Глава 4.3. Хом'яки

Сьогодні всесвіт мене потішив і Олександр Макарович прийшов на урок в хорошому настрої. Навіть не дивлячись на те, що я на нього налетіла сьогодні. А може саме це й розвеселило вчителя?

Коли задзвенів дзвінок на перерву, я навіть розчаровано застогнала, настільки зацікавив нас учитель сьогодні.

– На сьогодні все, вдома прочитайте перший і другий параграф, через тиждень буде опитування. Фафлей, Малаєнко і Василенко прошу підійти до мене.

Коли прозвучали наші прізвища, я уже знала, що це кінець! Кінець усього світу! Я озирнулась на подруг, котрі були в такому ж ступорі, що і я, потім на клас, шукаючи підтримки. Ніхто й уваги не звернув. Всі, наче й не почули, що нас викликали «на килимок». Повільно піднялась і стала пробиратись повз Антона, ноги не слухались, але я взяла всю волю в кулак і підійшла з гордо піднятою головою до вчительського стола. Подруги стояли по боках від мене. Вчитель підняв голову і засміявся.

– Не лякайтесь так, я не буду просити ваші щоденники чи говорити батькам. Хоча ви вчинили неналежно.

Ми енергійно закивали, повністю погодившись зі своєю виною.

– Я знаю, що ви більше не будете писати чи говорити поганого про своїх однокласників, чи не так?


Моя щелепа відвисла. Як? Як він дізнався? Невже на наших обличчях все так написано?

– Я проходив курс психології в університеті, – пояснив Олександр Макарович, наче відповідаючи на моє запитання і я закрила миттю рот, щоб не виглядати такою дурепою, – та й не потрібно мати освіти, щоб читати на ваших обличчях те, що там написано. З цим розібрались.

Вчитель закрив журнал і продовжив далі, складаючи речі у свою сумку:

– Я покликав вас тому, що мені потрібна допомога з оформленням спортзалу завтра. Дискотека і всі культурні заходи будуть проводитись там, поки в актовому залі ремонт.

Ми застрибали з радощів. Ще ніколи нам не надавалась така честь. Поки всі збиратимуть сміття кругом стадіону і школи, ми будемо розвішувати гірлянди, плакати й вибирати музику для завтрашніх танців. Ох-ох-ох!!! Чи готові учні весь вечір гуцати під чудесного Алекса Рікса?

Вчитель посміхнувся і пішов з класу, а ми з подругами в один голос закричали:

– До побачення, Олександре Макаровичу! Хорошого вам дня!

Думаєте, це просто так вийшло? Та ми репетирували цю фразу ще з сьомого класу! Тільки й чекаючи нагоди, щоб здивувати улюбленого учителя школи, а він у відповідь засміявся по-доброму. Так і вийшов з класу.

Перед другим уроком я встигла написати повідомлення Доніну про те, що я сьогодні затримаюсь і чи він зачекає мене. Відповідь прийшла миттєво.

Д.Д. Друг: Так, зачекаю звичайно. Івану сказати?

Я: Давай краще промовчимо, може він забуде?

Д.Д. Друг: Дарино! Це не ввічливо! Якщо він тобі не подобається, ти маєш так і сказати йому. Мороз – для слабаків! А правда врятує цей світ!

Я: Гаразд, гаразд… Подивись, він з телефоном сьогодні?

Д.Д. Друг: Так, надіслати номер?

Я: Ні, в мене є.

Д.Д. Друг: Звідки в тебе його номер?

Я: Він писав мені вчора. І він мені не "не подобається". Просто я не знаю, як мені себе вести з ним.

Д.Д. Друг: О, навіть так.

Я написала Івану. Відповідь прийшла лише після третього уроку.

Га?: Я зачекаю, звичайно=)

Га?: Або навіть краще, сходжу в магазин і куплю морозиво.

Я: На Дімку візьми, він з нами буде. Гаразд?

Гордійчук надіслав смайл зі сльозинкою в очах.

І що це означає?

Після уроків, коли всі учні покинули клас, ми з Деном залишились удвох. Оскільки, я поняття не мала чим він живе, окрім школи, то поки перебирала в голові, що його запитати, хлопець першим порушив мовчання:

– Чому ти все літо була вдома? Ну, знаєш, всі відпочивали і...

По обличчю Дена я зрозуміла, що він зніяковів від такого питання. І цим самим став ще милішим.

