Глава 2.1. Ангеліна

До закінчення четверті залишалось три тижні, а все, що я дізналась про Ангеліну:

1.Вона закохалась в таємничого «А».

2.У неї вдома є багато хом'яків, котрі ще більше розплоджуються.


Дівчина ну ніяк не хотіла зі мною спілкуватись. А я не знала, як до неї краще підійти. І тому в середу, на першому уроці, я зважилась і написала їй записку в кінці свого зошиту з біології.

Я: Будь ласка, Ангеліно, давай щось робити. Ми не можемо ігнорувати одна одну, ми маємо дізнатись ці тупі речі.

А: Тобі треба, ти й дізнавайся. А мені ОМ дозволив нічого не робити.

Я: Ну навіщо ти мене обманюєш, я ж знаю, що це не правда?!

А: Іди до біса, смердючко! Я уже дізналась про тебе таке, що ти й не здогадуєшся!

Я: Ти мене просто на понт береш! Нічого ти про мене не дізналась.

А: Історія шостим уроком. Чекай і я все розповім. І не тільки про тебе.

Я задумалась. Ну що такого могла вона розповісти? Про мої стосунки з хлопцями знала вся школа. А потім… о ні! Поцілунок з Олександром Макаровичем! Тільки не це! Я мушу її відговорити. Це його знищить!

Я: Ти не посмієш!

А: І ще і як посмію!

Я: Ти ж його погубиш!

А: Кого це його?

Дівчина поглянула прямо в мої очі та примружилась. Вона не знає. Я видихнула з облегшенням.

Я: Не важливо, я не про це подумала.

А: Про це я теж дізнаюсь, повір. Проте не від тебе. А від інших. Люди добре вміють розплутувати язики, коли їм щось потрібно.

Я: Якщо ти це викладеш всім, то і я про тебе розповім дещо.

А: А от ти блефуєш точно. Ти про мене нічого не знаєш!

Але я не блефувала. В мене є досі фото записки Ангеліни Олександру Макаровичу. І хоч мені було страшно весь день, я змогла вивчити кожне слово та навіть прорепетирувати його у свої голові, попередити Дашу про майбутню підставу і скласти план у випадку, якщо Ангеліна викрутиться з ситуації. Я доб'ю дівчину і ми або остаточно посваримось, або виконаємо завдання нашого класного керівника.

Перед уроком історії я ще раз повторила слова записки, рухаючи одними губами ледь помітно. Мені нічого було боятись, я чекала війни з гордістю і внутрішньою силою. Проте Ангеліна мовчала і тільки й дивилась у свій зошит вимальовуючи букву «А» знову і знову. Врешті решт Олександр Макарович звернув на неї увагу.

– Ангеліно, тобі не цікаво? – запитав учитель зі смутком.

– Ой, вибачте Олександре Макаровичу, я просто приголомшена тим, що дізналась про Дарину. Ніяк не можу відійти.

Вчитель напружився і глянув мені в очі. Я похитала головою, щоб він перестав переживати. Ну і мимра! Актриса! Вона так чудесно грала роль, що й докопатись не було до чого!

– Уявляєте, Дарина зі своїми подругами вчилась цілуватись з… та да да дам… помідорами!

На мить, коли мова зайшла про поцілунки, я трохи занервувала, а потім швидко взяла себе в руки й перевела погляд знову на вчителя, котрий аж побілів від стресу. А потім на сцену вступила я, виговорюючи кожне слово з глузливою інтонацією і паузами, то прикладаючи руку до серця, то протягуючи її в сторону Ангеліни.

– Я більше не можу приховувати свої почуття до Вас. Якщо хоч трохи я для Вас не байдужа – дайте знак! Чекаю до кінця сьогоднішнього дня! О, Олександре Макаровичу, я помираю без Вас!

