводила брови на кожній моїй ідеї. Я уже і так, і сяк! А вона все в штики!

– Ангеліно, я теж не в захваті від нашого союзу, але ми маємо це зробити! Ти хочеш пересісти від мене чи ні? – я пішла ва-банк, інакшого виходу в мене не було.

– Хочу! Та кому є діло до моїх бажань! – сердито відповіла однокласниця.

– Тому, в кого є таке ж бажання! – я показала на себе великими пальцями обох рук. – Мені! Ми повинні дізнатись десять речей одна про одну до кінця четверті. І ми вільні. Нас розсадять. Слова Олександра Макаровича.

– Він мені цього не говорив…. – тихо пробурмотіла Ангеліна.

Стало тепло на душі від того, що про це відомо лише мені. А потім насупилась, зрозумівши, як саме вона сказала це. Так розчаровано й одночасно ніжно, що по мені пройшлась хвиля ревності. Я закрила очі та відігнала спогади про поцілунок.

– Включім музику, Ангеліно, і спробуємо розслабитись та зосередитись на завданні з історії. Я розумію, що ти її не дуже любиш, проте у нас немає вибору. Ми мусимо.

– Зате ти її дуже любиш! Як і вчителя! – Ангеліна взяла телефон і стала в ньому щось шукати.

– Він хороший і всі це знають. Ясіни всі хороші.

– Це ти просто ще погано Дена знаєш, – засміялась дівчина.


– Про що ти?

– Та так… ні про що… Знайшла! – однокласниця ввімкнула музику і першим треком виявилась пісня «Ангел» Алекса Рікса.

– Чудова пісня, – посміхнулась я.

– Ага, ага…

Ми провели разом близько години, обговорюючи деталі нашої майбутньої доповіді та малюючи приблизну схему плакату. Що я дізналась про дівчину в той день? Крім того, що у нас спільний улюблений виконавець, більше нічого. Але це дуже важлива річ на мою думку. Я одразу ж відмітила її, щоб додати до списку.
 

***
– Як ви хочете почати? По списку? Як завжди? Чи, можливо є охочі? – запитав Олександр Макарович в останній навчальний день четверті. Сьогодні він виглядав веселішим, ніж завжди.

Антон відразу простягнув руку і застогнав:


– Можна я? Можна я?! Будь ласочка!


– Звичайно, Антоне.

Вчитель стояв, обпершись на стіл. Він завжди так робить, коли у нас класна година. А на уроках просто сидить чи ходить по класу, розповідаючи матеріал.


– Ууух, зараз почнеться! – потер долоні Антон і прийнявся перемивати кісточки свого сусіда по парті.

Коли черга дійшла до нас, першою розпочала Ангеліна:

– Дарина обожнює кактуси, просто тащиться від них! Щодня щось там в них колупається і нікому не дозволяє їх поливати!

– Звичайно не дозволяю, адже минулого року дехто залив їх водою! Так, що аж коріння відгнило! Довіряй вам! – сердито відповіла я однокласниці. За ці кілька тижнів ми знайшли спільну мову. І хоч подругами не стали, все ж віднайшли своєрідний спосіб спілкування. Як його назвати? Хммм… це щось типу «ти звичайно права, але я буду спростовувати твої слова, чого б мені це не коштувало». – Своєю чергою хочу сказати, що Ангеліна любить хом'яків і у неї вдома їх цілий виводок!

– Вони хоч пухнасті, милі й зовсім не колючі! Річ номер два, яку я дізналась про Дарину – вона не признає свого молодшого брата, соромиться його й обходить стороною в школі.

– Не у всіх же брати – маленькі янголята! Мій шантажує мене постійно і заставляє робити своє домашнє завдання! Звісно я буду ховатись від нього!

– А ще я дізналась про те, що Дарині ніхто не подобається з хлопців. Вона ні у кого не закохана. І взагалі ігнорує всіх, хто проявляє до неї увагу.

– Ой, ой, ой! Зате я знаю в кого ти закохалась! Звісно, що я нікому не скажу, можеш не благати мовчати, я ж не дурепа.

Ангеліна перелякано на мене глянула. А я справді здогадалась! Уявіть моє здивування, коли я розкрила, що таємничим «А» виявився наш однокласник Антон. Одного дня я випадково помітила, як Ангеліна сором'язливо усміхається, коли Антон розповідає свої дурнуваті жарти. А погляди! Навіть Жанка так не дивилась на Олександра Макаровича, як Ангеліна на Криничного!

