Глава 12.1. Друг?

Наступний день у нас почався з підйому о сьомій ранку. Ми ледве повставали після вечірніх посиденьок. Після ранішньої зарядки й сніданку, я попрощалась з дівчатами. Всі вони пішли займатись волейболом, а я обрала футбол. Нас зібрали на полі, всіх охочих, і розподілили на декілька команд. Я попросилась в одну команду з Дімкою і наш тренер Олексій дозволив. Це був найзапальніший футбольний матч в моєму житті. Ми викладались на повну, я навіть забила один гол. А коли в кінці ми перемогли, я кинулась Доніну на шию і ми стрибали від радощів разом. І в цей момент в мені, немов, щось змінилось. Я розгледіла в моєму другові хлопця, такого сильного, симпатичного і веселого, що я на мить відсахнулась. Мене налякало те, що я відчула, обіймаючись посеред поля.

– Що? Що трапилось, подруго? – занепокоївся Дімка. – Ти чого посерйознішала?

Я глянула в його темно-медові очі та почервоніла від сорому. Від того, що я його не помічала, ігнорувала, відштовхувала постійно. А він намагався бути поруч, підтримував мене, захищав. Я несміливо посміхнулась і пішла шукати своїх нових подруг по футболу, залишивши розгубленого Дімку посеред поля.

По обіді всі відвідувачі табору зібрались біля озера на спеціальному майданчику для проведення змагань. Нас розділили на дві величезні команди, назвавши одну “Ластівками”, а іншу “Горобцями”. І всю другу половину дня ми змагались, набираючи очки. А потім нам оголосили, що сьогодні буде дискотека. Я зраділа безмежно, тому що це моя перша справжня (більш-менш) дискотека. З купою народу і гучною музикою. З новими друзями та новими почуттями.

Разом зі своїми сусідками по кімнаті, з якими я подружилась, ми нарядились і прийшли у величезне приміщення, де було багато народу. Здавалось, що музика лунала звідусіль. По всьому залу виблискувала світломузика, а в центрі крутився здоровенний диско шар.

Я навіть охнула від захоплення. Вечір обіцяв бути веселим. Тільки от музика поки що підводила. Діджей включив старезну пісню “Тает лёд” групи “Грибы”, а вона мені не дуже подобалась. Але я й виду не показала дівчатам, веселилась разом з ними. Через хвилину з’явився Дімка зі своїми друзями й ми уже танцювали разом, зібравшись в тісне коло. Ми підспівували, стрибали та розмахували руками в такт.

На цій дискотеці все відрізнялось. Світло, музика, люди, атмосфера. Все було новим, цікавим. А ще хвилювало! Через деякий час залунала повільна музика і Дімка одразу опинився переді мною, випередивши високого юнака з нашої футбольної команди. Це була нова пісня Алекса Рікса про випускний і я тихенько собі підспівувала під ніс, притиснувшись до хлопця. Я дуже нервувала, тому що з кожною секундою він подобався мені все більше і більше.

Мені хотілось обіймів, а можливо й поцілунків. Якою ж я була дурепою, коли відмовилась від нього! А скільки разів я називала себе дурепою і жаліла про свої вчинки! Мабуть, я залишусь такою назавжди. Поглянула на хлопця і він мені посміхнувся. Так спокійно та одночасно весело. А що як я тепер не подобаюсь йому? Що як йому подобається хтось інший і він більше не спробує мене поцілувати. Запанікувала, долоні мої спітніли, а потім я спіткнулась і ледь не наступила своєму другу на ногу.

– Все гаразд? – запитав він, нахилившись до мого вуха.

Його обличчя було так близько, що моє серце затріпотіло в грудях. Я невпевнено кивнула.

– Хочеш, втечемо звідси? Тут така спека, – запропонував Дімка і я погодилась.

Ми вийшли з приміщення і прохолодне повітря миттю остудило гарячу шкіру. Я згорбилась і обійняла себе руками.

– А тут вже холодно, – мовила я і через мить відчула на своїх плечах Дімкину куртку. Мене окутав терпкий аромат чоловічих парфумів.

Я глянула на небо. Воно було повністю всіяне зорями. Мені здалось, що на ньому й пустого сліду не залишилось. Позаду нас знаходився місяць, освічуючи стежинку, по котрій ми повільно йшли.

– Чого ж ти не одягнулась тепліше, Даринко? – запитав хлопець, взявши мою руку. – Ой, матінко! Та вона ж у тебе миттю льодяною стала. Ми тільки вийшли, а ти уже замерзла. Давай іншу руку, буду їх гріти.

Дімка стояв, схиливши голову, розтирав мої руки, хекав на них, а я… я вперше в житті наважилась поцілувати хлопця першою, нахилилась до нього і… Дімка різко підняв голову й ударився нею об мій ніс. Я висмикнула обидві руки та схопилась за ніс, за сам біль.

– Дарино! – сердито сказав хлопець, — ти чого підлазиш? Забери руки, покажи мені. Ну ж бо.

Я захитала головою, біль миттю вгамувався, але мені здавалось, що там здоровенний синець. Дімка силою відірвав мої руки. І глянув на носа, а потім з полегшенням зітхнув.