Всі вирячились на мене, немов на божевільну. Олександр Макарович і досі не сказав ні слова. Тепер уже побіліла Ангеліна, благаючи поглядом мене замовчати. Тоді я встала і продовжила, звертаючись до моєї аудиторії, мов великий оратор:

– Я вам усе поясню, дорогі однокласники й шановний Олександре Макаровичу. Я два роки знала про цю записку, котра так і не потрапила в руки адресата. Перш за все хочу попросити пробачення, що випадково помітила той маленький шматочок паперу, коли він падав під стіл. Що забрала його і нікому не розповіла, окрім вірних подруг. Що не дозволила тобі, Ангеліно, зганьбити себе перед вчителем. Що не поставила вас в незручне положення в цій ситуації, Олександре Макаровичу. Я мовчала 2 роки. Але Ангеліна вирішила інакше. І от тепер ви уже всі знаєте. Ти перша це почала, Ангеліно! І я тебе попереджала!

Всі мовчали, перекидаючись одне з одним поглядами. Дашка схилила голову від досади. Проте їй нічого уже боятись, про помідори ніхто й не пам'ятає уже. Всі думають про Ангеліну і її любов до вчителя.

– Отож, у грудні тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятого року було здійснено адміністративний поділ Західної України… – продовжив далі урок вчитель і я глянула на нього. Розуміння того, що мені капець, прийшло одразу. Сповзла тихенько на стільці, опустивши погляд.

Після уроку я одразу ж підійшла до вчителя з опущеною головою. Він чекав на мене і без слів ми вийшли з класної кімнати, а однокласники проводжали нас поглядами.

Сьогодні все було зовсім не так, як раніше. Ми не просто поговорили в коридорі декілька хвилин. Ми прийшли в пустий великий клас, котрий зараз не використовувався. Якщо я скажу, що нервувала, то збрешу, адже в мені мліли руки й ноги від страху і такої близької присутності вчителя. Одразу згадувався той поцілунок дворічної давності. Олександр Макарович мовчки сів за вчительський стіл, а я на першу парту напроти нього. Нас розділяло не більше двох метрів. Вчитель зняв окуляри й поклав їх на стіл, а я перевела на них погляд.

– Я ношу їх для того, щоб виглядати старшим, – відповів учитель на запитання, котре так цікавило всю школу ось уже понад два роки відтоді, як він вперше їх одягнув. – Мені уже двадцять вісім, а я досі, наче студент-першокурсник.

Я мовчки дивилась в блакитні очі й не знала, що говорити. Та й слова тут не були потрібні.

– Чесно зізнаюсь, я закляк сьогодні, коли Ангеліна заговорила.

– Я знала, що вона щось розповість. Проте, що саме – не знала.

– Чому ти це зробила? – запитав він, примруживши очі.

До цього моменту я твердо була впевнена, що все зробила правильно. А тепер я за одну коротку мить змінила свою думку і пошкодувала, що висміяла однокласницю. Вистачило одного погляду. Але я мусила виправдатися:

– Вона мене дістала уже. Вона не хоче зі мною спілкуватись. Взагалі. Антон уже подружився з Яном, а ми й досі гриземось щодня. Вірніше, вона гризеться, а я просто підставляю їй боки для цього. Накипіло уже, розумієте?

– Розумію. Але те, що ти зробила характеризує тебе, а не її. Уявімо, що ви помінялись місцями й ти писала ту записку….

– Я б не написала, – перебила я його.

– Ти цього не знаєш.

– Знаю. Олександре Макаровичу, ви зараз взагалі невдалий приклад приводите. Всі дівчата школи у вас закохані й щось мені підказує, що ви уже не одну таку записку отримували.

Вчитель дістав свій смартфон і пальці застукали по екрану. Через мить він натиснув кнопку блокування і поклав телефон на стіл перед собою.

– Я написав Роману Вікторовичу, що ти запізнишся на алгебру.

Я застогнала. Роман Вікторович – наш вчитель алгебри та геометрії. І зараз має бути його урок. Серце моє прискорено билось від напруги, досади й близькості вчителя. Я все прокручувала в голові поцілунок з ним. І здається, почуття такі болючі та бурхливі намагались вирватись з глибин душі, проте я стримувала їх всіма силами.

