Частина 2. Глава 1. Класний керівник

__________

Вітаю всіх! Якщо Ви дійшли до цього моменту — Ви справжній герой та заслуговуєте на дещо чарівне. Можу з упевненістю сказати, що все найцікавіше тільки починається, адже наша героїня дорослішає. Приємного читання тим, хто все ще вболіває за щастя Даринки.

Не забувайте ставити зірочки та підписуватись на автора! Це добряче додає натхнення на створення нових історій!

_________

Десятий клас розпочався з довжелезної лекції про статеве виховання. Нас зібрали від восьмого до одинадцятого класу в актовому залі, привели спеціальну людину і дали їх мікрофон в руки. Чого нам тільки не розповіли!

Звідусіль лунали смішки, перешіптування і навіть регіт. Мені ж було байдуже, оскільки в моїх планах на найближче майбутнє не було заплановане знайомство з… дорослим життям. Я відчайдушно старалась залишитись Дариною дев'ятикласницею, котра ненавидить музику і свою чарівну однокласницю Ангеліну. Дарину, яка закохана в незрівнянного вчителя історії і його брата. Але після літа щось змінилось. Мені стало байдуже до всього. Життя проходило повз мене. Я перетворилась на робота. Дарина-автопілот. Навіть вчитель історії своєю усмішкою та енергетикою не міг вернути ту Дарину. Але я намагалась. Я заставляла себе ходити на дискотеки, «вогнища» і всюди, де тільки збиралась молодь. Та все було марно. Спочатку я намагалась не згадувати болю, який завдав мені мій друг (з котрим я тепер взагалі майже не бачилась). А потім уже так до нього привикла, я стала насолоджуватись своїм горем, спеціально згадувала кожен момент, проведений з Дімкою, прослуховувала пісні, котрі нагадували літо по кілька разів на день. Я упивалась своїм болем.

Хоча й були світлі моменти. Наприклад, концерт улюбленого виконавця. Не знаю як, але мама погодилась відпустити мене до Києва в листопаді з моєю кузиною Вікою.

Не дивлячись на те, що на вході ми потрапили в неймовірну давку, все ж емоцій я отримала до кінця життя. Думаю, не важко здогадатись, що то був концерт Алекса Рікса. Ну й відірвались же ми! І співали, й танцювали! Аплодували, стрибали. Прозвучало багато нових захопливих пісень, які точно стануть хітами. За один вечір стільки чудесних вражень!

А потім знову школа, уроки, однокласники, самотність і пустота на серці.

Але все змінилось першого вересня одинадцятого, випускного класу.

Після першого дзвоника в нашому класі зібралось багато вчителів і навіть директор прийшов. Але не Олександра Ігорівна. Її не було. Я глянула на Ангеліну і почала переживати за її маму. На обличчі однокласниці не було абсолютно ніяких емоцій.

– Доброго дня, одинадцятий клас! – розпочав Макар Олегович. – Як ви вже зрозуміли, ваш класний керівник не присутній зараз з нами.

По рядах пробіглись невдоволені перешіптування і директор заговорив голосніше і впевненіше.

– Немає чого хвилюватись! У сім'ї Олександри Ігорівни очікується поповнення. Вона не може більше вести у вас уроки та бути класним керівником. Тому ми всі порадились і вирішили, що її замінить ваш вчитель історії.

Учні знову загуділи, цього разу від здивування.

– Так, хоч і Олександр Макарович ще не має достатньо досвіду, проте ви всі прекрасно знаєте, як він добре справляється з підлітковими конфліктами, проблемами й так далі. Сподіваюсь на розуміння з вашого боку.


Директор сказав ще кілька слів з приводу нового навчального року, побажав успіхів у навчанні, а потім всі покинули нас, залишивши наодинці з нашим новим класним керівником.

Всі мовчали, навіть учитель. Ми просто дивились на нього і чекали… чогось… А він дивився на нас. Мабуть, думав щось на кшталт «Куди я потрапив? Що за олені на мене витріщаються?»

