Глава 11.1. Табір

За день до того, як відправитись в літній табір, я дізналась, що їду туди разом з Дімкою. Трохи засмутилась. Хоч ми з Доніним і дружили, я так хотіла відправитись туди, де не буде жодного знайомого обличчя, де я знайду нових друзів або своє перше справжнє і нормальне кохання. А тут Дімка...

Ще в дорозі він поводився так, наче потрапив у рай. Постійно вигукував на весь поїзд, що нарешті я туди потраплю і мені там сподобається.

А мені й справді сподобалось, з першого погляду я закохалась в це місце.

В центрі табору знаходилось озеро, чисте, як вода з криниці. Кругом нього розкинулись зелені дерев’яні будиночки. І хоч фарба на них була старою і зморшкуватою, виглядали вони казково! А ще на території розтяглось величезне футбольне поле. І Дімка сказав, що цього року дівчата грають разом з хлопцями. Ну або проти них. Щоп’ятниці та суботи тут проводять дискотеки.

– Вони просто відпадні! – наголосив Дімка. – Щовечора розпалюється вогнище. І всі збираються. Прямо весь табір. Співають і танцюють.

Мене розподілили в один з будиночків і я познайомилась зі своїми сусідками. Анею, Олею, Ксенією, ще однією Анею і Любов’ю. Всі вони були менші від мене на рік і я видихнула. Як не крути, а авторитет у того, хто старший. Аня й Оля – двійнята. Хоч і зовсім не схожі одна на одну, проте дружать не розлий вода, як то кажуть. Ксенія – надзвичайно висока і худа дівчина. Вона, наче тростиночка. Друга Аня – тихесенька мишка, чимось схожа на Мар’яну і я навіть подумала, а чи не чекає її така ж участь, як мою однокласницю? А Любов – серйозна симпатична відмінниця, котру сюди заперли не по власній волі. Вона постійно щось бурчить собі під ніс і говорить, що їй тут не цікаво.

Мене сюди відправили на 2 місяці. Всі нормальні діти проводять в таборі по три тижні, а нас з Дімкою «по знайомству» батьки спекались на більшу частину літа.
В перший же день, після обіду, нас зібрали у величезному залі, де знаходились стільці та сцена. Ми розсілись та нам ввімкнули фільм. Всі поринули в атмосферу якоїсь казки про дівчинку, котра уміла читати думки. Фільм настільки захопив, що я й не помітила Дімку, котрий знайшов мене серед усіх і сів поряд, зігнавши здивовану Аню-сіру-мишку.

– Вони крутять цей фільм уже третій рік підряд! – тихо сказав мені Донін. – Ми ще потрапимо на нього, як мінімум двічі. А якщо не повезе, то й тричі.

Я усміхнулась другу і попросила не відволікати, тому що справді було цікаво. В кінці я плакала, оскільки дівчинка втратила свій дар і стала нормальною, звичайною дитиною, хоч вона про це мріяла все життя. Кожна людина в цьому залі була іншої думки. Кожному хотілось бути особливим. Я знаю, бо я теж цього хочу.

Після вечері всі зібрались біля вогнища. Вожаті тримали гітари, а всі відвідувачі табору, зібравшись невеликими купками, співали молодіжні веселі пісні. Дімка знову опинився біля мене і вмовляв мене бодай відкрити рот, заспівати хоч один куплет. Та я була непохитна.

– Ну ж бо, Даринко, ти ж знаєш слова, давай! Інакше я тебе залоскочу! – скиглив хлопець. – Це ж так весело!

Я показала йому язик у відповідь і відразу відчула його пальці у себе на ребрах. Від несподіванки я підскочила на тій ломаці, де ми сиділи, і впала в обійми Доніна з гучним сміхом. Так продовжувалось не менш як хвилину і я ледве вирвалась з рук хлопця, а потім ляснула його по плечу. А ще так сміялась, що на очах виступили сльози.

– Совісті у тебе немає, Донін. Завтра все болітиме від твоїх пальців! – викрикнула я і зрозуміла, що кругом тиша і всі за нами спостерігають з посмішками. Я засоромилась і відчула, що мої щоки розчервонілись. Та хай йому грець, цьому Доніну! Я йому ще покажу! Нехай тільки спробує до мене доторкнутись!

Та він більше мене не чіпав. Тільки провів до мого будиночка, коли оголосили відбій о десятій вечора.


Ми з дівчатами не спали. Розмовляли про все. Про школу, хлопців, поцілунки та все таке.

– А то твій хлопець? – запитала у мене Аня, та що з двійнят. – Котрий лоскотав тебе біля вогнища.

– Ні, ні, ні! Це Дімка, ми з дитинства дружимо. Сусіди ми, – відповіла з усмішкою я. Про горщок я засоромилась говорити. Якось це по-дитячому занадто.

– Він симпатичний, – сказала Оля, – і такий високий! От би він звернув на мене увагу!

Я не зрозуміла своїх емоцій. Мене кольнула ревність. До сьогоднішнього дня я думала, що він тільки про мене й думає. А коли уявила, що поряд з ним буде така красуня, як Оля. Або її сестра Аня...

– Та забудь про нього, Олю, він на Дарину дивиться, як на Боже створіння. Так що...

Проте Аня не договорила. У вікно хтось тихенько постукав. Ми усі підбігли до нього і я впізнала в темноті Дімку. Позаду нього стояло ще четверо хлопців.

– Чого вам? – запитала я здивовано.

– Дарино, відкрийте нам двері. Ми до вас прийшли, – відповів мій друг не дуже голосно.

Я поглянула на дівчат. Аня, її сестра Оля і Ксенія закивали. В їх поглядах заховалась така надія, що я відразу зрозуміла, я тут головна і вони чекають мого рішення. Аня-сіра-мишка перелякано сіла на ліжко і дивилась на Любов, котра читала спокійно свого Гаррі Поттера і навіть ніяк не реагувала на все, що відбувалось кругом.

– Ну я не знаю навіть.... Пускати хлопців у свою спальню якось... неправильно, – почала вголос роздумувати я, ставши біля дверей, – а якщо їх застукають тут? Що тоді?

– Та нічого нам не зроблять. Минулого року застукали дівчат у хлопчачій кімнаті. Покарали тим, що після вечері перших і других залишили у своїх кімнатах на три дні, не дозволяючи розважатись, – відповіла Ксенія.