– Ти маєш перепросити в Ангеліни, – сказав учитель, поглянувши на мене з-під лоба. Це нагадало мені Дена. Я зніяковіла від цієї схожості. – Вона зовсім не відьма, як ти гадаєш.

– Даня, гад! Придушу! – розсердилась на свого друга я.

– Він тут ні до чого, повір мені. Я багато чого знаю про вас. Ви маєте помиритись з Ангеліною, інакше доведеться сидіти разом ще одну чверть.

– Ви.. ви нас знову розсадите? – запитала я схвильовано. Малесенька надія на нормального сусіда по парті зародилась в моєму серці.

– Тільки тих, хто виконає завдання.

– Гарненький ультиматум, – відповіла я.

– Я хочу, щоб ви здружились. Це моя мета.

– Тоді допоможіть мені. Я попрошу пробачення в Ангеліни в присутності всіх однокласників, а ви допоможете мені з нею зблизитись.

– Я придумав, – сказав учитель через хвилину рівномірного постукування пальцями по столі, – в грудні у нашій школі пройде семінар з історії України. І ви разом підготуєте доповідь і плакат на тему… на тему Другої світової війни.

Я насупилась, така ідея мені не дуже подобалась. Це означало, що нам доведеться часто залишатись після уроків і малювати, писати, спілкуватись. Я сподівалась на одну скупу розмову, а тут…

– Дарино, все буде гаразд. Я повторюсь, Ангеліна – хороша дівчина.

Мене вколола ревність. Він вважає її хорошою дівчиною і так ніжно про це говорить. А потім вчитель додав такі слова, котрі й взагалі звільнили всю бурю всіх тих прихованих емоцій, що клекотіли в мені 2 роки тому.

– Будь ласка, заради мене, Дарино, – він простягнув свою руку долонею вверх до мене. Я поглянула на ту чоловічу сильну руку і мені так захотілось до неї доторкнутись, переплести наші пальці разом, що аж в горлі застряг клубок.

Я знову насупилась і заплуталась.

– Ви так усіма дівчатами маніпулюєте, Олександре Макаровичу?

Вчитель схилив голову, так і не забравши руки.

– Ні, це вперше. Я у відчаї, адже ти не реагуєш на мене так, як інші.

Вчитель знизав плечима, стиснувши губи в тонку лінію, та опустив свій погляд.

– Дякую за правду. Ненавиджу брехунів, – сказала тихо.

Вчитель голосно втягнув повітря в легені й на видиху запитав:

– Це можна розуміти, як згоду?

– В мене немає вибору. Тільки це не заради вас, – додала я сердито, – а заради себе.

– Як скажеш, Дарино, – тихо відповів учитель з усе ще опущеними очима, раптово засмутившись.

– Я піду, там алгебра проходить повз мене. А скоро ЗНО.

– Так, так, звичайно!

Після уроку я попросила вибачення в Ангеліни. При всіх, голосно і щиро. Я й справді уявила себе на її місці й мені стало соромно від свого вчинку.

Звичайно, я б не стала писати такої банальщини, як вона. Це було б щось типу:

«Шановний, Олександре Макаровичу! Чи можу я забути той поцілунок два роки поспіль? Ні! Чи можу я викинути вас зі свого серця? Ні! Прошу, благаю Вас! Не простягайте більше мені своїх рук, інакше я не зможу втриматись. А доторкнувшись – ніколи не відпущу! Щиро Ваша, Дарина Фафлей»

Драматизму, хоч відбавляй. Але всі ці слова – щира правда.

Взагалі, я ненавиджу своє прізвище. Воно таке дивне. А скільки я в дитинстві насмішок натерпілась від однокласників з цього приводу! Ооо… Але все ж я б підписалась саме так. Виглядає дуже серйозно.