Глава 6.1. #надискотеку

Наступного дня на уроці історії, що був третім, ми писали тижневу самостійну роботу. Олександр Макарович завжди проводить самостійну роботу на останньому уроці тижня. І кожному учневі дає індивідуальне запитання. Я отримала завдання найпершою, тому дуже сумлінно писала відповідь, аж раптом Ангеліна піднялась і підійшла до вчительського столу. Я глянула на годинник. Пройшло лишень вісім хвилин від початку самостійної, а вона уже нашкрябала цілий листок. Дівчина тримала подвійний аркуш в руках і тихенько просила перевірити завдання зараз. На що Олександр Макарович відповідав відмовою.

Коли малесенький папірець висковзнув з її самостійної роботи й, погойдавшись зі сторони в сторону, тихенько шугнув під стіл за яким сидить вчитель, я все зрозуміла. Вона написала йому записку! Просто здуріти можна! Обвела поглядом клас. Всі писали самостійну. Ангеліна не помітила пропажі, а Олександр Макарович дивився в журнал. Ніхто не помітив цього моменту, крім мене. Я маю щось робити. О, Боже! Я маю прочитати ту записку. Коли? Після цього уроку всі учні йдуть в їдальню. Потрібно якось попередити дівчат! Вони мають це знати! Ні, не так! Я маю розділити цю очманілу новину з кимось, інакше яка в ній насолода?! Швидесенько дописавши самостійну роботу я здала свій подвійний листочок і неспокійно поглядала на годинник до кінця уроку, не дуже уважно слухаючи вчителя. Котрий, як і завжди, помітив мою збудженість і попросив залишитись після уроку.

– Дарино, в тебе все гаразд? – запитав він, поклавши окуляри на стіл.

Ой, біду чує моя дупа.

– Так, просто зголодніла, розумієте? – спробувала посміхнутись, але вийшло це зовсім безглуздо. – Мама говорить, що я багато їм через те, що росту. Ось вона мені й бутерброди з собою в школу дає. Хочете? Можу вас пригостити.

– Ні, дякую, Дарино, я не голодний, – сказав учитель з усмішкою (о, ця усмішка!), – просто хотів уточнити чи все в порядку.

– Так, все гаразд. Ви скажете моїй мамі? – я вкотре занервувала, очікуючи відповіді.

– Цього разу – ні. І я впевнений, що такого більше не повториться, так?
– Так, так, – закивала я, – буду вас уважно слухати, від нині й довіку.

Вчитель засміявся і вийшов з класу, залишивши мене саму. А мені тільки того й треба було! Я мерщій застрибнула під стіл і віднайшла маленький клаптик паперу.

«Я більше не можу приховувати свої почуття до Вас. Якщо хоч трохи я для Вас не байдужа – дайте знак! Чекаю до кінця сьогоднішнього дня! О, Олександре Макаровичу, я помираю без Вас!»

Я засміялась уголос, швиденько упхнула записочку в кишеню і вилізла з-під столу, вдарившись головою. Пора йти в їдальню, а то однокласники ще запідозрять неладне.

Після обіду, перейняла подруг біля входу в класну кімнату. Вони трохи здивувались, оскільки я сьогодні з ними не розмовляла. Я б і далі продовжила на них ображатись, але таке пропустити…. Я відвела подруг в сторону до вікна і всунула в руки їм записку. Мирослава прийнялась читати її вголос.

– Я більше не можу приховувати…

– Та тихше ти! – шикнула на подругу я. – Це секрет.

– …свої почуття до Вас, – продовжила подруга уже пошепки.

Коли дівчата прочитали записку, на їх обличчях був такий шалений подив, що я навіть розсміялась. Вони точно пізнали почерк нашої зірки Ангеліночки.

– Що ми повинні зробити з цією інформацією? – запитала Даша, сміючись уже вголос. – Розповісти всій школі?

– Ні, – сказала я, забравши записку собі, – ми нічого не будемо робити. Посміялись і досить...

– Та нам же такі двері відкрились! – перебила мене Мирослава. – Ми ж можемо прийти до Ангеліни та передати щось від Олександра Макаровича!

