Глава 12.2. Друг?

Наступного вечора після того, як всі розійшлись по будиночках, ми з Дімкою нишком пробрались на наше місце до озера. Сьогоднішній вечір був набагато теплішим, але я все одно одягла свою куртку, а Доніну вернула його. Деньок видався важким. Дві години ми бігали у футбол, поділившись на команди “Дівчата” і “Хлопці”, дві години я старалась забити гол, проте ми програли 1:0. Дімка радів над цією подією весь день аж до того моменту, коли я тріснула його по спині перед усім табором біля вогнища. Ну скільки уже можна було, серйозно? Я розізлилася, а він лиш посміявся й обійняв мене за плечі від чого я розтанула одразу. Та й досі перебувала в стані ейфорії. В моїх грудях плескалось тепло, яке просилось назовні. А Дімка все ніяк не робив перший крок. Сама ж я боягузка, мені й одного разу вистачило. Після якого, до речі, дівчата все заховали під косметикою. Благо, що у Любові знайшлись пудра і тональний крем.

А зараз ми гуляли кругом озера в очікуванні дива (у всякому разі я) і обговорювали плани після того, як покинемо табір.

– Я поїду в Одесу, – сказав Діма засмученим голосом, – щороку одне й те ж.

– Та годі тобі засмучуватись! Це ж море! Це веселощі! – я стала перед хлопцем і пішла задом наперед, вдивляючись в медові очі. – Тобі личить засмага.

– Ти не розумієш… – Дімка раптом зупинився.

– Так поясни мені! – вигукнула я трохи голосніше, ніж варто було.

Хлопець підійшов ближче, поглянувши в мої очі зверху вниз і тільки но хотів щось сказати, як ми почули кроки й розмову.

– Мерщій, сюди! – прошепотів друг і схопив мене за руку, тягнучи за собою. Ми заховались за широким деревом, максимально притиснувшись одне до одного. Моє серце затріпотіло від такої близькості й ноги підкосились.

– Це дорослі, – мовив Дімка, виглядаючи з-за дерева, – нам краще повернутись до своїх будиночків, бо їх тут багато. Якщо засічуть – нам кришка!

– Окей… – з досадою протягнула я і ми швидко повернулись, наспіх попрощавшись біля мого будиночку.

Я: Що ти хотів мені сказати, Дімка?

Дімка: Те, що не хочу їхати до Одеси.

Я: І все?

Дімка: І все. На добраніч, Даринко.

Я: На добраніч, Дім...

Наступного вечора Дімка знову прийшов до нас в гості з новими друзями. Сьогодні навіть вмовили прийти Вову, котрий виявився доволі високим і симпатичним хлопцем. Я, як і обіцяла дівчатам, погодилась грати в “пляшечку”, котра майже не нагадувала мені нашого вчителя історії та той божественний поцілунок. Господи, та кого я обманюю? Таке неможливо забути! Проте уже пропав той трепет і бажання повторити все знову. Зараз мої думки займав мій друг, який, здається, зовсім перестав звертати на мене увагу.

Тож ми розсілись всі в кружок (всі, крім Любові) на підлозі й стали сперечатись, хто перший буде крутити пляшку. Вірніше, сперечались тільки Сашко та Андрій. Всі інші нетерпляче чекали початку. Я нервувала. Мої долоні постійно пітніли, а ноги смикались від напруги. Я хотіла втекти, але заради подруг (котрі могли б усе це й самі пограти, без мене) довелось сидіти в кругу разом з усіма.

В глибині душі я знала, що сиджу тут не заради подруг, а для того, щоб Дімка мене нарешті поцілував.

Оскільки хлопці так і не змогли домовитись, хто перший почне гру, смілива Ксенія вхопила пляшку і розкрутила, що було духу. Всі завмерли в очікуванні повної зупинки та, коли нарешті це сталось, вибір впав на Андрія. Хлопець радісно потер руки й швидко просунувся до зніяковілої дівчини, не піднімаючись з підлоги. Всі переглядались, посміхаючись.

– Ну хоч відверніться чи очі закрийте, – попросив Андрій, – я так не можу… ну коли ви дивитесь. Сашко, ти заважаєш мені зосередитись.

Ми дружно зареготали, а коли заспокоїлись, то уже мусіли відвернутись, щоб врешті решт пара змогла поцілуватись. Чи то мені здалось, чи то й справді все тривало недовго, проте через хвилину Андрій уже цілував схвильовану Олю, а та і собі передала естафету мені. Серце прискорилось і неслухняними руками я чимдуж крутнула пляшку. В цей момент моє серце зупинилось і дихати я теж перестала. Пляшка вертілась, ритмічно постукуючи по підлозі, а потім зупинилась… на мені. Я видихнула і знову розкрутила рулетку. Цього разу горлечко пляшки показало на Андрія і я запанікувала ще дужче. Хоч я і симпатизувала йому, проте перспектива поцілунку мене зовсім не вражала. Хлопець підсунувся до мене і я закрила очі, щоб не бачити того, що зараз трапиться. Нарешті я відчула його губи й… це було приємно, але не так… не так, як з іншими. Поцілунок дуже швидко закінчився і я нервово усміхнулась.

– Ну ви й довго! – пробурмотів Сашко, підвівши погляд на Андрія. – Не можна швидше? Тут іще є охочі!

– Подивлюсь я на тебе, коли тобі випаде з Дариною цілуватись! – ледь не закричав Андрій.

– Хлопці, хлопці! Заспокойтесь, а то як заведені сьогодні! – вигукнула сердито Ксенія. – Досить! Крути барабан нарешті!

Андрій розкрутив пляшку і вона вибрала Аню, що з двійнят.

– Ну це ж несправедливо! – знову розлютився Сашко. – Втретє за ці п'ять хвилин!

Перш ніж черга крутити пляшечку випала Сашкові, Аня поцілувалась з Андрієм, а потім і з Владом. Я сиділа, поглядаючи тихцем на Дімку. В мене було лише одне бажання зараз – щоб ця клята пляшка нарешті з'єднала нас, щоб він нарешті знову мене помітив і… полюбив? Я все згадувала, як ми сиділи разом на дереві й Дімка хотів мене поцілувати. Тоді мені чи то страшно стало, чи то я не бачила, який він гарний і чудовий… а зараз… зараз горлечко пляшки знову показувало на мене. Я застогнала від досади, а Сашко… мені навіть здалось, що він облизався…

Коментувати поцілунок з ним я не хочу… та й взагалі я вже націлувалась вдосталь на сьогодні. Приготувалась відмовитись і лягти спати, але вирішила крутнути ще разок. На удачу, так би мовити. І не дарма! Пляшка повільно зупинилась, показуючи на Дімку. Я захвилювалась, відчула, що мої щоки горять і поглянула сором'язливо на друга.