Глава 13.2. Дарино, я налажав...

І ось нарешті цей день настав двадцять п'ятого серпня, в суботу. Я стояла біля своєї хвіртки й топталась на місці в очікуванні автомобіля Доніних. Серце застукотіло, як тільки з'явилась біла цятка в кінці дороги. Я почала стрибати з радощів і побігла назустріч. Та потім зупинилась біля воріт Дімки. Хвилина й автомобіль, об'їжджаючи ями на дорозі, зупинився біля мене, і вийшов він, такий смуглявий і красивий. Я одразу ж кинулась в обійми, притискаючи хлопця міцно до себе. Проте він не спішив обіймати мене у відповідь. Я відхилилась.

– Ей ти чого? Не сумував?

Дімка мовчав і лиш засмучений погляд його видавав. Щось трапилось. Щойно батьки хлопця заховались за дверима будинку, він тихо заговорив, опустивши голову:

– Дарино, я налажав….

– Що? – коротко запитала я та одразу відійшла назад на кілька кроків.

– Я налажав. Знову налажав, – Дімка опустив голову, ніби йому соромно. – Нам краще не бути разом. Розійдімось. Так буде краще для нас обох.

– Ні, ні.. Дімко, що трапилось? Донін, поясни! Ти не можеш отак..

– Я зустрів іншу і…

– Що? – насупилась я. – Ти… іншу?

– Я не цураюсь своїх почуттів до тебе… Просто… Просто я… я не можу цього вимовити…

– Ти що?! Говори уже! – не витримала я і закричала.

– Я переспав з нею…

Мене наче холодною водою облили. Я розвернулась і кулею залетіла у свій дім. Як він міг?! Обіцяв зірку з неба дістати, а потім… Я зарилась в подушку і дала волю сльозам. Біль пронизував моє серце колючою стрілою і розпліскувався по тілу, аналогічно теплу, яке лиш зовсім недавно бушувало в мені при спогадах. Я все лежала і згадувала, згадувала, згадувала… Кожен дотик, кожні обійми, кожен вечір під зорями. Поцілунки, які роздирали серце.

Схопила телефон, щоб стерти все наше листування і його номер заодно, телефон висковзнув з рук і екран потріскався. Я ще дужче заридала. Стерла кожне повідомлення, кожну фотографію. Переписала його номер на «Козел» і далі продовжила ридати. Я думала, що він любить мене… Сподівалась на довіру… а покидьок мене зрадив невідомо з ким!

Через тиждень ми з Дашею провели Мирославу на навчання, погорювали разом над моїм розбитим серцем, обійнялись і вирішили піти на дискотеку удвох. Маму довго вмовляти не довелось. Я сказала їй, що Донін мене розлюбив і це її розсердило. Тепер йому було заборонено з'являтись в нашому домі. А він і не дуже рвався. Надіслав лиш кілька повідомлень про те, що винен і дуже жаліє, що розбив нашу дружбу. Я не відповіла на жодне з них. Лиш плакала і плакала, заспокоюючись важким роком. Мені здавалось, ця музика для того й гучна, щоб не чути своїх думок.

Дискотека показалась мені відстійною! Людей майже не було. П'ятдесят осіб – це зовсім маленька купка, в порівнянні з табором. Музика – одні тупі ремікси, котрих я терпіти не можу, більш нічого. Освітлення теж нікуди не годиться. Даша веселилась поряд зі мною, а я просто механічно рухалась під музику. А через годину таких «веселощів» я вмовила подругу йти додому, захопивши по дорозі Антона, котрий живе на моїй вулиці. Спочатку ми разом провели Дашу, а потім неквапливо пішли в сторону нашої вулиці.

– А що у вас там з Доніним? – запитав мене хлопець. – Пристрасті такі, кажуть, що ой-йой!

– Нема більше ніяких інтриг. Все закінчилось. І звідки ти все знаєш завжди?

– А я допитливий, Дарино. Ми з тобою з п'ятого класу пліч-о-пліч, а ти мене й досі ще не знаєш. Я в курсі всіх пліток і чуток.

Антон зупинився і задоволено став у позу Юлія Цезаря. Навіть руку простяг вгору. Такий самовпевнений хвалько!

– Справді? І з ким же зараз наш вчитель історії зустрічається? – цинічно запитала я в однокласника.

– Та нікого в нього нема з минулого літа, коли його дівчина покинула. А ти чого цікавишся? Думаєш тобі щось світить? Розслабся, Дарино, навіть якщо й були б якісь почуття до тебе, що малоймовірно, Олександр Макарович ніколи б! наголошую, ніколи б не став би проявляти інтерес до своїх учениць. Він занадто інтелігентний.

Я хотіла було заперечити тим, що він все ж мене поцілував, проте Антон мене випередив:

– А те, що він тебе поцілував нічого не означає. Можеш собі доказувати, що ти особлива, проте це не так. Ти знаєш, що то було зопалу, всі помітили, що брати посварились і Ден його спровокував. Ти б краще роззирнулась і помітила того, хто поряд. Зірку з неба не дістати, повір.

На очі навернулись сльози і я боляче вдарила Антона по спині, а потім ще й смикнула з руде волосся. Він мене розізлив, зробив боляче своїми словами та ще й насміхається!

– Не буду я з ким попало тільки через те, що не можу бути з тим, хто мені подобається! – викрикнула я і луснула ще раз хлопця на прощання, а потім чимдуж побігла додому не озираючись.

Залетівши у свою кімнату, швидко переодяглась і застрибнула в ліжко. Нахлинули сльози. Невже всі уже знають про те, як Дімка мене осоромив? Як так? І чого тільки люди такі підлі та злі? Я вставила навушники у вуха і включила нову пісню Алекса Рікса «Ти більше, ніж просто любов» на повтор під котру і проснулась наступного ранку. Телефон майже розрядився, я наспіх прочитала всі повідомлення, серед яких було одне й від Антона.

Антон К.: Я не хто попало. Я твій однокласник і друг.