– Дарина обожнює Супермена. Он в телефоні він кругом. Щодня нові його фото на заставці.

Наші однокласники разом з учителем спостерігали за словесною перепалкою з прихованими смішками й веселим поглядом. Всі зрозуміли, що ми перестали бути ворогами та навіть трохи зблизились.

– Ангеліна дуже любить розглядати себе в дзеркалі, ну або в екрані смартфону, а ще боїться павуків.

– Нічого я не боюсь, – відповіла скептично однокласниця.

– Не боїшся? – я швиденько вбила в ґуґлі слово «тарантул» і знайшла найбридкіше фото павучка, ткнувши ним в обличчя дівчині. Ангеліна відхилилась і пискнула, від чого клас завівся реготом.

– Дарина потирає лоб, коли думає на контрольних. Можливо через це у неї він такий прищавий!

– А оце вже було образливо! Ну раз так! – я повернулась до класу ні краплиночки не ображаючись. Мені приносив задоволення цей батл. – Ангеліна не любить солодкого. Або просто боїться, що її рознесе.

– Батл, так батл… – протягнув захоплено Антон, ніби прочитавши мою думку.

Весь час Олександр Макарович просто мовчки спостерігав. З легкою усмішкою. Вчитель зрозумів, що таки добився свого в скріпленні нашого класу.

– Дарина обожнює блакитний колір. Все в неї блакитне – і кросівки, і куртка, і сумка, і навіть пенал! І він блакитний. Мабуть, все це в честь того, хто одягає труси поверх синього трико.

– Воу воу воу, по-перше, ніхто не має права ображати мого Супермена, пОдруго! А, по-друге, він уже давно так не одягається! Сліди за трендами!

– Та я краще одягну труси поверх трико, ніж почую ще раз, що ти мене подругою називаєш!

– Тоді тобі пора в роздягальню, ПОДРУГО!

Клас знову вибухнув сміхом. Ангеліна теж засміялась. Як би вона не хотіла приховати факт нашого зближення, їй не вдавалось.

– Дарина не так уже й ненавидить Антона, як говорила раніше. На уроках постійно зиркає з досадою в його сторону.

– Це все через те, що я просто обрала з двох бід меншу.

Антон навіть загордився від таких слів. Підняв голову і, поклавши руку на серце, мовив:

– Дарино, мені дуже приємно, ти – найкращий сусід по парті. Принаймні, коли не лупасиш мене лінійкою.

Я підморгнула хлопцеві та перевела погляд на Ангеліну. Дівчина прикусила губу, а потім наші погляди зустрілись. Я їй усміхнулась. Щиро, намагаючись вкласти в усмішку якнайбільше добра і підтримки. У мене уже навіть з’явився план того, як звести їх з Антоном. Ох, люблю я будувати плани!

Подивилась на вчителя і вдихнула побільше повітря в легені. Я зараз збиралась сказати те, що може неприємно його вразити.

– Ангеліна не любить історію.

Олександр Макарович вперше заговорив після початку наших «дебатів».

– Це для мене не новина, Дарино.

– Зате ти її обожнюєш, Фафлей.

Я закрила очі. За весь час, що я сиджу з цією дратівливою дівчиною, я чула своє прізвище в сто разів більше, ніж за все своє життя.

– Я не просто так назвала Дарину по прізвищу, – продовжила Ангеліна, – клас, хочу вам продемонструвати, як роздуваються ніздрі у Дарини, коли вона чує «Фафлей».

Обурена, я прикрила ніс руками й розгнівано насупилась.

– Ну не всім же носити прізвище великого Нестора Махна. До речі, я впевнена, що Ангеліна навіть не знає, хто він такий. Зате гордиться носити таке велике прізвище! Я тримала це на десерт, проте запитаю зараз. А чи знаєш ти, що я була на концерті твого улюбленого співака Алекса Рікса?

Ангеліна відкрила здивовано рот і викарачила очі.

– Що? Що? Як? Коли? Такого не може бути!

– Приблизно рік тому. Зі своєю двоюрідною сестрою Вікою. У Києві. Можливо, якби ти підписалась на мій інстаграм, то знала б це раніше.

– Іди до біса, Фафлей.

– Дівчата, попрошу без таких висловів, – суворо подивився учитель на Ангеліну.

– Пробачте, Олександре Макаровичу, – зовсім нещиро відповіла однокласниця.

