Глава 6.3. #надискотеку

– З ким ти танцювала тільки що? – спитала я у Даші.

– Та не важливо. Слухай, а ти чого на Доніна розсердилась? Через те, що він твого кавалера побив? – з цікавістю запитала Даша, а Мирослава тим часом дуже весело хіхікала.

– Що? Що ти верзеш?

– Дімка твій побив твого Івана, – повідомила мені Мирослава, все ще усміхаючись.

– Так, стоп, стоп. Дімка не мій, а Іван тим більше. Що трапилось?

Я нічого не розуміла. Коли він встиг і навіщо? А потім мені наче хтось по голові стукнув. Я ж сама нажалілась Доніну на Івана. І чого я ще чекала, знаючи про ту підслухану розмову? Яка ж я дурепа! А якщо мама дізнається? Ох не до добра це все! А день так прекрасно починався!

– Донін ударив Івана по ребрах. Кажуть, що не сильно. А той і не опирався. Стояв гідно і гідно відповів твоєму другу, що більше не підійде до тебе, – відповіла Даша.

Ну і ну! Добре, хоч не по обличчю. Сподіваюсь, ребра цілі, бо Дімка сильний. Чесно скажу, я не знаю, як на це реагувати. Радіти? Тому, що мій друг вдарив свого однокласника? Засмучуватись теж нема чого. Мені зовсім не жаль Івана, адже Дімка його попереджав. Отож я просто обвела поглядом спортивну залу, знайшовши спочатку свого кращого друга (він стояв у компанії однокласників, сміявся і жартував, як завжди), а потім Івана. Хлопець не показався мені засмученим, навіть мало того, він стояв біля тієї самої Поліни, в котру був «закоханий» Дімка та щось весело їй розповідав. Тож я вирішила просто переступити через цю ситуацію і забути Івана, як втрачену ручку.

І справді, сумувати мені не вдалось, адже через хвилин десять до мене підійшов Ден і простягнув долоню до мене, запрошуючи на танець. Серце моє забилось, мов у загнаного в глухий кут зайченяти. Я просто стояла і дивилась на хлопця, а потім раптом ступила крок вперед та подала свою руку. Пальці його виявились прохолодними та напрочуд ніжними. Хлопець провів мене в центр танцмайданчика і поклав руки на мою талію. Я молилась подумки, щоб цього разу все було не так тупо, як вчора. На мене напав ступор, я просто ритмічно рухалась під музику, втупившись на свої руки, котрі лежали на грудях хлопця. Ден – високий. Моя голова ледь дістає до його плечей. Щоб побачити його обличчя, я мушу підняти голову. І так мені захотілось це зробити, аж раптом він заговорив:

– Ви з Доніним зустрічаєтесь?

Я ледь не спіткнулась об ноги хлопця. Що відповісти? Так? Ні? Мізки мої зовсім уже не розуміли, що я маю говорити. Я роззирнулась і побачила Мирославу, котра танцювала з Колюнчиком. Уявила себе на її місці, розслабилась і, не підводячи погляду на хлопця, відповіла:

– Ми лиш друзі. І більше нічого.

– Він на тебе дивиться по-особливому. Зі сторони це виглядає…. Наче ви разом.

– Я знаю, – важко зітхнувши, відповіла я і подивилась на хлопця. Це, здається було найбільшою помилкою в моєму житті, тому що одразу відбулось стільки речей….

Закінчилась музика, я занурилась в оливкові прекрасні очі й спіткнулась на Дена, а він міцно мене схопив, щоб я не впала. Я відвела погляд і помітила, що вся увага прикована до нас. Буквально всі учні нахабно витріщались на нас, в тому числі й Дімка, тільки в його погляді застигла злість. Потім Ден нахилився до мого вуха. Я думала, що він хоче щось сказати, але хлопець…. Він поцілував мою щічку. Так ніжно, легко. Ноги мої скам’яніли, долоні спотіли, а серце билось об грудну клітку так, наче хотіло вискочити та втекти. Ну або поміститись біля серця Дена.

Хлопець взяв мою руку і відвів до подруг, подарувавши усмішку на прощання. Дівчата одразу кинулись розпитувати, що він мені сказав, коли закінчилась музика. Спочатку не розуміла про що вони таке говорять, а потім до мене дійшло. Ніхто не бачив того поцілунку. Ніхто не знає, що він був. Ден зробив усе так, щоб ніхто не зрозумів. І я вирішила, що цей поцілунок буде тільки моїм, я нікому про нього не розповім. Навіть кращим подругам.

– Просто подякував за танець і все, – відповіла я, зберігаючи спокій, хоча всередині все кипіло від емоцій.

– Ааа, зрозуміло, – протягнула Даша.

В спортзалі стало душно і я вирішила, що пора уже й додому збиратись, тим більше годинник показував майже одинадцяту. Це означало, що танці підходять до кінця. Я віднайшла Дімку і попросилась йти разом додому. Мені довелось докладасти зусиль, щоб наздогнати хлопця біля виходу зі школи. Його довгі ноги неслись по коридорах і сходах, наче невгамовні.

– Зачекай мене, Дімка. Та що з тобою таке? – сказала я, порівнявшись з хлопцем уже на асфальті перед школою.

– Як воно цілуватись з нашою зіркою? – сумно запитав у мене друг.

Ого, а Дімка то все зрозумів.

– Невинний поцілунок у щоку від однокласника не вважається такою уже важливою подією, щоб ревнувати свою подругу, яка, до речі, сама тому здивувалась, – тихо відповіла я та зітхнула. Говорити правду, скільки для мене означає той поцілунок я не буду нікому.

– А ще я постійно тобі говорю, що ми лише друзі. Між нами ніколи не буде чогось більшого, розумієш? Ти. Мій. Друг. І все. Крапка.

Хлопець змовчав.