Глава 6.2. #надискотеку

Я написала Доніну і він мені відповів, що уже п'ятдесят хвилин як готовий іти. Сидить і чекає моєї смс. Вийшла на вулицю і підійшла до хвіртки Дімки. Віра Вікторівна ще досі займалась у своєму саду. Коли Дімка вийшов, то спіткнувся на порозі, от розтяпа.

– Під ноги дивись, Донін! – засміялась уголос, штурхнувши хлопця в плече, коли він підійшов ближче.

– Ага, мабуть, так і варто робити завжди, не на тебе ж дивитись, – пробубонів хлопець, закривши за собою хвіртку.

Чесно кажучи, я не зрозуміла, що він цим хотів сказати. Чи то образити, чи, можливо, це такий сарказм. У всякому разі, я вирішила змовчати, удавши, що не почула.

– А ти, наче ще вищий став! Дімка, коли ти вже перестанеш рости? Я тебе не дожену уже.

Хлопець подивився в мої очі й сказав:

– Та хіба ж потрібно? Дівчата не повинні бути дебелими, як ваша Ангеліна.

– Так, вона й справді дуже висока і форми в неї є модельні. Та мізків вона не має. Сьогодні старшому Ясіну записочку любовну передала.

Дімка здивовано на мене подивився.

– Ну майже передала. Я її перехопила. Випадково помітила, як відьмочка записку впустила.

– І чому я тобі не вірю? – запитав мене Дімка, скривившись.

Я дістала телефон і відкрила фото записки:

– Ось, тримай.

Хлопець прочитав уголос. Похитав головою і потім ще раз прочитав. І так повторилось декілька разів. Я звернула увагу на його русяве волосся. З ним щось було не так. Воно не рухалось.

– Ти що його гелем уклав? – запитала я у хлопця, запустивши руку в його зачіску. І справді волосся було жорстким.

– Дякую, Дарино, я на це потратив майже годину, а ти все зіпсувала.

– Та нічого я не зіпсувала, Дімко, – відкрила камеру у смартфоні й сфотографувала нас разом, – дивись, які ми милі!

Я висунула язик, а Дімка в цей час випадково усміхнувся, подивившись на мене. На задньому фоні виднілось вечірнє сонечко, що клониться до землі.

– Це фото гідне інстаграму! – сказала й прийнялась вибирати фільтри.

– Ти впевнена? – запитав Дімка та моментально став серйозним.

– Авжеж. Тобі не подобається, друже?

– Мені подобається, просто…. Просто не дивуйся потім коментарям.

– Та все буде чікі-пікі! – відповіла я і натисла кнопку «опублікувати», не забувши додати #надискотеку.

Ми дійшли до школи в той момент, коли заграла перша пісня. Я попрощалась з Дімкою, схопивши його за носа, та побігла до подруг, що саме танцювали.

Все йшло прекрасно до того моменту, коли мене запросив на повільний танець Іван, котрий невідомо звідки виплив. Мало того, що він постійно наступав на мою ліву ногу і навіть ні разу не вибачився, так ще й до всього притиснув мене до себе настільки близько, що я й дихати не могла. Доводилось впиратись в його груди, щоб з'явилась хоч невелика дистанція. Ці три з половиною хвилини показались мені суцільним пеклом. А в кінці він уже тягнув свої губи до мене, коли я раптом не витримала і випалила:

– Іван, я люблю іншого, тому ми не будемо разом.

Хлопець розгублено витріщився на мене й опустив свої руки. Мені стало жаль його. Але я не могла. Я не могла заставити себе не те що полюбити його, а навіть… коротко кажучи, хлопець був для мене огидним. Звільнившись від його рук, я мерщій побігла до Дімки, який сидів в іншому кінці спортзалу разом з друзями. Сказала йому на вухо, що Іван намагався мене поцілувати й побігла танцювати з подругами під запальну музику гурту «Время и Стекло». Пізніше відійшла до стіни, щоб перевести дух, бо завдяки своїм зручним кросівкам я так нагуцалась, що серце вискакувало з грудей. А потім помітила відьомську трійцю в коротких платтях. Ні ну от як? Як Олександра Іванівна дозволила одягти таке на шкільну дискотеку своїй доньці? Та моя мама радше закрила б мене у свинячій клітці, аніж випустила в такому вигляді з дому! Я все ще оглядала однокласників, коли й не помітила, що музика змінилась на повільну і біля мене з'явився Дімка з протягнутою рукою.

– Ходімо, Даринко! Запрошую тебе на танець, – мовив він і усміхнувся, майже що до вух.

– Ти мене врятував від свого бридкого однокласника. Ну, не те щоб дуже бридкого… просто він мені не подобається.

– А я подобаюсь? – запитав хлопець, схилившись до мого вуха.

– Так, звичайно, – відповіла та посміхнулась хитро. Дімка здивовано на мене подивився, а я лупонула коліном по його стегну. Мій друг скривився і потер місце удару.

– Я тебе попереджала. Ще хоч раз бовкнеш подібне – ударю вище.

Дімка підняв брови у здивуванні. Його погляд так і говорив: «Ти не посмієш!»

– І, повір мені, я посмію.

– Чого ж ти не посміла вдарити Івана? – зухвало, немов з викликом запитав Дімка.

Я так і охнула від запитання.

– Наступного разу так і зроблю! – вигукнула я і пари, що танцювали неподалік від нас, озирнулись.

– Наступного разу не буде, Даринко. Він уже своє отримав, – сказав Донін, притиснувши мене до своїх грудей.

– Та що з тобою таке сьогодні?

Я відштовхнулась від хлопця, утворюючи дистанцію між нами. Більше не допитувалась його, що це все означає. Мені набридло боротися проти нього, тому я зробила найпростіше, що мені вдавалось добре – повний ігнор. Коли пролунали останні ноти пісні, пішла до подруг. Дімка намагався ще щось мені сказати, але я вирвала свою руку з його чіпких лап і завела розмову з Мирославою.