– Одинадцятий клас... – через хвилину почав Олександр Макарович. – Пам'ятаю свій останній рік в школі. Мені не терпілось покинути це місце назавжди. Але , як бачите…


Вчитель скорчив смішне обличчя і весь клас зареготав.

Поки ми сміялись, він мовчав. Як тільки заспокоїлись, Ясін продовжив:

– Це не стендап і я не комік, смішити вас постійно не буду. Я не збираюсь стати Олександрою Ігорівною для вас, а просто лиш другом. Але поки ми до цього дійдемо, ви мене спочатку зненавидите, — ми переглянулись з Дашею, не розуміючи абсолютно нічого. — Тому що я збираюсь вас розсадити.

– Ей, ей, ей! – заволав Антон. – Я Дарину нікому не віддам. Ми з нею з п'ятого класу разом. 

– Годі! – одне слово вчителя і всі замовкли. Ну от як можна мати такий вплив на людей? Він ніколи не підвищує голос, а може впливати на нас однією своєю харизмою, авторитетом, поглядом і Бог знає чим ще. – Між вами, провалля, одинадцятий клас! Ви абсолютно не знаєте одне одного, не спілкуєтесь.

– Я можу назвати всіх Дарининих кавалерів і дати, коли вони були разом, – похвалився Антон і я одразу його луснула довгою лінійкою, яку купила спеціально для цього. – Ааааай, боляче, подруго!

– Це добре, Антон. А скажи мені, будь ласка, коли День Народження у Лілії.

Дівчина насторожилась від такого запитання і витріщила очі на вчителя.

– У травні? – запитав Криничний, чухаючи потилицю.

– Сьомого липня, Антон — невдоволено відповіла однокласниця.

Вчитель піднявся зі стільця і сперся на стіл, майже сівши на нього. А потім склав руки на грудях.

– Даня, напиши мені всі імена своїх однокласників на маленьких клаптиках паперу, гаразд? – попросив учитель мого друга, а потім уже звернувся до всіх нас. – Між вами прірва, друзі і я хочу її хоча б зменшити. Ліва половина зовсім не спілкується з правою. Ви нічого одне про одного не знаєте. Це неправильно. Ви не гуляєте разом. Ми виправимо це. Здається, ви любите лотереї. Тому зараз ми її й проведемо.

Даня приніс рівні папірці вчителю і той їх розділив на дві частини.

– Значить так. Я, не дивлячись, обираю ім'я з правого ряду, а потім з лівого, і ви одразу ж міняєтесь місцями.

Вчитель витягнув перший папірець і прочитав.

– Жанна.

А потім одразу інший з другої частини.

– Коля.

– Ви серйозно? – сердито запитала Жанна. – Я не хочу з ним сидіти!

– Це ще не всі цікаві новини на сьогодні, Гайдамако, – з усмішкою сказав Олександр Макарович. – Продовжимо.

Жанна пересіла до Колюнчика, а Даша до Віталіни. Я з жалем простягла руку до подруги й вона зробила те ж у відповідь. Пальці вчителя знову потягнулись до стопки та…

– Ян, – п'ятисекундна пауза. – Антон.

– Нарешті! – вигукнула я в серцях. – Скільки натерпілась від тебе, забіяко!

І я востаннє, на прощання луснула хлопця лінійкою. Однокласники засміялись.

– Вона просто дуже мене любить, навіть і дня без мене прожити не може! – сказав Антон, поклавши руку на серце, а потім сів біля Яна. На його тепер уже старе місце опустилась невдоволена Ірина.

– Наступні. Ангеліна. – пауза. – Дарина.

– Ви що знущаєтесь наді мною?

– Я не буду з нею сидіти! – вигукнули ми одночасно.

– Ви можете сперечатись зі мною хоч вічність. Я не поступлюсь. Така от "лотерея".

Дівчина сердито подивилась на мене, мовляв, пересідай сама.

– О, навіть не думай, Махно! Я зі свого місця не посунусь!

– Фафлей, ти договоришся зараз! – закричала мені у відповідь Ангеліна.

– Заспокоїлись, – вчитель підняв руку, вимагаючи тиші, – Ангеліно, пересідай.

