Глава 7. Перший поцілунок

Якби я знала, який фурор справить наше з Дімкою фото серед учнів нашої школи (й не тільки), я б ніколи — ніколи! — в житті не виклала його в соціальні мережі! Світлина набрала стільки лайків і коментарів, що популярні блогери пускали б слинки від такої активності. Всі писали щось на кшталт: «Маєте гарний вигляд», «Кльова пара», «А це правда, що твій хлопець побився з іншим заради тебе?», «Ви такі милі» і багато подібного. 

Далі я роблю ще гірше: публікую допис із нашими дитячими фото. Я і Дімка в піску з підписом: «Ми просто друзі». Дімка мені пише, що так сильно його ще жодна людина не принижувала, і не говорить зі мною аж до вечора середи. Тоді від нього приходить повідомлення:

Д. Д. Друг: «Хоч ти й заподіяла шкоди моїй репутації, проте я свого слова дотримаюсь і зайду за тобою о сьомій».

Не тямлячи себе від щастя, починаю збиратись. Часу в мене залишається зовсім мало. Занурююся в шафу, швидко дістаю джинси й оверсайз толстовку. Розчісую волосся та доскіпливо роздивляюся своє віддзеркалення. Коли лунає дверний дзвінок, я вже повністю готова до виходу, навіть бризнула краплею маминих парфумів на шию (тільки нізащо їй про це не кажіть!).

Перед тим як відпустити нас, тато наставляє Дімку: розповідає, як варто поводитися, коли ми маємо повернутися додому та скільки він йому надає стусанів, якщо я хоч на хвильку запізнюсь. Дімка тільки киває і насуплено зиркає в мій бік. Вирвавшись із маминих сльозливих обіймів, виходжу з дому та вдихаю на повні груди. Ось він — запах свободи!

Як я вже говорила, вогнище проводять у нашому парку, неподалік школи. Йти приблизно хвилин двадцять. І за всю дорогу Дімка не промовляє жодного слова, що означає лиш одне: він мені не пробачив. Вирішую розібратись із цим пізніше, коли вигадаю спосіб. Бо зараз дуже хочеться дізнатися таїнство цього дійства.

Коли ми нарешті дістаємося пункту призначення, помічаю подруг, які досі не знають, що мені дозволили сюди прийти (сюрприз-сюрприз!), Антона, кількох наших однокласників та інших учнів зі старших класів. На щастя, відьомської трійці на горизонті не видно. 

Неподалік великого круглого стола, який в нас називають столом короля Артура, палахкотить багаття — саме те наше знамените багаття, яке всі так обожнюють. Сонце майже сховалося, а в парку під деревами й без того темно, тому подруги помічають мене лише тоді, коли я підходжу до них. Дівчата радіють і стрибають, вигукуючи моє ім’я.

— Як ти вмовила маму, Дарино? — питає Даша, коли ми нарешті заспокоюємось.

— Секретна інформація, — таємничо підморгую.

— Та колись уже, шпигунко! — Мирослава не збирається відступати.

— Секрет у тому, що в мене є найкращий у світі друг, — пошепки ділюся з дівчатами рецептом успіху, й уже сумно додаю: — який зі мною не розмовляє.

— Ой, Даринко, ви будете разом рано чи пізно, вангую я, — зітхає Даша, накручуючи пасмо темного волосся на палець.

— Ти помиляєшся, — видушую з себе посмішку.

— Ходімо, починається найцікавіше: пляшечка вже на столі, — хихоче Мирослава.

— Ви лишень заради цього сюди ходите?

— Так, а ти не знала? — серйозно відповідає Даша, дивуючи мене. — Та жартую я, просто тут завжди весело. Особливо, коли Олександр Макарович приносить гітару. Вони так гарно з Деном співають. Ох, я зараз свідомість втрачу від одних лише спогадів.

Я й не знала, що тут стільки всього цікавого відбувається. Чому подруги мені не розповідали раніше? Сідаю між Мирославою і Дашею в очікуванні гри. Серце трохи нерівно стукоче — все через хвилювання. Невже я сьогодні вперше когось поцілую? 

Обводжу поглядом тих, хто сидить за столом. Серед них є й Дімка. Наші погляди на мить зустрічаються, але хлопець швидко відводить позір, зовсім не весело посміхаючись. І досі ображається. Як мені з ним бути? Невже й правда, ми колись будемо разом? Згадую свій дитячий горщик і проганяю думки про друга якомога далі, зосереджуючись на грі, яка вже почалась. 

Пляшка крутиться раз за разом, вказуючи на різних людей. Спостерігаю, як інші цілуються, й почуваюся збентежено. Мені доведеться зробити це з кимось із цих хлопців. Антон — мій щоденний біль, Колюнчик — не набагато цікавіший варіант, Женя з 11-Б має жахливе акне на обличчі (це передається через поцілунки?), і Михайло, який вмиває дівчат слиною. А ще Дімка. Чи впевнена я, що таки варто тут сидіти? А що, як мені все-таки сподобається?

Крутити пляшку випадає Дімці, і я, тамуючи подих, повторюю про себе: «тільки не на мене, тільки не на мене!». Заплющую очі, слухаю гуркіт скляної пляшки, і лише коли він припиняється, розплющую одне око. Видихаю. Горлечко показує на Антона. Хлопці дають один одному п’ять (їм дозволено не цілуватися), й тоді пляшку бере Криничний. Вона швидко крутиться й зупиняється на Мирославі. Та, як у будь-якій ситуації, хихикає — і через мить прямо перед моїм носом їхні губи змикаються, а я змушена зблизька спостерігати за цим. Не те щоб мені теж захотілося після такого поцілувати Антона, але вони роблять це з таким задоволенням, що я вирішую: це все-таки приємно.

Після цього шаленого поцілунку з’являються брати Ясіни. Ден сідає на вільне місце, закинувши руку на Дімку, який дивиться на мого однокласника зі злобою в очах. Мені навіть здається, що Ден спеціально це зробив, щоби позлити мого друга. На однокласнику шкіряна куртка, джинси й фірмова зачіска в стилі: «я ніколи не розчісую своє волосся, але все одно воно лежить так круто, що жодна дівчина не пройде повз мене без втрати свідомості». І я подумки зітхаю, благаючи цю кляту пляшку, аби перший мій поцілунок забрав Денис, а не Дімка.