Глава 5. Багаття

Сьогодні Іван не намагається до мене «підкотити». Дякую Дімці за те, що зголосився бути моїм особистим поліціянтом. Ми з ним швиденько їмо морозиво і, пославшись на негайні справи, прощаємося з приголомшеним Іваном. Здається, він очікував, що знову проведе мене до мого дому. Але не так сталося, як гадалося.

Поки ми з Дімкою сидимо на гілці нашої верби, милуючись краєвидом, що відкрився після того, як зрізали старе дерево, я розповідаю хлопцеві про сьогоднішню пропозицію Дена.

— Ні, ну ти уявляєш собі? Отак-от прямо в лоб запитати, чи я закохана в його брата! Ніякої совісті в людини! Якби на моєму місці була Мар’яна, вона б свідомість, мабуть, втратила від такого екстриму. А бачив би ти його усмішку! Вона так і говорила: «я весь такий красунчик, подивіться на мене», — на мить замовкаю. — Хоча я була б не проти, якби він запросив мене на побачення.

Сказавши це, я раптом усвідомлюю одну простецьку істину. Ляскаю себе по лобі.

— Стривай! Та він же так і зробив: запросив мене. Яка я дурепа, Дімко, яка дурепа! Я просто не знала, що відповісти. Боюся цього всього і…

Переводжу погляд на село. В ньому стоїть надзвичайна тиша, невластива цій порі року. Ні вітру, ні дитячих криків поблизу школи, що знаходиться не так уже й далеко звідси. Не чути навіть гуркотіння двигунів. Усе завмерло. Дивлюся на обрій — сонце вже хилиться до землі, а це означає, пора йти додому. 

Повертаюся до Дімки, щоб запропонувати тиху подорож додому, і відсахуюся. Хлопець явно налаштований на поцілунки. Мати Божа! Ні, ні, він не тягне губи до мене, як тоді Михайло, це інакше. Не так незграбно. А так, як у фільмах, коли хлопець дивиться на вуста дівчини з-під опущених повік і помалесеньку наближається до неї. Ой, матінко! Я миттю стискаю руку в кулак і б’ю нею по лобі. Не по своєму, а по Дімчиному. Друг у відповідь ошелешено на мене витріщається.

— Ти що робиш, дурню?! Жити набридло чи що? Я йому сьогодні товчу, що не готова до цих дорослих приколів, а він тут… Та ми з тобою на одному горщику сиділи! Як міг про це забути? Ти… ти щойно ледь мене не поцілував! Та ми ж наче брат із сестрою! Чи стала б я свого брата цілувати?

— Пробач, Дарино, — тихо мовить хлопець, перевівши позір на дахи будинків, — я просто… Сподіваюсь, це нашій дружбі не завадить?

— Звісно, ні! Але ще якісь десять секунд — і завадило б! Якщо ти ще хоч раз у своєму житті спробуєш мене поцілувати, я тебе прикінчу і закопаю під цією вербою, навіть якщо мені доведеться тягти твій труп з-за океану. Потім щороку на твій день народження поливатиму твою могилу чимось таким, щоб песики, які пробігатимуть повз, обов’язково мочились на її квіти.

Замовкаю, гадаючи, що перегнула. Проте Дімка сміється. Це хороший знак. Він хитає головою — і пасмо волосся з модної зачіски падає на чоло. Мій друг дуже симпатичний, але… але він просто мій друг.

— Френдзоною це називають, — з сумом відповідає Донін і стрибає з дерева, — ходімо, юна леді, інакше твоя мама закопає мене під цим деревом. Або ще краще — тато.

— У мене ще є дідусь і бабуся. Не забувай про них. А в бабусі є костур, який завжди при ній, — хитаю головою, примружившись, — у тебе немає шансів проти моєї сім’ї.

Вдома я швидесенько роблю все домашнє завдання й беру телефон, щоб потеревенити з подругами. У нашому чаті вже висить одне непрочитане повідомлення від Мирослави.

МИРОСИНА: «Як твоє сьогоднішнє побачення?»

Я: «Яка я дурепа, дівчата. Ой дурна у вас подруга».

МИРОСИНА: «Ти з ним цілувалась?»

Я: «З ким? З Деном?»

Даша: «А ДО ЧОГО ТУТ ДЕН?»

МИРОСИНА: «Ми чогось не знаємо?»

Я: «Ден запросив мене погуляти, а я…»

Даша: «Ти його поцілувала?»

Я: «Я просто не знала, що йому сказати, тому змовчала. А він взяв і пішов».

МИРОСИНА: «Так, не нервуй. Який вигляд це мало? Такий, наче він образився, чи може, навпаки, зрадів?

Я: «Він просто усміхнувся і пішов собі».

Даша: «Молодець парубок. Не впадає в ступор. Та й нема чого. В нього вистачає шанувальниць. Тільки ручку простягни».

Я: «Ой-ой-ой…. Ви дружите з найдурнішою дівчиною школи. В мене що не день — халепа».

МИРОСИНА: «Не думай про погане, а то більше халеп притягнеш до себе. Моя мама так говорить. Заспокойся і дихай глибоко. Все ще попереду. Зрештою, ти сама можеш його запросити, коли будеш готова».

Я: «Знущаєшся, так?»

Даша: «Це не варіант. Вона ж губиться від одного його погляду».

МИРОСИНА: «Отже, натренуємо».

Даша: «Ой, нічого хорошого з цього не вийде. Чує моє серденько біду. Величезну біду».

Я: «До речі, Дімка намагався мене поцілувати сьогодні».

МИРОСИНА: «І????»

Задумуюсь. Що відповісти? Що не хочу зіпсувати нашу дружбу? Через мить телефон дзеленькає: приходить ще одне повідомлення.

Даша: «Ну не мовчи, Дарино! Що йому завадило?»

Я: «Не що, а хто. Я йому завадила».