Глава 5.2. Багаття

І тут моя фантазія пішла в політ. Я уявила, як Ден запрошує мене на танець завтра. А всі кругом так і охають, яка ж ми чудесна пара! Дівчата заздрять, а хлопці прицмокують язиками, весело підтримуючи Дена. Але мої мрії перервав один малий шибеник, що приходиться мені братом. Чому я раніше про нього ні слова не говорила? Тому що він шибеник, хуліган і шкідливий хлопчисько. Його звуть Максим.

– Оооо, знову шантажувати мене прийшов? І ще, знаєш, виховані люди стукають перед тим, як зайти. Чого тобі, малий?

Максим вчиться в шостому класі. Можна сказати, не вчиться, а мучиться. В цій дитині стільки енергії, що вистачило б на все село, якби брат умів її передавати іншим. На уроках йому важко й кілька хвилин всидіти, він постійно щось робить, крутиться і смикає дівчаток, що сидять попереду, за волосся. На превеликий жаль, брат схожий на мене, таке ж біляве волосся, світло-зелені очі (тато говорить, що це колір амблігоніту, дорогоцінного каменю такого) і мамин гострий носик. Ми з братом настільки схожі, що чужа людина, побачивши наші дитячі фотографії не змогла б відрізнити нас. І як би мій брат не шкодив, я його люблю і готова за нього горою стояти. Але це величезна таємниця, тому попрошу мене не видавати.

– Я бачив, як ти з Дімкою цілувалась, – хитренько защебетав брат, тримаючись на відстані, щоб можна було втекти, – у мене є умови.

– Господи, ну за що мені таке покарання у вигляді мого брата? – мовила я жалібно, підвівши руки й очі до стелі. – Як це терпіти? Ну? Чого тобі на цей раз? І ні з ким я не цілувалась. Якщо ти там був, то все прекрасно бачив.

– Цілувалась, цілувалась. Я вимагаю, щоб ти зробила замість мене домашнє завдання з математики. Зараз, поки мама додому не прийшла.

– Дуралєй ти, Макс. Можна було просто попросити, без шантажу. Я б допомогла.

– Ні, ні, ні. Я хочу, щоб ти сама його зробила, поки я дивитимусь мультики, – він махнув в сторону вітальні, де стояв телевізор, а потім дістав з-за пазухи книжку і чернетку, – ось тримай. Та давай швиденько. Мені ще переписати все потрібно. А часу обмаль.

Постукавши по своєму наручному дитячому годиннику, хлопець миттєво зник і я почула звук телевізора за дверима. Ох і братик у мене. Ну за що мені така кара Господня? Я швидесенько вирішила всі приклади, які відмітив брат олівцем і хотіла уже було далі кинутись у свої мрії, проте в мене знову нічого не вийшло. Настрій зіпсовано, а в голові засів Дімка, який тягнеться до мене з поцілунком. Чесно кажучи, я не знаю чи вміє він це робити чи ні… Ми якось раніше не спілкувались на цю тему. А зараз мене роз'їдала така цікавість, що я схопила телефон і, проігнорувавши повідомлення від Даші, прийнялась штампувати своєму другу.

Я: А ти взагалі це робив раніше?

Дімка прочитав повідомлення через хвилину і дуже довго не відповідав. Мабуть, відразу здогадався про що я. Коли нарешті прийшла відповідь, в ній було лише одне слово: «Так». Спочатку я трохи здивувалась такій новині. Хотілось запитати з ким і коли. Але я стрималась.

Я: Чому ти мені нічого не розповідав?

Д.Д. Друг: Не знаю. Тому що це було під час гри.

Я: Якої такої гри?

Д.Д. Друг: «Пляшечкою» називається. Знаєш?

І тут я просто очманіла. Не те щоб я знала таку гру досконало. Але дівчата мені розповідали в чому суть.

Я: Знаю. І коли це було?

Д.Д. Друг: Ти зараз допитуєшся мене точно, як моя мама. Не серди мене, Дарино.

Я: Ну пробач, що я цікавлюсь життям свого друга. Не хочеш – не кажи.

Д.Д. Друг: Вперше це було минулого року, восени.

Я: Ого. Скільки всього цікавого можна дізнатись, коли твій друг намагається перестати бути твоїм другом.

Я: Макс сьогодні за нами слідив. Він усе бачив.

Д.Д. Друг: Мені варто переживати?

Я: Проблему влагодила кількома прикладами з математики.

Д.Д. Друг: Я не намагався перестати бути твоїм другом. Я ним залишаюсь.

Я: Так, завдяки мені й залишаєшся. Адже я тебе зупинила.

Д.Д. Друг: Пробач, що так вийшло. Я не стану на тебе тиснути. Я почекаю.

Розізлилась. Він ще й чекатиме. Цей гівнюк, котрого я знаю з пелюшок, котрий сидів зі мною на одному горшку, на моєму(!) горшку, до речі, заявляє, що має якісь плани на моє особисте життя. Мені терміново потрібно розповісти все подругам.