– Попрошу додати до списку, що я тепер знаю, хто улюблений виконавець Махно, – сказала я жартома і повела далі, – а ще я дізналась про те, що Ангеліна мріє про айфон. Ні, не так. Вона марить айфоном. Мені здається, якщо вона випадково засне на уроці, пускаючи слину на парту, то буде бурмотіти «айфон, айфон, айфон» різними непристойними інтонаціями.

Наші однокласники вкотре зареготали. На мить мені показалось, що Ангеліна теж усміхнулась, а потім примружила очі й сказала.

– Останнє, що я можу сказати про Дарину – вона не любить носити плаття. Такий собі хлопець в жіночому тілі.

Однокласники уже не могли стримуватись від сміху. Здається хтось сповз під стіл і валявся на підлозі, тримаючись за живіт. Ми з Ангеліною весь час дивились одна на одну з викликом у поглядах.

– Коли Ангеліна нервується, то теребить ручку. Це дуже дратує мене. Мені здається, що вона її от-от зламає і паста бризне мені в око. І на кінець залишилось не таку уже й приємне – Ангеліна гарно малює.

По закінченні виховної години Олександр Макарович побажав нам хороших канікул і хотів уже було прощатись, аж раптом Ангеліна почала нити:

– Ви ж обіцяли нас пересадити! Я не хочу сидіти з Дариною, вона мені не подобається.

Вчитель невдоволено глянув на мене, мовляв, «ну і нащо ти їй розказала?».

– В мене не було другого виходу, – я розвела руками.

– Що ж... Я хотів це зробити після канікул. Ну раз ви уже знаєте, то пересідаймо.

– Так, як раніше? – запитала з надією Ангеліна.

– Ні, навіть не сподівайся.

Учитель порився у своїй сумці й дістав шматочки паперу з нашими іменами, а потім розклав їх на парті.

– Можливо, хтось хоче взяти участь?

– Я! Я! Я! – закричав Антон.

– Будь ласка, – відповів учитель, показуючи на листочки.

Схвильований Антон простягнув обидві руки й витягнув одразу два листочки з різних купок.

– Дарина сидітиме з Лільою, – хлопець відклав листочки й знову потягнувся за новими. – Даня з Ангеліною. Я з Деном. – Хлопець зобразив трагедію на обличчі, насупивши брови. – Знов на першу парту! Даша з Женькою. Ірина з Колюнчиком. І залишаються у нас Ян і Вітка.

– Гаразд, друзі! В мене не так багато часу, маю справи. Тому завдання на четверть розповім після канікул. Дякую вам за розуміння і співпрацю. Всім веселих канікул! До побачення.

А канікули й справді стали веселими! Не знаю, що найшло на мою маму, проте я провела цілий тиждень у Києві зі своєю кузиною Вікою. Я жила в гуртожитку, ми часто гуляли вулицями Києва. Я відвідала музей історії України! Це, мабуть, найбільш визначна і цікава подія за все моє життя. Крім того поцілунку, звичайно. Цікаво, а Олександр Макарович був у цьому музеї? Гадаю, що так. Він же навчався у столиці! Також ми гуляли в зоопарку, я вперше в житті бачила живого ведмедя і жирафа. Такі кумедні!

Я навіть була у справжньому нічному клубі! Тільки б моя мама не дізналась, інакше вона мене приб’є! Що я можу сказати про нічні клуби? Наш сільський будинок культури й то краще! А тут... Світло блимає так, що нічого не видко. Кругом всі нетверезі й смердить сигаретним димом! Там всі палять! Четверо з п’яти людей з цигаркою! А музика – повний відстій! Одна суцільна пісня без пауз, під яку ти маєш постійно стрибати й рухатись. Таке явище, як повільний танець відсутнє. Уже через годину я вмовила свою кузину покинути мерзенний заклад.

А ще я була на лекціях у Віки. Це допомогло мені зрозуміти, що економічної освіти я не хочу. Все таке нудне й не цікаве. Та й взагалі, обрати спеціальність для мене – суцільна проблема. Наче величезний валун посеред гірської дороги, що не дає мені пройти далі. Я точно знаю, що на ЗНО буду здавати історію України. А там як карта ляже...

Провівши незабутньо свої канікули, я поверталась додому з відчуттям ейфорії та твердого рішення вступити до столичного вишу. Можливо, мама саме тому й відпустила мене туди. Здається, мої мрії збуваються. Скоро я покину Добро-Дар і не буду бачити всіх набридлих мені облич.