– Дідусь захворів і багато грошей пішло на лікування, – відповіла я, намагаючись хоч якось збадьорити свій голос, – зараз він уже повністю здоровий.

Ден посміхнувся і цим зачарував мене. Ну от як в такій милій особі вкладається стільки різноманіття? В оливкових очах – сміх, на обличчі – «мімімі», як колись було модно, а в посмішці – краплинка зухвалості. Я спостерігала за ним, тримаючи в руках Дрімку і Тімку, наших хом'яків і мені так захотілось дізнатись про цього хлопця все. От прямо таки все. Від дитинства й аж до теперішніх днів. Але в голову прийшло одне лише логічне запитання:

– Як воно бути братом власного вчителя?

Ден знову засміявся.

– Він благає мене, щоб я вдома не називав його офіційно, а я навмисне дражню його Олександром Макаровичем. Це дуже весело. Він сердиться і грозить, що поставить мені двійку. А я у відповідь лиш сміюсь, – хлопець зробив паузу і протягнув руки, щоб взяти Тімку, – він найкращий старший брат у світі. Без нього я б не жив. Одного разу він врятував моє життя.

Ден якось дивно усміхнувся, а я не стала допитуватись причин, що могли слугувати смерті мого однокласника. Мені здалось це неввічливим, тому я відповіла просто:

– Він у тебе кльовий.

– Ти у нього теж закохана, як і всі дівчата школи? – посміхнувся Ден, погладивши Тімку, котрий чогось затих.

Зніяковіла. Я тут намагаюсь бути ввічливою, а він отак безцеремонно вивалює на тебе твою ж правду.

– Вибач, якщо образив тебе, – винувато захитав головою Ден, – просто це… це нормально. Він усім подобається.

– Я б не сказала, що я прямо таки закохана в нього. Він симпатичний і навіть дуже гарний, але… я не зовсім розумію свої почуття. Мені здається, що кохання можна відчувати лише у відношенні однієї людини… А мені не тільки він подобається. Розумієш про що я?

І знову Ден усміхнувся зухвало і навіть трохи загадково. От є щось в цьому хлопцеві такого таємничого, що притягує всіх дівчат. Оскільки Ден замовк, то я стала уявляти собі, як він цілує мене під зорями, а потім годинник б'є дванадцяту і я тікаю, тікаю, тікаю по східцях в голубому пишному платті, а потім гублю свою туфельку. Моє плаття перетворюється в лахміття, а карета в гарбузу, і я іду пішки плачучи. А в мріях все він, мій принц з ніжними оливковими очима, які потім стають сірішими й у мить Ден уже перетворюється в Супермена, який несе мене на руках. А я у весільній сукні та в білих туфельках на височенних підборах. Але тут Ден перервав мої мрії...

– Що любиш по телику дивитись? – запитав однокласник.

– Оу… я не дивлюсь телик… Ми з Дімкою дивимось «Флеша» у нього вдома. А так майже нічого й не дивлюсь. «Шерлока» хіба що. Я не дуже люблю ці всі «Холостяки», «Голоси» і «Танцюють всі». Мені таке не цікаво.

– Ти кінокомікси любиш? – запитав Ден.

– Дімка любить дуже, а я компанію йому складаю. Чесно скажу, сюжет цікавий. Ми уже дивимось його кілька років. Скоро 5-й сезон вийде.

– Я знаю, теж його дивлюсь. І не тільки цей серіал.

Знову ця чарівнича усмішка. Він хоч розуміє, як впливає на дівчат, котрі знаходяться поруч?

На превеликий жаль, клітка хом'яків уже була вичищеною, а мене чекали Дімка та Іван, швидше за все, за дверима. Ми взяли наші речі й пішли в сторону дверей.

– Ти не хочеш якось погуляти разом?

Серденько затріпотіло від цих слів. Я навіть зупинилась, тому що не знала, як себе вести та що відповідати. Так, так, так! Але…. Що ж мені робити? Я не знаю… Господи. Аааааа!!!!

– Ден, а… – почала було я, проте не знала, що сказати, тому він просто посміхнувся і вийшов з класу. Що я накоїла, ой мамочки!!! На ватних ногах я підійшла до дверей і відчинила їх. Іван і Дімка стояли біля свого класу і свердлили поглядом Дена, котрий уже йшов в сторону вчительської. Мабуть, щоб піти додому з братом. Коли мій однокласник заховався за дверима кабінету, дві пари очей втупилися в мене. Це колись закінчиться чи ні?