– Дякую, Олександре Макаровичу, услужили, – сказала сердито моя однокласниця і пересіла до мене. Ірина знову почимчикувала на нове місце.

– Антоне! – гукнула я хлопця.

– Ааа? – драматично відізвався той.

– Вернись, будь другом!

Клас знову зірвався сміхом. Хоч ми й не були дружніми, про нашу з Ангеліною ворожнечу знали всі.

– Ірина, – продовжив учитель, коли мої однокласники заспокоїлись. – Ілля.

– Нарешті хоч щось певне, а то бігаю туди-сюди, – пробурмотіла дівчина і сіла через одну парту від мене. Мені здалось, що їй взагалі байдуже де сидіти.

– Денис. Даша. На першу парту, будь ласка.

Ден насупився, але промовчав, сівши на першу парту під вікном.

– Женя. Ну і залишився з іншого ряду Даня.

Хлопці переглянулись. Вони уже сиділи разом.

– Ліля пересідає до Віталіни, – підсумував учитель. – Тепер домашнє завдання. До кінця четверті ви маєте дізнатись про свого сусіда по парті десять речей, про котрі раніше й гадки не мали. Не просто розпитувати, а спостерігаючи. І це ще не все. Тепер всі дні народження ми будемо проводити разом, після уроків, влаштовуючи солодкий стіл. І, будь ласка, поставтесь відповідально до цього завдання. Від цього залежить моє життя.

– Що ви маєте на увазі? – запитав схвильований Антон. Він дуже любить різні таємниці.

– А я вам в кінці навчального року розповім, – посміхнувся учитель. – Ще запитання є?

– Так. А можна цю всю фігню зараз розповісти? – запитав Антон.

– Ні, не можна. В кінці чверті, перед осінніми канікулами. І без неприємних висловів попрошу, інакше доведеться викликати твою маму в школу.

Антон провів пальцями біля рота, ніби замикаючи його, а уявний ключ викинув за спину.

– А тепер всі дружно піднялись і хлопці зсувають парти ближче. Це провалля має зменшитись удвічі. Давайте, давайте, ворушіться. Мені ще на педраду через десять хвилин.

Якщо в 10-му класі я почувала себе одинокою і розбитою, то зараз моє життя перетворилось на пекло. Щодня Ангеліна репетувала на мене, що я неправильно сиджу/пишу, занадто голосно дихаю і взагалі заважаю їй вчитись. На кожному уроці історії вона ледь не плакала перед Олександром Макаровичем, щоб її вернули на своє місце.

– Ну, будь ласка, я ж не багато прошу. Я виконаю всі ті завдання, що ви говорили. Дізнаюсь нові факти про неї, хоч це й буде важко, адже вона нічим не цікавиться, нічого не знає.

– Сказала дівчинка-пуста-оболонка, – вклинилась я.

– Ні, не обговорюється. Продовжуємо урок далі.

А наступного дня Ангеліна весь час сиділа, малюючи у своєму зошиті сердечка з буквою «А» в центрі, та ігнорувала нову важливу тему. Цікаво, хто ж цей таємний А? Можливо, це й стане тією річчю, що мені доведеться дізнатись про дівчину?

Я уже змирилась зі своєю участю і готова була йти на контакт, проте дівчина ніяк не хотіла втихомиритись. На кожній перерві вона голосно зітхала і йшла зі своїми подругами в невідомому мені напрямку.

В понеділок, шістнадцятого вересня, в день мого народження ми всі зібрались після уроків у класі. Чесно кажучи, ніякого святкового настрою в мене не було. Мені виповнилось шістнадцять, а я зовсім не відчувала себе дорослою чи старшою.

Дарина, як Дарина. Олександр Макарович прийшов до нас і хлопці взялись зсувати столи, а дівчата розрізати торти та наливали напої. Мені так хотілось втекти. Все це дійство було нудним, а ще добряче втомлювало. Мені здавалось, що мене от-от розірве на шматки від досади. Але я трималась з останніх сил. Всі говорили тости, бажали успіхів, кохання, щастя і здоров'я (ну як же без них?).

