Глава 5.1. Багаття

Сьогодні Іван не намагався до мене «підкотити», дякувати Дімці за це, котрий був моїм особистим поліціянтом. Ми швиденько поїли морозива і, зіславшись на негайні справи, розпрощались з приголомшеним Іваном. Здається, він очікував, що знову проведе мене до мого дому.

Поки ми з Дімкою сиділи на гілці нашої верби, спостерігаючи краєвид, що відкрився після того, як зрізали старе дерево, я розповідала хлопцеві про те, що Ден сьогодні мене запитав.

– Ні, ну ти уявляєш собі. Отак от прямо в лоб запитати, чи я закохана в його брата! Ніякої совісті, ані почуттів! Якби на моєму місці була Мар'яна, вона б свідомість втратила від такого екстриму! А сам то усміхається як! Немов я весь такий «красунчик»! Подивіться на мене!.. – на мить я замовкла. – Хоча якби він мене запросив на побачення, то я й не проти.

Раптом до мене дійшло і я луснула себе по лобі долонею з усієї сили. Аж запекло!

– Він же мене й запросив. Яка я дурепа, Дімка, яка дурепа…. Я просто не знала, що відповісти. Я боюсь цього всього і….

Я поглянула на село. В ньому стояла надзвичайна тиша, як для цієї пори року. Ні вітру, ні дитячих криків від школи, що знаходиться не так уже й далеко. Не чути навіть гуркотіння двигунів. Все завмерло. Я глянула на обрій, сонце уже хилилось до землі, а це означало, що пора йти додому. Повернула голову до Дімки, щоб запропонувати тиху подорож додому і відсахнулась. Хлопець явно налаштувався на поцілунки. Святий Миколай! Мати Божа! Цариця Небесна! Ні, ні, він не тягнув губи, як тоді Михайло, це було інакше. Не так незграбно. А так, як у фільмах, коли хлопець дивиться на губи дівчини з-під опущених повік і помалесеньку наближається, щоб зімкнути свої губи з іншими губами. Ой, матінко! Я миттю склала руку в кулак і вдарила ним по лобі. Ні, цього разу не по своєму, а Дімчиному, котрий у відповідь незрозуміло на мене витріщився.

– Ти що твориш, дурню?! Жити набридло чи що? Я йому сьогодні товчу, що не готова до цих дорослих приколів, а він тут… Та ми ж з тобою на одному горшку сиділи! Як ти можеш про це забувати? Ти… ти тільки що ледь мене не поцілував!!! Та ти ж мені, як брат! Чи стала б я свого брата цілувати?!

– Пробач, Дарино, – тихо мовив хлопець, подивившись, на будинки нашого села, – я просто… Сподіваюсь, це нашій дружбі не завадить?

– Звісно, ні! Але ще б якісь десять секунд і завадило б! Якщо ти ще хоч раз у своєму житті спробуєш мене поцілувати!... То я тебе прикінчу і закопаю під цією вербою, навіть якщо мені доведеться тягти твій труп з-за океану. А ще кожного року на твій день народження буду поливати твою могилу чимось таким, щоб песики, які пробігатимуть повз, обов'язково мочились на твоє тіло!

Замовкла, гадаючи, що перегнула. Але Дімка засміявся. Це уже хороший знак. Він захитав головою і волосся з модної зачіски випало на його лоб. Мій друг дуже симпатичний, але… але він мій друг.

– Френдзоною це зараз називається, – сумно відповів Донін і спустився з дерева, – ходімо, юна леді, інакше твоя мама закопає мене під цим деревом, ну або ще краще – тато.

– В мене ще є дідусь і бабуся. Не забувай про них. А в бабусі є паличка, яка завжди при ній, – я захитала головою, примружившись, – у тебе немає шансів проти моєї сім'ї.

Вдома я швидесенько зробила всі уроки та прийнялась писати подругам. В нашому діалозі уже висіло одне повідомлення від Мирослави.

МИРОСИНА: Як твоє сьогоднішнє побачення?

Я: Яка я дурепа, дівчата. Ой, дурна у вас подруга.

МИРОСИНА: Ти з ним цілувалась?

Я: З ким? З Деном?

Даша: А ДО ЧОГО ТУТ ДЕН?

МИРОСИНА: Ми чогось не знаємо?

Я: Ден запросив мене погуляти, а я….

Даша: Ти його поцілувала?

Я: Я просто не знала, що йому сказати...і змовчала. А він взяв і пішов.

МИРОСИНА: Так, не нервуй. Як це виглядало? Так, наче він образився чи може навпаки зрадів?

Я: Ні, ні. Він просто усміхнувся і пішов собі.

Даша: Молодець, парєнь. Не впадає в ступор. А чого ж йому впадати то? В нього ж пів школи нашої закохалось. Тільки ручку простягни.

Я: Ой оййойоййой…. Ви дружите з самою дурною дівчиною в школі. В мене, що не день, то халепа. Ага.

МИРОСИНА: Не думай про погане, а то ще більше халеп притягнеш до себе. Мама моя так говорить. Заспокойся і дихай глибоко. Все ще попереду. Зрештою, ти сама зможеш його запросити, коли будеш готова.

Я: Знущаєшся, так?

Даша: Це не варіант. Вона ж розгублюється від одного його погляду.

МИРОСИНА: Значить, натренуємо.

Даша: Ой, нічого хорошого з цього не вийде. Чує моє серденько біду. Величезну біду.

Я: До речі, Дімка намагався мене поцілувати сьогодні.

МИРОСИНА: І????

Я задумалась на хвилинку. Що відповідати? Що я не хочу зіпсувати нашу дружбу? Через мить телефон дзеленькнув і прийшло ще одне повідомлення.

Даша: Ну не тягни, Дарино! Що йому завадило?

Я: Не що, а хто. Я йому завадила.

МИРОСИНА: Ти й справді дурепа, подруго. Одного дня ти розплющиш свої очі, а Дімка уже буде з тією Поліною. Пожалієш.

Я: Ну невже ви не розумієте, що я не хочу цього?!!!

І скривлений емодзі додала, щоб повірили урешті.

Даша: Цілуватись – приємно. Тут нічого боятись.

МИРОСИНА: Ага, ага

Я: Вам легко говорити, а я не можу… Це має бути хтось особливий. Щоб все по-справжньому.

МИРОСИНА: Хтось особливий, як Ден?

Я: А чому б і ні?

Даша: Так, Ден класний. Тут і говорити нічого. Жаль, що він з нашою компанією не дружить.

Я: Я просто буду чекати. Що мені ще залишається?

Даша: Ти можеш написати йому. І сказати все, як є. Що просто розгубилась.

МИРОСИНА: І додай – це через те, що Ден зносить дах своєю присутністю. А ця зачіска…. Ммм...