– Крові немає, дякувати Богу. Про що ти тільки думала? Завтра буде синець!

Я застогнала від досади. Як мені пояснити це вожатим? Дівчатам?

– Дімко, я, мабуть, піду краще спати.

– Ні, ні, ні! Ходімо до озера, там є лавка. Будь ласочка…

Донін зробив ангельське обличчя невинного дитяти і я не змогла встояти. Він взяв мою руку та потягнув за собою. Ми наблизились до озера і я ахнула від картини, що відкрилась перед нами. Темна і спокійна водяна глядь, як те дзеркало, відбивала зорі та місяць. Тисячі, а може й мільйони цяточок світились і на небі, і на воді. На дереві, котре росло біля самого берегу, співали весело цвіркуни. Здається, їм не було діла до музики, котра долітала до нас здалеку. Атмосфера нічного табору і присутності хлопця, котрий вклинився в моє серце підносила мене до небес. Я відчувала за спиною крила.

– Як же тут прекрасно, Дімка! – в серцях вигукнула я.

– Так, вночі це надзвичайне місце. Минулого року я щовечора сидів тут сам і насолоджувався.

Ми опустились на холодну дерев’яну лавку і я завмерла від очікування того, що буде далі. Проте серце моє тільки прискорилось, коли хлопець обійняв мене за плечі та притиснув до себе, щоб зігріти.

– Як твій ніс? Ще болить? – Дімка не дивився на мене, а я промовчала з надією на те, що він все ж таки гляне в мої очі та помітить там… помітить, що я врешті закохуюсь у нього. Проте він не рухався, тому я повільно поклала свою голову на його плече.

– Я уже й забула про нього, – зрештою відповіла, усміхнувшись.

– Добре, що ти тут, разом зі мною. Минулого року я відчував себе одиноким. Зараз все інакше. Відчуваю, що зараз піднімусь в небо.

Я затримала дихання від несподіванки. Невже він відчуває те ж, що і я? Я так відчайдушно хотіла, щоб він сказав про свої почуття. Сказав, що я подобаюсь йому. А потім я наважилась і простягнула свою руку до його руки.

Коли наші пальці торкнулись, Дімка опустив голову і завмер. Я вклала свій холодний кулачок в його долоню. Хлопець стиснув мою руку, одночасно пригорнувши до себе. Ми так і сиділи мовчки обійнявшись, аж поки я не відчула, що його гарячі руки холоднішають.

– Пора вертатись, Донін. Ти й сам уже замерз, – тихо сказала я.

– Гаразд, як скажеш.

Як тільки хлопець відпустив мою руку, мене пробив озноб від холоду. Я хотіла більше. Більше обіймів, більше уваги та тепла. Відчайдушно хотіла відчути губи друга на своїх губах. Хлопець забрав свою руку з моїх плечей і піднявся з лавки. Я втримала себе, щоб не вчепитись в ту руку і не повиснути на ній.

– Ти тремтиш! Мерщій ходім в тепло. На дискотеку чи до вашого будиночку?

– Танцювати бажання немає, – захитала я головою.

Через кілька хвилин ми уже стояли біля зеленого будиночка, котрого я мала право називати своїм на найближчі два місяці.

– На добраніч, Даринко, – сказав Дімка і щиро посміхнувся, показуючи мені зуби. І було в тій посмішці щось таке чарівне, що чіпало серце і душу. Я дивилась на свого друга і чекала…чекала…чекала хоч якось натяку на взаємну симпатію. Я розглядала його обличчя під тьмяним світлом ліхтаря і не розуміла, що він до мене відчуває.

– Все гаразд, подруго? – запитав хлопець весело, а в мені наче все перевернулось. Він назвав мене подругою, натякаючи на те, що між нами нічого немає… Я взяла себе в руки та впевнено відповіла:

– Так, так. Все в порядку. Ти, здається, змінився, Дімко. Тільки не розумію, що саме трапилось.

– Та то я нову зачіску зробив, – провів по своєму волоссю хлопець, – зараз так модно.

Я придивилась і справді виявила деякі зміни на його голові. Волосся стирчало і виглядало так, наче Дімка тільки проснувся. Я засміялась уголос і легенько смикнула хлопця, запустивши руку в його волосся.

– Впізнаю мою Дарину, – Дімка знову усміхався на всі тридцять два, – оце уже вона. Все я піду, інакше ти тут закам’янієш, наче троль.

З цими словами хлопець швидко направився в сторону свого будиночка.

– А куртка? – крикнула навздогін я.

– Залиш собі, поки не зігрієшся, – Дімка розвернувся до мене обличчям, проте йти не перестав.

– Тролі від сонця кам’яніють, – сказала я тихіше, але достатньо голосно для того, щоб хлопець почув мої слова.

– А ти особливий троль!

Трішки пізніше, уже в ліжку я написала повідомлення Доніну.

Я: Невже в мене такий великий ніс?

Донін: Ні. Тільки очі!

Я: Це такий комплімент?

Донін: Ага!

Я: Солодких снів=)

Донін: І тобі теж, Даринко=)

Я перейменувала номер телефону хлопця на “Дімка” і через хвилину уже заснула, мріючи про взаємність свого друга.