А потім раптом Олександр Макарович дістав зі своєї сумки настільну гру – Вежу. Та, в котрій будується вежа з однакових паличок і потім всі по черзі витягують одну. І нас так затягло, що ми й не помітили, як пройшов час. Кожен витягував паличку, затамувавши дихання. У Антона стікав піт по лобі й він нервово його змахував. Ангеліна пищала від напруги, а Жанка вдавала, що втрачає свідомість щоразу, як наша вежа хиталась зі сторони в сторону. Один Ден поводив себе спокійно, наче нічого страшного в цьому немає. А потім після програшу Яна, котрий і справді дуже засмутився, ми швиденько поставили парти на місце і розійшлись задоволені та усміхнені по домівках. Мені теж захотілось мати таку «Вежу». Схоже на те, що й іншим теж. Однокласники настільки захопились грою, що ніхто й не згадував про нашу перетасування (яке, до речі, обговорювалось що перерви). І хоч вдома мене чекало нудне свято в компанії родичів та близьких, я не втратила гарного настрою та ейфорії від гри. Здається, вперше за весь нікчемний рік мені стало трохи краще, спокійніше.

Наступного ранку я зайшла в клас за 10 хвилин до уроку і миттю зрозуміла, що щось сталось. Жанка плакала, Антон голосив, наче сам не свій, а всі інші затихли з печальним виразом обличчя. Я насупилась і Антон відразу мені пожалівся:

– Ой, Дарино! Горе у нас! Хом'яки померли!

Я витріщила очі, не вірячи в його слова.

– Вони були з нами від шостого класу, – заревіла ще дужче Жанка, – а тепер їх нема!

– Жанно, заспокойся! – сказав сердито Ден. – Хом'яки так довго не живуть! Максимум два-три роки. Олександра Ігорівна їх щоліта заміняла на нових.

Проте дівчина ще більше заридала.

– Ден правий, – тихо сказала Ангеліна, – мама їх обожнює, у нас вдома їх більш як десять. І вони постійно збільшують свою популяцію. І постійно помирають.
Жанна розчаровано подивилась на свою подругу і востаннє схлипнула.

– То це уже давно не Дрімка й Тімка?

– Це не вони.

Я підійшла до клітки й побачила мертві маленькі тільця. Серце стислось від такої картини і я закрила очі, щоб не заплакати. Вони лежали, не рухаючись. Один, чи то Дрімка, чи Тімка, застиг вверх лапками з відкритим ротом. Я оглянула все і знайшла в куточку погризену шоколадну цукерку.

– Хто дав їм цукерку? – викрикнула я, показуючи всім присутнім шоколадні ласощі.

Дівчата здивовано ахнули, Ден підняв брови у здивуванні. Антон стрепенувся і сказав писклявим голосом:

– Я….

– Ти що зовсім дурень? – крикнула я на хлопця. – Вони ж такого не їдять! Ти їх отруїв, недоумку!

Ну і по класиці на моїх останніх словах зайшов Олександр Макарович, котрого викликали однокласники у зв'язку з сьогоднішньою трагедією.

– Дарино, не виражайся, будь ласка! – сказав здивований вчитель. Він на мить зупинився на порозі, а потім розвів руками. – Раз ви уже самі розібрались в проблемі і її причині, пропоную після уроків похоронити ваших улюбленців в парку.

Всі сумно закивали головами.

– Я ж хотів, щоб і вони теж святкували з нами, – тихо сказав Антон.

– Та нічого, не переживай, тепер їм не доведеться нас терпіти, – заспокоїла його Ангеліна і я аж здивувалась її доброму тону.

– А можна ми обійдемось без хом'яків тепер? – запитав Даня вчителя. – А то ці клітки чистити… ну його. Нам і з кактусами мороки вистачає.

– Можна, як забажаєте.

Отак і вийшло, що мій день народження став ще й трагічним днем, коли померли наші хом'яки. Антон ще довго приходив у себе після новини, котра добряче нас всіх шокувала. А після уроків Ангеліна забрала хом'ячий будиночок додому, оскільки клітку купувала її мама.