Глава 11.2. Табір

Я наважилась і відкрила двері. Хлопці зайшли, привітались і ми стали знайомитись. Разом з Дімкою прийшли Андрій, Сашко, Святослав і Влад. Дімка відрізнявся між усіх своєю висотою та широкими плечима.

Виявилось, що Андрій тільки закінчив восьмий клас; Сашко мав світле, майже біле кучеряве волосся, ми так і не дізнались, скільки йому років; Святослав і Влад виявились кузенами-однолітками, котрі тільки но закінчили десятий клас, як і Дімка. Всі хлопці поселились разом, в одній кімнаті. Ще один їхній сусід, Вова, не захотів йти з усіма. Дімка сказав, що він надто тихий для таких божевільних речей. Всі розсілись, хто де знайшов місце. Святослав і Влад на стільцях біля письмового столу, Андрій сів на ліжко біля Ані-сірої-мишки, кучерявий Сашко біля Любові та став заглядати в її книжку, а дівчина лиш сердито з-під лоба дивилась на нього, Дімка ж розмістився на підлозі, неподалік від мене.

– А що, дівчата? Як ви тут поживаєте? – почав веселу розмову сміливий Сашко. – Читаєте, так?

Любов опустила книжку і сердито глянула на нього. Хлопець відсунувся на самий край ліжка, чи то злякавшись, чи то, щоб нас розвеселити. Останнє йому вдалось, ми засміялись з його переляканого виразу обличчя і вилуплених очей.

– Ми просто розмовляли, – відповіла Оля.

– А про що ви розмовляли? – не вгавав кучерявий. Він ніяк не міг всидіти на місці та все зачіпав Любу, котра з кожним разом все дужче сердилась на нього.

– Ми розмовляли про фільми, – хитро посміхнулась Ксенія, сказавши неправду.

– Ой, ой, так ми й вам повірили, дівчата, – відповів їй Андрій з такою ж хитрою посмішкою, – хлопців ви обговорювали, точняк! Всі ви так робите.

– А якщо й хлопців, то й що? – запитала з викликом я.

– Та нічого, нам то приємно, ага! – підвівся схвильований Сашко. – А що може в «Пляшечку» пограємо?

Я так і скам’яніла на місці. Мені після останнього разу так і не вдалось відійти, а тут знову.

– Я пас! – відразу кинула я.

– Що таке, мала, ще ні разу не цілувалась? – засміявся Сашко. – Можу навчити. Ще жодна дівчина від моїх губ не могла відірватись. Приходиться їх відштовхувати та тікати, інакше хана. Ги-ги-ги-ги!

– Який же ти зухвалий! – захитала головою я. – Я цілуватись вмію і з тобою не буду! У нас навіть пляшки немає.

– Так я з собою приніс.

Хлопець витягнув невелику пластикову пляшечку з-за пазухи. Я знову завмерла, потім глянула на Дімку і захитала головою. Я навіть згадувати не хочу того, як вперше поцілувалась.

– Я не буду, а ви, хлопці та дівчата, грайте собі, – сказала я тихо.

– А ми без тебе не будемо, Дарино, – встала у відповідь на мої слова Аня. – Із солідарності.

Потім дівчина підійшла до Сашка близько-близько, склала руки на грудях і висунула язика. Всі засміялись уголос, а Дімка навіть покотився по підлозі, тримаючись за живіт. Це виглядало, як справжнісінький протест.

Випровадити хлопців ми змогли лише, коли перевалило за північ. Нам довелось їх насильно виштовхувати з нашої кімнати. Коли ми нарешті вляглись, розмова знову зайшла за поцілунки.

– А я ще не цілувалась жодного разу, – тихо мовила Аня-сіра-мишка, – а так хотілось би! Розкажіть, що це таке...

– О, це так зворушливо! – перебила дівчину Ксенія. – Хлопець тебе обіймає і стає так тепло-тепло. І серце б’ється швидко настільки, що здається ще мить і вистрибне з грудей.

– А я лише один раз цілувалась, – сказала Аня, – і то було ще так давно. Може нам потрібно було згодитись? Це так приємно!

– Ага, приємно! Чужу слину облизувати! Фууу! – скривилась Любов і розвернулась обличчям до стіни.

– А ти, Дарино, чого мовчиш? Невже ти справді не цілувала нікого? – запитала у мене Ксенія, сівши в ліжку.

– Я цілувалась. Зустрічалась з хлопцями.

– Тоді чого ти відмовилась? – насупилась Аня. – Невже не сподобалось?

Я не знала, що відповісти дівчатам. Правду? Що це було настільки приємно, що я тепер не можу забути? Я хвилинку вагалась, а потім відповіла:

– Я цілувалась з вчителем.

Дівчата підхопились з ліжка. Навіть Любов і та розвернулась від стінки. Аня підняла запитливо руки, витріщила очі, сівши біля мене. Всі мовчали, дивлячись на мене.

– Ми грали в “пляшечку”… Все так заплутано….

– Ми нікуди не спішимо, – сказала Ксенія.

– Якось це дивно… – прошепотіла Аня.

– Скільки йому років? – запитала Любов, знову скривившись. – Він же старий, мабуть! Гидоття! Я тепер не засну.

– Йому двадцять сім і він зовсім не старий, виглядає краще, ніж мої однокласники.

– Так, а до чого тут те, що ти не хочеш грати в “пляшечку”? Невже це так противно було? – запитала Оля, котра до цього мовчала.

– Навпаки, – відповіла я, – це було казково.

– Тоді чого ж ти настільки засмучена, що не хочеш більше цілуватись? – нетерпляче заговорила Ксенія.

– От поцілуєтесь з учителем і дізнаєтесь, – відповіла я і розвернулась до стіни.

Дівчата ще довго вмовляли мене і так, і сяк на розмову. Але я була непохитна. Зрештою, мої сусідки по кімнаті виключили світло і повкладались спати час від часу переговорюючись зі смішками та жартами. А я згадала. Знову згадала той поцілунок і поринула у мрії, в котрих вчитель зовсім не вчитель і не старший від мене на 12 років. Як ми разом їмо морозиво і гуляємо, тримаючись за руки. Як він мене ніжно цілує біля мого дому і бажає солодких снів. А коли я уже нарешті потрапила в царство Морфея, то ці картини переслідували мене усю ніч.