Глава 4.2. Хом'яки

«Лотерея» – це ніяка не роздача призів, як ви, мабуть, уже здогадались. Так ми називаємо вибір чергових учнів. Та не просто чергових, а тих, хто буде чистити хом'ячу клітку. Наша класна, тобто Олександра Ігорівна, вирішила, що розмістити клітку з хом'яками в нашому класі буде чудовою ідеєю. І вона досі так вважає, навіть після того, як минулого року на важливенній контрольній хом'яки вирішили влаштувати марафон і бігали у своєму коліщаті весь урок. От уявіть, ти намагаєшся згадати те, що вчив пів року тому, нашкрябуєш у своїх мізках краплиночки інформації, котра й так від тебе тікає, а тут Дрімка (так ми назвали хом'ячку) розвиває швидкість понад 3 тисячі кілометрів за годину, щоб пробігти марафон чим швидше. І що ви думаєте? Як тільки продзвенів дзвінок, вона, кудлата відьма, зістрибнула зі свого колеса і лягла в кліточці, розваливши своє пузко. Та як захропіла!... Добре, добре, жартую я! Вона не хропіла, просто тихенько заснула. Було не дуже приємно, коли на наступному уроці оголошували оцінки. В мене то все було гаразд, я не можу зганьбити свою маму! Не маю права! А от Люлля, Антон і Мирослава не змогли зосередитись і отримали не дуже хороші оцінки.

Повернемось до «лотереї». Отож, у нас є спеціальна банка, де написані наші імена. Щоразу ми перевіряємо, чи ніхто не стягнув своє ім'я з цієї банки, тому що минулого року Антон, Колюнчик і Люлля так і зробили. Негідники! Вони за першу четверть жодного разу не чистили клітку! Звичайно, потім їх покарали позачерговим прибиранням, але неприємний осад на душі залишився.

Далі, згідно з процедурою, староста дістає два папірці з іменами, котрі сьогодні чергуватимуть. Чому саме староста? Тому що і тут однокласники навчились махлювати, засовуючи руку в банку, уже з папірцем в руці. Негідники були знову покарані позачерговим прибиранням не тільки клітки, а й усього класу. Хоча для цього в нас мається прибиральниця. А от Даня у нас справедливий і чесний, не дарма ж староста! Він не стане обманювати.

Для чого ми проводимо лотерею? Та просто так цікавіше. Бувало, що мені не доводилось чистити після хом'яків клітку місяцями. Фортуна була на моєму боці.

Проте, не сьогодні. Ну от чому? Чому саме сьогодні Даня витяг моє ім'я? Хіба ж це справедливо? Цей навчальний рік однозначно до добра не доведе! Цікаво, хто буде сьогодні моїм напарником?

– А допомагати Дарині буде сьогодні… – Даня зробив паузу для більшого драматичного ефекту, після чого учні незадоволено загуділи від нетерплячки. – ... Ясін.

Серце моє опустилось в п'ятки. Я нервово покрутила ручку, що тримала в руках і повільно розвернулась, щоб глянути на Дена. Він уже дивився на мене. Раптом його губи розтягнулись в усмішці, він підняв руку, щоб помахати мені. Я впала в ступор і вся на нервах усміхнулась у відповідь. А потім розвернулась і втупилась у стіну, очікуючи дзвінка, який міг би розсіяти моє зніяковіння. Сьогодні я проведу 30 хвилин в компанії самого Дениса Ясіна!

Чому я так нервую? Тому що це сам Ден Ясін!

А ще, мабуть, тому що з протилежною половиною класу ми не спілкуємось. Отой прохід, що між двома рядами парт – провалля, в якому знаходиться гаряча і пекуча лава. Ніхто з нашого ряду близько не спілкується з протилежним. Ну, тобто, ми вітаємось і списуємо одне в одного домашнє завдання. Але все, що стосується школи… ні, ми не дружимо. Взагалі.

Даня – не рахується. Він унікальний. Його парту можна поставити по центру, це єдине, що зв'язує два світи. Я навіть точно не можу пригадати, що так вплинуло на нашу дружбу. І чи зміниться щось до випускного класу? Олександра Ігорівна знає, що наш клас розбився навпіл і це її з'їдає. Ми намагаємось не показувати таку уже відверту «не дружбу» (ворожбою я це назвати теж не можу), щоб вона не засмучувалась.

Нарешті продзвенів дзвінок. Сьогодні у нас перший урок правознавства. Що воно таке і з чим його їдять, я не знаю. Як і мої однокласники.

Відчинились двері, в кімнату зайшов… Кларк Кент. Ну….тобто Олександр Макарович… Просто його окуляри в чорній оправі, ну от точно Кларк Кент… І тут до мене дійшло, що до цього моменту я й не задумувалась про те, хто буде вести цей предмет. Ох… Плюс сорок п'ять хвилин щастя на тиждень.

Я пройшлась поглядом по класу і помітила, як Жанка дивиться на вчителя. Ой, матінко рідна, невже я теж так виглядаю?! Погляд, наче затуманений, усмішка до вух, голова лежить на руці, інакше дівчина просто свідомість втратить від задоволення! Я вмить стала серйозною і примружила очі. Поглянула на інших дівчат. Ангеліна щось писала, навіть не дивлячись на вчителя, Ірина виглядала спокійно і нормально, а Мар'яна зиркала на Дена, здавалось, що вона досі не вірить у своє щастя (що сидить з нашим красенем).

Олександр Макарович розповідав нам про предмет і те, що він собою представляє, коли я тим часом тихесенько шкрябала записку для Даші.

Я: «Я теж виглядаю, як Жанна, коли дивлюсь на нього?»

Даша подивилась на Жанку і захіхікала, а потім похитала головою, мовляв, ні. І передала записку Мирославі. З третьої парти теж почувся здавлений сміх. Мені стало краще. Принаймні, до того, як я зрозуміла, що вчитель дивиться на нас дуже невдоволено. Ой-йой! Хоч і Олександр Макарович найкращий вчитель за всю історію всіх шкіл світу, проте він дууууже не любить, коли зривають його урок. Я нервово проковтнула слину. Добре, що він хоч розповідь свою не перервав. Бо тоді все! Пиши – пропало. Одного разу Жанка і Вітка шептались на уроці й він замовк. І мовчав до тих пір, поки дівчата не припинили. А потім спокійно попросив щоденники та написав в них зауваження яскраво-червоною ручкою. В моєму випадку це буде особистий діалог з моєю мамою, а потім її коронне «Ніякого телефону тиждень!». Далі проходить кілька днів, я поводжуся бездоганно і смартфон повертається в мої руки!