– Це, звичайно, дуже смішно. А ви думали про вчителя? Ми ж його підставимо!

– Так, негарно вийде, – засмутилась Мирослава, – а от Ангеліну можна підколоти.

– Ні! Я знайшла цю записку і я вирішую, що з цим всім робити. Я її просто збережу і крапка.

Продзвенів дзвінок на урок і ми пішли до класу.

Після шостого уроку ми з подругами прикрасили спортзал кульками, гірляндами і новорічними вогниками. Взагалі наші шкільні дискотеки не настільки убогі. В актовій залі є диско шар і спеціальне освітлення. А зараз все буде набагато простіше, по-простому, по-сільському (якби мені не було соромно це говорити). Потім ми обрали музику, котра була нам до смаку, не забуваючи про повільні танці (хі-хі-хі) і коли плейлист був готовим, швиденько взяли свої речі й поспішили додому, щоб нарядитись на дискотеку.

Сьогодні додому мене не проводив ніхто, чому я безмежно раділа. Ні Івана, ні Дімки. Я купила собі на вечір кілька цукерок на паличці (не забуваємо про поради з інтернету) і крокувала собі додому, пританцьовуючи під музику, котра лунала з навушників. «Життя прекрасне» – пролунало в моїй голові. Я здорова, моя сім'я теж. Сьогодні буде дискотека, в середу – багаття, а ще через 8 днів мені виповниться 14. Мене чекає щасливе майбутнє і ніхто не зможе його зіпсувати.

Коли я проходила повз будинок мого друга, то помахала Вірі Вікторівні, котра порпалась в саду. Я посміхнулась їй і мерщій заскочила у свій двір, за високі ворота. У мене всього лише дві з половиною години до початку танців. І стільки справ! Перш за все я помила волосся і висушила його феном, укладаючи білі пасма наперед. Зазвичай, коли я йду в школу, волосся моє зав'язано у хвостик, або заплетено в косу. Проте сьогодні дискотека і я маю хоч трохи нарядитись, виглядати красивіше, оскільки косметикою мама не дозволяє мені користуватись.

А одяг? Гадаю, для кожної дівчини чи жінки, фраза «мені не має, що вдягти» настільки буденна, що всі уже й звиклись до неї. Проте в мене все під контролем. Я обрала короткі, порвані на колінах, джинси та майку, поверх котрої одягла мою улюблену сорочку в клітинку. Мій прикид не зовсім урочистий, але ці всі плаття… це не для мене. Я люблю зручний одяг і взуття, тому дістала з шафи ще й свої зелені кросівки. Подивилась в дзеркало і зробила кілька фотографій, щоб надіслати подругам.

У двері постукала мама.

– Можна мені ввійти, Даринко? – запитала вона і відчинила двері, не дочекавшись відповіді. – Маєш гарний вигляд. Ти уже готова? Можемо йти?

– Ні, ні, мамо! Я піду з Дімкою! Мені майже 14 і я не можу прийти на дискотеку з мамою! Це ж ганьба! – я запанікувала. Ми уже мільйон разів через це проходили!

– Заспокойся, я просто жартую! – мама легенько сплеснула в долоні. – Покрутись но, хочу тебе роздивитись.

Я збентежено усміхнулась і повернулась до мами боком, поклавши руку на талію, а потім розвернулась, наче справжня модель.

– Ти у мене найгарніша, донечко! – вона мене обійняла, а я її.

– Звичайно, найгарніша, бо єдина, мам. У тебе одна дочка.

Я відхилилась і подивилась в мамині очі. Вони уже блищали від сліз, хоча вона й намагалась це приховати.

– Добре, я піду, мені потрібно ще з колегами перед заходом порадитись.

Я люблю, коли мама стає офіційною після сентиментальних поривів. Не вчителі, а колеги. Не дискотека, а захід. Не попліткувати, а порадитись. І все в такому роді. Іноді мені здається, що моя мама ще досі дитина. Вона така сентиментальна, хоча й дуже строга.