Глава 9.2. Даня... і Руслан... і...

Я одягнула одне-єдине плаття, котре висіло у шафі та навіть трохи підфарбувала губи маминою світло-коричневою помадою. Розпустила волосся і бризнула на себе солодкими парфумами, що подарував мені Даня. Сьогодні я йшла на дискотеку разом з ним. Хоч ми уже й не були парою, проте досі ходили разом в школі і я навіть часто сиділа на задній парті.

– Ти гарно виглядаєш сьогодні. Тобі не холодно? – запитав Даня, взявши мене за руку по дорозі.

– Трохи холодно, але то не страшно, краса потребує жертв.

– Всі думають, що ми досі разом. Так дивно.

– Таааак, – протягнула я, – гадаєш ми отак завжди будемо дружити?

– Ну рано чи пізно хтось із нас закохається, тому це припиниться і ми тоді не зможемо триматись за руки. Це було б несправедливо стосовно моєї нової дівчини. Ну або твого хлопця. Б’юсь об заклад, що ти перша це все припиниш.

– Ей, чого це я? Он як Ліда з восьмого Б на тебе дивиться! Взяв би та й запросив її на танець!

– А що, так і зроблю. Але після того, як натанцююсь з тобою.

Так і сталось сьогодні. Перші три повільні танці сьогодні були з Даньою. А потім до мене підійшов Євчишин Руслан, високий симпатичний одинадцятикласник. Мені доводилось добряче задирати голову, щоб побачити його карі очі й усмішку на обличчі. Почувала себе збентеженою, коли він зробив комплімент, сказавши, що мені дуже пасує плаття. Я несміливо подякувала, подарувавши посмішку хлопцеві.

– Чому ти так рідко їх одягаєш? – запитав хлопець, з цікавістю оглядаючи моє обличчя, наче там щось було написано.

– Це не дуже зручно, а зимою ще й холодно.

– Зрозуміло, – відповів хлопець і замовк на деякий час, – ти з Панченком зустрічаєшся?

– З Даньою? – я вдала, ніби здивована. – Ні, що ти. Ми просто друзі.

– Дивна якась у вас дружба. Іван говорив, що бачив, як ви цілувались у школі.

Я й забула, що “Га?” дружить з Русланом.

– Ми зустрічались приблизно місяць. А потім зрозуміли, що всього лиш друзі, – я посміхнулась Русланові. – Ми уже давно не цілувались. Тільки за руки тримаємось і все.

– Все одно це ненормально, – відповів хлопець.

– Ми домовились, що припинимо це робити, якщо хтось із нас знайде собі пару, – відповіла я, знизавши плечима.

– То мені можна провести тебе додому сьогодні? – посміхнувся хлопець щиро.

– Можна, – відповіла я, раптом засоромившись, та опустила погляд.

Руслан обійняв мене за плечі, і притиснув до своїх грудей, коли пісня закінчилась. Я вдихнула аромат його парфумів і мої ноги підкосились. Це було настільки приємно, що мені не хотілось йти з його обіймів. Але він мене залишив розгублену і розчаровану посеред танцмайданчика.

Заграла ритмічна музика і я пішла до своїх подруг, пританцьовуючи. А коли музика знову стала повільною, до мене підійшов мій друг. Ні, не Даня, а Дімка Донін. Він запросив мене на танець

– Пробач мені, Даринко. Я так налажав, – сказав мені хлопець, заплющивши свої медові очі.

– Та чого ж вибачатись? Олександр Макарович прекрасно цілується. Дякую тобі за те, що я ніколи в житті не забуду цього поцілунку.

Це справді було так. Щодня я згадувала той перший раз і тоді приємна хвиля тепла окутувала моє серце, груди, а потім і все тіло. Невже я завжди відчуватиму таке тепло лиш від одного спогаду?

– Я тебе не розумію. До чого тут це? – запитав насторожено Дімка.

– Ти говорив з Деном тоді?

Донін на мить завмер. Не дочекавшись відповіді, я продовжила, відповідаючи на своє запитання:

– Так. Говорив. А він потім посварився з Олександром Макаровичем. Розумієш? Ден спеціально його спровокував на ту гру. А що тепер? Тепер ми з тобою не розмовляємо. Ден на мене й не дивиться. Олександр Макарович на волосині від звільнення або чого гірше, коли хтось дізнається. Це все твоя ревність. Маленький ланцюжок подій, які почав ти.

– Пробач мені, – тихо сказав Дімка знову, глянувши в мої очі поглядом винного цуценяти, – пробач.

– Я тебе уже давно пробачила, дурню. Але твоя гординя ніяк не хотіла повзти до моїх ніг.

– Це грубо, Дарино! А твоя гординя? Моя все ж приповзла до тебе!

– Та годі уже! Я за тобою сумувала, – обійняла хлопця трішки вище талії, міцно стиснувши. Ми зупинились і просто стояли, обійнявшись.

– Додому разом підемо? – запитав у мене Донін.

– Дзуськи! Мене проводить Руслан! – відповіла я, перекрикуючи гучну музику.

Дімка невесело усміхнувся мені та пішов в сторону виходу з актового залу. Я прокричала йому у спину:

– Тільки спробуй йому хоч слово сказати й третього шансу не буде!

Хлопець зупинився, постояв мить, а потім пішов далі, так і не обернувшись.

– Про що ти мрієш, Даринко? –запитав мене Руслан біля мого дому.

«Про нашого вчителя історії» – так і хотілось крикнути на всю вулицю.

– Хочу втекти звідси якомога далі, щоб ані уроків, ні вчителів.

«Щоб не згадувати той клятий поцілунок, котрий приносить стільки болю і задоволення одночасно»

– І куди ти хотіла б втекти? – знову поцікавився Руслан, взявши мою руку у свої. – Боженьку, вони ж у тебе льодяні!

Одинадцятикласник прийнявся розтирати мої холодні руки, зігрівати їх своїм диханням.

– Я хотіла б втекти туди, де немає проблем, – сказала я, насолоджуючись теплом його долонь. – А ти? Про що ти мрієш?

– Зараз чи взагалі? – усміхнувся хлопець.

– Зараз. І взагалі.

– Взагалі я мрію стати бізнесменом. А зараз... – хлопець підійшов ближче і я відчула неспокійне серце в грудях. Його губи обпалили мене своїм жаром і тоді я знову відчула крізь морозне повітря приємний аромат, що окутував Руслана. Він сп'яняв мене, ноги підкосились чи то від холоду, чи то й справді від реакції на хлопця. Ми цілувались недовго, він відірвався від моїх губ і схилився лобом до мого лоба.

– Як би я хотів зараз стояти тут і цілувати тебе всю вічність. Але не можу. Ти маєш зігрітись.