Глава 7.1. Перший поцілунок

Якби люди могли передбачати майбутнє, то їхні біди зійшлися б на тому, що сьогодні одягти. Насправді я явно перебільшую, тому що якби існувала машина часу, це принесло б нескінченну кількість бід для людства. Проте, якби я точно знала який фурор справить наше з Дімкою фото серед школи (й не тільки), я б ніколи, ніколи! в житті не виклала його в соціальні мережі! Фото набрало стільки лайків і коментарів, що популярні блогери пускали б слинки від такої активності. Всі писали щось на кшталт “Гарно виглядаєте”, “Кльова пара”, “А це правда, що твій хлопець побився з іншим заради тебе?”, “Ви такі милі” і все в цьому роді. Далі я зробила ще гірше. Виставивши пост з нашими дитячими фото. Я і Дімка в піску з підписом “Ми – просто друзі”. Дімка відповів, що так сильно і тупо його ще жодна людина не принижувала і не говорив зі мною до середи, до самого вечора, коли від нього надійшло повідомлення.

Д.Д. Друг: Ти хоч і заподіяла шкоди моїй репутації, проте я свого слова тримаюсь і зайду за тобою о сьомій.

Я підскочила і кинулась збиратись на вогнище. Часу в мене залишилось зовсім мало і я занурилась в шафу, швидко діставши джинси та толстовку з капюшоном. Коли пролунав дверний дзвінок, я уже була повністю готова до виходу, навіть бризнула каплю маминих парфумів на шию.

Тато наставляв Дімку, розказуючи, як себе вести, коли мене доставити до дому і скільки він йому надає стусанів, якщо я хоч на хвилинку запізнюсь. Дімка тільки кивав і поглядав на мене. Вирвавшись з маминих сльозливих обіймів, я вийшла з будинку і вдихнула на повні груди. Ось він запах свободи!

Як я уже говорила, вогнище проводилось у нашому парку, неподалік школи. Йти нам приблизно хвилин двадцять до нього. І за всю дорогу Дімка не промовив і слова, що означало одне – він мене не пробачив. Я вирішила розібратись з цим пізніше, коли придумаю спосіб. А зараз я дуже хотіла поринути у таїнство “вогнища”.

Коли ми нарешті дійшли до пункту призначення, я помітила подруг (які не знали, що я сьогодні тут буду, це був сюрприз), Антона і ще кількох однокласників. Також там знаходились учні зі старших класів. На щастя, відьомської трійці на горизонті не спостерігалось. Неподалік круглого великого столу, який в нас називали столом короля Артура, розташовувалось багаття, саме те, наше знамените багаття, котре всі так обожнюють. Сонце майже сховалось уже, а в парку, між дерев взагалі стемніло, тому подруги помітили мене лиш тоді, коли я підійшла до них. Дівчата зраділи та застрибали на місці, вигукуючи моє ім’я.

– Як ти вмовила маму, Дарино? – запитала Даша, заспокоївшись.

– Секретна інформація, – відповіла я, таємничо піднявши брови.

– Та колись уже, давай, подруго! – настояла Мирослава.

– Секрет в тому, що в мене є найкращий у світі друг, – пошепки почала я й уже сумно додала: – котрий зі мною не розмовляє.

– Ой, Даринко, будете ви разом рано чи пізно, вангую я, – протягнула, як завжди, Даша, накрутивши темне розпущене волосся на палець.

– Ти помиляєшся, – я посміхнулась їй хитро.

– Ходімо, починається найцікавіше, пляшечка уже на столі, – хіхікнула Мирослава.

– Ви що заради цього сюди й ходите чи що? – запитала я сердито.

– Так, а ти не знала? – серйозно відповіла Даша і я здивувалась. – Та жартую я, просто тут завжди весело. Особливо, коли Олександр Макарович приносить гітару. Вони так з Деном співають. Ох, я зараз свідомість втрачу від спогадів.

Подруга сіла за столом біля дівчини з десятого Б. А я задумалась. Я й не знала, що тут стільки всього цікавого трапляється. Чому подруги мені не розповідали раніше? Я сіла між Мирославою і Дашею в очікуванні гри. Серце стало шалено стукотіти від хвилювання. Невже я зараз поцілуюсь? Я обвела поглядом тих, хто сидів за столом. Дімка був серед них. Наші погляди зустрілись. Друг відвів очі першим, зовсім невесело посміхнувшись. Він ще досі ображається на мене. Як мені з ним бути? Невже і правда ми колись будемо разом? Я згадала свій дитячий горщик і прогнала думки про хлопця якомога далі, зосередившись на грі, котра уже почалась. Пляшка крутилась раз за разом, потрапляючи на різних людей. Я порахувала, нас сиділо тринадцятеро і ще два місця залишилось вільних, хоча дехто не брав участь у грі, залишивсь біля вогнища. Мене горличко оминало і, чесно кажучи, я була тому рада, тому що присутні хлопці ну ніяк не були тими, з ким я хотіла б розділити свій перший поцілунок.

Крутити пляшку випало моєму другу і я затамувала подих, повторюючи про себе: “Тільки не на мене, тільки не на мене!” Я заплющила очі, слухаючи стукіт скла об дерево і відкрила одне око лиш тоді, коли він припинився. Видихнула. Горлечко пляшки показувало на мого однокласника Антона. Він крутнув і пляшка завертілась, зупинившись на Мирославі. Та, як завжди хіхікнула і через мить прямо перед моїм носом їх губи зімкнулись, а я тупо витріщилась на це дійство. Не те щоб я теж хотіла поцілувати Антона, просто вони це робили з таким задоволенням… я вирішила, що це приємно.

З’явились брати Ясіни. Ден сів на вільне місце, закинувши руку на Дімку, котрий подивився на мого однокласника зі злобою в очах. Мені навіть здалось, що Ден спеціально це зробив. Тільки лиш для того, щоб позлити мого друга. Олександр Макарович пішов до вогнища, підкидаючи дрова в багаття, котре ледве тліло. Він показався мені засмученим.

Ден прийшов у шкіряній куртці та зі своєю фірмовою зачіскою “я не розчісую своє волосся ніколи, але все одно воно стирчить так круто, що жодна дівчина не пройде повз мене без втрати свідомості”. А Олександр Макарович взагалі одягнувся в толстовку і картуз, повернувши його козирком назад. І лиш кілька сантиметрів його світлого волосся виглядало над лобом. Зараз наш вчитель історії нічим не відрізнявся від нас, старшокласників. Я зітхнула. Які ж вони все-таки прекрасні, ці Ясіни. Жаль лиш, що далекі, недосяжні.