Глава 7.2. Перший поцілунок

– Ну, хто крутить? – запитав Ден, усміхнувшись. Хлопець не звертав уваги на мене. Наче я не була тут взагалі. Він навіть не поглянув на мене.

– Олександре Макаровичу, гайда но нас. Скільки ж ви будете морозитись від пляшечки? – вигукнув Роман з десятого Б жартома.

Всі повернулись до вчителя і той глянув нас.

– Та йому просто слабо! – з викликом сказав Ден і всі ахнули. Виглядало це дуже зухвало. Олександр Макарович примружив очі, явно розізлившись на брата. Мені навіть здалося, що вони сердиті одне на одного.

– Давайте, ну ж бо. Хоч разочок, – вмовляв далі Роман, – ми нікому не розкажемо, ви ж знаєте!

– Знаю.

Видно було, що вчитель вагається. Він дивився в очі брату і раптом підійшов до столу та сів поряд з Деном. Всі схвально загуділи, а дехто й плеснув у долоні.

– Чого чекаємо, народ? – суворо, по вчительські запитав Олександр Макарович, коли всі стихли.

– Так може ти й почнеш? – зухвало сказав Ден. Тиша вдарила по вухах. Ніхто ніколи не чув, щоб Ден говорив до свого брата на "ти". Ні в школі, ні поза нею. Дехто навіть вважає, що вони вдома так офіційно спілкуються.

Олександр Макарович зціпив зуби від злості та відповів:

– Ти знаєш правила, як ніхто. Крутить той, кому випала черга.

Здавалось, навіть повітря напружилось від цієї розмови. Всі замовкли, а через хвилину Мирослава весело защебетала, що вона повинна крутити пляшку. Коли пляшка зупинилась, горлечко випало на нашу однокласницю Мар’яну, котра загорілась азартом і швиденько крутнула знову. Їй пощастило більше і через мить дівчина уже цілувалась з Антоном.

– Ти сьогодні нарозхват, – сказав йому Роман.

Коли Антон розкрутив знову пляшку, то черга дісталась Олександру Макаровичу.

Всі затамували подих. Вчитель піднявся і теж розкрутив пляшку двома пальцями так професійно, наче робив це дуже часто. Мабуть, так і є. Гадаю, що він це робив у шкільні роки. Ходять легенди, що “вогнище” заснував саме його клас. Можливо, й традицію гри ввели вони. Пляшка крутилась зі швидкістю світла. Я повернулась, щоб глянути на Дашу. Дівчина захоплено спостерігала за пляшкою. Коли я опустила погляд, серце моє знову закалатало в грудях. Горлечко пляшки дивилось прямо на мене. Як і всі присутні. Дімка першим опустив голову. Подруги підняли брови від досади й здивування. Кожна дівчина за цим столом заздрила мені. Від вогнища люди підійшли ближче, відреагувавши на посвистування хлопців. Я поглянула на Дена, ми зустрілись очима і я зрозуміла, що йому абсолютно байдуже. Стало неприємно на душі. Олександр Макарович, який сидів поряд із братом, опустив голову, хитаючи її. Він явно шкодував, що згодився на провокації брата. Вчитель піднявся і сказав:

– Це буде вперше і востаннє, коли я цілую свою ученицю. Якщо хтось обмовиться хоч словом про це, то я пропав. Ви всі це розумієте?

Ми мовчки закивали. До мене дійшло, що він все ж це зробить і я уже не розрізняла ударів свого серця. То був один суцільний стук. Вчитель підійшов до мене і я нервово ковтнула слину. Він нахилився. Я розгледіла печаль в його небесно-голубих очах. Мабуть, вчителю соромно було цілувати мене. Коли його губи опинились уже зовсім близько біля моїх, я відчула тепле дихання і по моїй спині пробіглись мурашки. А потім мій світ перевернувся. Я й не думала, що цілуватись настільки приємно! Наші губи зустрілись, я закрила очі та відповіла на поцілунок трохи невміло і сковано. Я не зовсім розбираюсь в таких справах, але мені здалось, що це було дуже ніжно. Я відчувала м'яту на його губах. За ті кілька секунд, що тривав поцілунок по мені бігали мурашки, серце виривалось з грудей, а по спині пройшлась хвиля тепла й осіла внизу живота. Олександр Макарович піднявся і поглянув на Дена, мовляв “Задоволений, брате?”.

Я все ще перебувала в шоку від того, ЩО сталось. Тепло в животі так і гріло моє серце та душу. Я уже приготувалась до наступного поцілунку, але всі раптом розійшлись. Дімка пішов до вогнища з усіма, дівчата встали з-за столу і стояли неподалік від мене, розмовляючи. Ден взагалі зник. Олександр Макарович поводив себе, наче нічого й не трапилось. І лиш я все ще почувалася так, наче літала в небесах. Мені хотілось стрибати від радощів і приємного відчуття в животі. Натомість я повернулась до всіх спиною і притулила пальці до губ, згадуючи поцілунок знову і знову. Для всіх це був просто поцілунок двох людей, але для мене… я відчувала, що у мене з’явились крила.

Ми ще побули на вогнищі приблизно годину. Дівчата то і діло, розпитували мене, як воно, а я відповідала, що це чудесно.

О дев’ятій до мене підійшов Дімка.

– Я збираюсь додому. Ти зі мною чи як?

– Так, звичайно з тобою. Ти сумніваєшся?

– Все можливо. Раптом ти хочеш, щоб хтось інший тебе проводив.

Я промовчала і попрощавшись з присутніми, пішла додому. Олександр Макарович наділив мене заспокійливою посмішкою і я відповіла йому тим же. Принаймні, він не ігнорує мене. Цікаво, йому хоч краплиночку приємно було мене цілувати?

Всю дорогу додому ми мовчали. Дімка йшов, засунувши руки в кишені куртки, та дивився собі під ноги. Коли дійшли до моєї хвіртки, я уже хотіла прощатись, проте хлопець заговорив:

– Проти старшого Ясіна в мене нуль шансів. З Деном було все просто. Навіть бити його не прийшлось.

– Що? – я не вірила своїм вухам. – Ти… що ти йому сказав? Як….

– Сказав, щоб тримався якомога далі від тебе.

– Ти… як ти міг? Ти ж…. Ден мені подобається і ти це знаєш! Я просто повірити не можу. Якщо не з тобою, то й ні з ким чи що?

– Ден – не найкраща пара для тебе.

– Ну звичайно. Донін – от хто найкраща пара для мене. А знає що? Не потрібна мені твоя дружба!

Я розвернулась і відкрила хвіртку.

– Все одно пробачиш, – кинув сердито Дімка мені вслід.

– Ні, не пробачу, – відповіла йому і грюкнула за собою хвірткою.