Глава 6. #на_дискотеку

Наступного дня ми пишемо тижневу самостійну з історії. Олександр Макарович завжди проводить її на останньому уроці тижня й кожному учневі дає індивідуальне запитання. Я отримую своє першою, тому дуже сумлінно пишу відповідь, щоб здати роботу раніше за інших. 

Ангеліна підводиться підозріло рано й підходить до вчительського стола. Зиркаю на годинник. Пройшло лишень вісім хвилин від початку самостійної, а дівчина вже нашкрябала цілий листок. Тримаючи в руках подвійний аркуш, вона тихенько просить учителя перевірити завдання зараз. Утім, Олександр Макарович їй відмовляє.

Аж раптом малесенький папірець непомітно вислизає з її самостійної роботи й, погойдуючись, шугає під стіл. Усе стає зрозумілим одразу: Ангеліна написала вчителю записку. Здуріти можна! Обводжу поглядом клас. Усі інші зосереджені на своєму завданні. Навіть сама Ангеліна не помітила пропажі, а Олександр Макарович дивився в журнал. Ніхто не став свідком цього моменту, крім мене. Я маю щось зробити. О, Боже! Я маю прочитати ту записку. Коли? Після цього уроку всі учні йдуть у їдальню. Ось це мій шанс. Потрібно тільки якось попередити подруг. Вони мають це знати! Ні, не так. Я мушу розділити цю очманілу новину бодай із кимось, інакше яка в ній насолода?

Швидесенько дописую самостійну роботу, здаю свій подвійний аркушик і неспокійно поглядаю на годинник решту уроку, не дуже уважно слухаючи вчителя. Він, як і завжди, помічає моє збудження й просить залишитися після уроку.

— Дарино, у тебе все гаразд? — питає він, поклавши окуляри на стіл.

Ой, біду чує моя дупа.

— Так, просто зголодніла, розумієте? — пробую всміхнутись, але виходить якось награно, навіть безглуздо. — Мама говорить, що я багато їм, через те що росту. Ось вона мені й бутерброди з собою в школу дає. Хочете? Можу вас пригостити.

— Ні, дякую, Дарино, я не голодний, — каже вчитель з усмішкою (о, ця усмішка!), — просто хотів уточнити, чи все в порядку.

— Так, усе гаразд. Ви скажете моїй мамі? — вкотре нервую.

Занадто помітно чи ні?

— Цього разу не скажу. І я впевнений, що таке більше не повториться, так?

— Авжеж! — киваю разів з двісті. — Слухатиму вас уважно віднині й довіку.

Вчитель сміється, а тоді йде, залишивши мене саму. Я того тільки й чекала! Мерщій залажу під стіл, хапаю маленький клаптик паперу та поспіхом читаю його.

«Я більше не можу приховувати свої почуття до вас. Якщо хоч трохи вам не байдужа — дайте знак! Чекаю до кінця сьогоднішнього дня. І знайте, Олександре Макаровичу, я помираю без вас!»

Пирхаю вголос, не стримавши реготу, а тоді ховаю записку в кишеню. Ну і ну! «Помираю без вас!» — це ж треба було таке придумати! Вилажу з-під столу, добряче вдарившись головою. Знову сміюсь аж до болю в животі. Хух! Пора йти в їдальню, бо однокласники ще запідозрять щось.

Після обіду переймаю подруг біля входу в класну кімнату. Вони трохи дивуються, оскільки до цього з ними не розмовляла. Я б і далі на них ображалась, але не можу не поділитись приголомшливою новиною. Відводжу дівчат до вікна і кладу Мирославі в руку записку. Подруга починає читати:

— Я більше не можу приховувати…

— Та тихше ти! Це секрет.

— …свої почуття до вас, — продовжує Мирослава пошепки.

Коли дівчина закінчує читати, западає мовчанка. На їхніх обличчях такий шалений подив, що це мене навіть веселить. Вони точно впізнали почерк нашої зірки Ангеліночки.

— Що ми повинні зробити з цією інформацією? — питає Даша дещо збуджено. — Розповісти всій школі?

— Ні, — кажу, забравши записку, — ми нічого не будемо робити. Посміялись і досить.

— Та перед нами тепер такі двері відчинені! Ми ж можемо написати Ангеліні відповідь від імені Олександра Макаровича!

— Це, звичайно, звучить весело, але ви думали про вчителя? Ми ж його підставимо.

— Так, негарно вийде, — Мирослава стискає губи, — та Ангеліну однаково можна якось підколоти.

— Ні! Я знайшла записку, тож мені вирішувати, що з усім цим робити. Гадаю, просто збережу її про всяк випадок.

Дзвенить дзвінок, тож нам доводиться йти до класу.

Після шостого уроку ми з подругами прикрашаємо спортзал кульками, гірляндами й різним осіннім декором. Взагалі, наші шкільні дискотеки не настільки вбогі. В актовому залі є дискошар і спеціальне освітлення, та цього разу все буде набагато простіше. Зате ми маємо змогу обрати музику, яка нам до смаку. Не забуваємо й про мелодії для повільних танців. І щойно роботу над плейлистом закінчено, вирушаємо додому, щоб прибратися на дискотеку.

Сьогодні мене ніхто не проводить, чому я безмежно радію. Дорогою додому купую собі на вечір кілька цукерок на паличці (пам’ятаючи про поради з інтернету) і крокую пританцьовуючи під музику, яка лунає з навушників. «Життя прекрасне» — пролітає думка. Я здорова, моя сім’я — теж. Сьогодні буде дискотека, в середу — багаття, а ще через вісім днів мені виповниться чотирнадцять. Мене чекає щасливе майбутнє, і ніхто не зможе його зіпсувати.

Проходжу повз будинок Дімки, махаючи Вірі Вікторівні, яка порається в саду, опісля заскакую у свій двір. Маю всього дві з половиною години до початку танців. І стільки справ! Насамперед вимиваю волосся й сушу його феном, потім вкладаю білі пасма гарними хвилями. Зазвичай, коли йду до школи, збираю волосся у хвостик або заплітаю косу. Однак сьогодні дискотека, мені хочеться мати гарний вигляд, а користуватися косметикою мама не дозволяє.