Я: Виявляється, Дімка цілувався уже.

МИРОСИНА: ЕЕЕЕЕ… Ну ми знали. І навіть бачили.

Я: ЩОООО???

Даша: Я з ним цілувалась.

Я: Ви що знущаєтесь? Він же МІЙ друг! Як ви могли такого не розповісти мені?!

МИРОСИНА: Це означає, що на ньому клеймо чи що?

Я: Ні, але я вам все розповідаю. А ви? Ви мені подруги взагалі? Чи просто так? Для галочки?

Даша: Ми порадились і вирішили мовчати про це. Боялись отакої от реакції.

Я: Недарма боялись. Я з вами не розмовляю!

Даша: Ну перестань, ми просто не хотіли тебе засмучувати!

Не відповідала їм. А телефон усе дзенькав і дзенькав. Дівчата просили вибачення. Говорили, що помились. Що більше такого не повториться. А серце моє було розбите. Не через поцілунок, ні. Просто я образилась через те, що я нічого не знала. Як вони могли мовчати про таке? Як? Телефон знову дзенькнув.

МИРОСИНА: Якби тебе відпускали на багаття, то ти б усе своїми очима побачила. Там дуже круто.

Отож, всі самі цікаві події в житті нашого села відбуваються на багатті щосереди. Проводиться ця дія в нашому парку, неподалік школи. Там є столи для пікніка, круглі такі, здоровенні. Отам вони й крутять свої пляшечки, мабуть. А поряд потріскує вогнище. Романтика! Прийняла рішення. Я зобов'язана туди потрапити й поцілувати першого ліпшого хлопця (було б добре, щоб ним став Ясін), тому що це більше не може так продовжуватись. Я встала і пішла в мамин кабінет.

На столі, як і завжди, лежали зошити. Просто гори зошитів і моя мама, схилившись над одним із них, усміхнено виправляла помилки та виводила оцінки.

– Маааам, – затягнула я так, як завжди, коли мені щось було потрібно і мама одразу ж підняла голову, а посмішка з її обличчя зникла, – мама… Мені уже майже чотирнадцять і я хотіла б побувати на багатті. Усі мої однокласники туди ходять. А я – ні.

– Дарино, ми це обговорювали уже сто разів.

Так, але цього разу я уже знаю, чим вони там займаються, тому не пропущу цього дійства, навіть якщо доведеться втекти з дому. Хоча до цього не дійде. У мене є козир в рукаві.

– Так, але я повернусь до десятої. А ще зі мною буде Дімка. Я від нього навіть на крок не відійду.

Мама суворо на мене подивилась. Коли діло доходило до Дімки, мама завжди трималася м'якше. Гадаю, в глибині душі вона вважає його моїм старшим братом, своїм сином і тому подібне. На мить її обличчя змінилось і вона сказала:

– Я маю подумати хвилину.

Ця хвилина тривала для мене цілу вічність. Мама крутила в руках свою ручку. Це було не нервово, вона просто обдумувала мої слова. Я навіть не посміла ворухнутись і затамувала подих, щоб не пропустити жодного слова, коли вона нарешті заговорить.

– Гаразд, – мама вимовила ці шість букв і в моєму животі всі органи затанцювали гопак, – але ти маєш відпроситись у тата також. І до десятої бути вдома, інакше ніколи більше у своєму житті ти туди не потрапиш.

– Дякую, матусю, дякую! – заверещала я від радощів, цілуючи маму в щоки, очі та лоб.

– А ще Дмитро має прийти й забрати тебе.

Упс, а це уже підстава. Друга доведеться вмовляти точно. Вибігла з кімнати та полетіла у вітальню, де татко дивився телевізор. Я прискочила до нього на диван, притулилась і пошепки мовила:

– Мама відпустила мене в середу на вогнище. З Дімкою. Я прийшла отримати твою згоду.

Татусь подивився на мене своїми аметистовими очима і, прибравши волосся, яке впало на мій лоб, так же тихо відповів:

– Ти знаєш, що я тобі ще минулого року дозволив. При одній умові. Якщо наш сусід тебе образить – голову йому відкручу.

Я хіхікнула. Ото Дімка зрадіє. Залишилось його вмовити. Тепер уже побігла до своєї кімнати й схопила телефон, щоб написати другу. Від нього уже було одне повідомлення.

Д.Д. Друг: Ти все ще сердишся на мене?

Я: Перестану, якщо погодишся зі мною йти в середу на багаття.

Д.Д. Друг: Тебе відпустили?!!!

Я: Ти маєш прийти та забрати мене з дому, інакше не відпустять.

Д.Д. Друг: Звичайно, без проблем.

Що? Отак все просто? Я не вірю.

Я: І ти навіть не станеш нити?

Д.Д. Друг: Не стану. Чого б це?

Здається, мій друг зламався. Що в літньому таборі з ним такого робили, що він тепер такий шовковий? Вирізали мозок і насипали туди тирси чи що?