Глава 4. Хом'яки

— Шановні присутні, — починає Макар Олегович наступного дня на зборах школи, — перш за все, хочу привітати всіх із початком навчального року!

Ми зібрались сьогодні на вулиці, оскільки погода тішить сонцем і теплотою. Наш клас розмістився між 8-Б і 10-А. Я стою поряд із Дімкою і час від часу штовхаю його ліктем у бік, отримуючи легкі поштовхи у відповідь.

— Маємо для вас дуже приємні новини! — продовжує директор. — Відсьогодні вам дозволено приносити свої мобільні телефони в школу!

Звідусіль лунає свист, учні втішено аплодують, кричать, вигукують «ура». Хтось із молодших навіть підкидає картуз, який випадково відфутболюють у бік. Бідоласі доводиться за ним бігти. Директор якось занадто зморено підіймає руку вгору. Достоту як Олександр Макарович. Учні швиденько втихомирюються.

— Але за умови, що ви не будете користуватись ними на уроках і завжди, я наголошую, завжди вимикатимете звук. Це була перша хороша новина для вас. Також завтра у нас відбудеться шкільна дискотека для восьмих-одинадцятих класів. Обов’язково мати при собі письмову згоду від батьків.

Письмову згоду від батьків ввели минулого року, коли наш однокласник Люлля втік з дому, щоб піти на дискотеку. Ну й скандалюгу тоді його мама влаштувала! Злякалися всі, навіть директор. Після того випадку вчителі порадились і вирішили, що потрібна письмова згода від батьків. Це свого роду перепустка на дискотеку.

— Це ще не всі новини на сьогодні! Завтра замість сьомого уроку відбудеться суботник. Прибиратимемо територію. Дякую за увагу! Збираємось на уроки.

Учні невдоволено гудять, звідусіль чую уривки фраз: «…суботник — це лажа…», «…прибиральники для чого?», «…скажу, що захворів». З уст одинадцятикласників узагалі звучать непристойні слова, за які мама мене вбила б.

До уроку залишається п’ять хвилин, тому я вирішую провести цей час із Дімкою.

— Ей, Донін, чим займаєшся після уроків? — гукаю я другові, який уже встиг відійти на кілька метрів. — Думав, дозволю тобі просто вислизнути?

— Мені потрібно підготуватись до уроку, вчора трохи завис у грі, — хлопець чухає потилицю, скрививши носа, проте до мене таки йде, — є пропозиції?

— Ну, знаєш… Мене тут запросили сьогодні на морозиво, але я не впевнена, що… що хочу йти з Іваном, — кажу, весь час запинаючись, — він мені не дуже подобається, і я… ну… я боюсь такого всього.

О Боже, що я мелю?!

Далі все стається так швидко, що я ледь встигаю усвідомити. Заплющую очі й розвертаюся, щоб утекти від цієї ганьби, але щойно ступаю крок, у когось врізаюся. Коли, нарешті, розплющую очі, погляд мій фокусується на окулярах. 

Серце починає битися, мов навіжене. Здивовано витріщаюсь на Олександра Макаровича, навіть не додумавшись відступити. Він такий гарний, що важко відвести погляд. Мозок панікує: «Що? Що я маю робити? Перш за все, потрібно відійти чи привітатись? Так, спокійно! Відійти та привітатись».

Ну і чого він мовчить? Тільки дивиться розгублено. Спокійно. Відійти та привітатись.

— Доброго ранку, Олександре Макаровичу! — і перепросити! — Пробачте, що налетіла на вас. Я спішу в… я… пробачте!

І в цей момент я розумію, що забула відійти. Все ще стою за кілька сантиметрів від учителя. От прокляття! Миттю відскакую назад і цього разу налітаю на Дімку, який досі стоїть за моєю спиною. Чекає, мабуть, коли я закінчу розмову.

— Доброго ранку, Дарино! — вітається Ясін — і на його обличчі з’являється легка усмішка. — Гарного дня!

Вчитель дивиться на Дімку, киває на знак вітання, й іде далі у своїх справах.

— Подруго, може, злізеш уже з моєї ноги? — обурено завиває Дімка.

— Ой-ой! Даруй, я сьогодні…

— Ти хотіла, щоб я пішов із вами сьогодні.

Це було не запитання. Дімка все розуміє, на щастя. Всміхаюся й заспокоююся. 

— Я не впевнена, що готова до всіх цих дорослих штучок, розумієш? А у твоїй присутності він точно до мене не приставатиме. Допоможеш мені? — підводжу брови й примружую очі, зробивши тим самим жалісний вираз обличчя. Це має спрацювати. Про те, що я підслухала вчорашню розмову між Дімкою та Іваном, краще мовчати. Я поняття не маю, як на це реагувати.

— А чому ти просто не відмовишся? — питає хлопець.

— Не знаю. Незручно якось, — знизую плечима. Про свою ціль на вересень мовчу, як риба.

— Звичайно, я не підведу тебе! — весело відповідає Дімка, пом’явши мою щоку.

Можна сміливо додати ще один пункт до статті, яку я прочитала вчора.

Спосіб №10. Візьми з собою друга чи подругу: таким чином партнер, якому ти подобаєшся, побоїться в чужій присутності робити рішучі кроки до зближення.

— А потім ми змогли б піти на наше місце. Тому що останній раз це було так давно, що я й постаріти встигла! — швидко тараторю.

— Гаразд, так і зробимо! — Дімка підіймає руку долонею до мене, і я даю йому п’ять.

— Я піду, зараз саме «лотерею» будуть проводити.

— Оу, співчуваю.

«Лотерея» — це ніяка не роздача призів, як ви, мабуть, запідозрили. Так ми називаємо вибір чергових учнів. Та не просто чергових, а тих, хто буде чистити хом’якову клітку. Наша класна, тобто Олександра Ігорівна, вирішила, що розмістити клітку з хом’яками в нашому класі буде чудовою ідеєю. І вона досі так вважає, навіть після того, як минулого року на важливій контрольній хом’яки вирішили влаштувати марафон і бігали у своєму коліщаті впродовж усього уроку. От уявіть: ти намагаєшся згадати те, що вчив пів року тому, нашкрябуєш у своїх мізках краплиночки інформації, яка й так від тебе тікає, а тут Дрімка (так ми назвали хом’ячку) розвиває швидкість понад три тисячі кілометрів за годину, щоб пробігти марафон. І що ви думаєте? Як тільки продзвенів дзвінок, вона, кудлата відьма, зістрибнула зі свого колеса і лягла в кліточці, розваливши своє пузо. Та як захропіла! Добре-добре, жартую я! Вона не хропіла, просто тихенько заснула. Було не дуже приємно, коли на наступному уроці оголошували оцінки. У мене, на щастя, все було гаразд, я ж не можу зганьбити свою маму. Не маю права. А от Люлля, Антон і Мирослава не змогли зосередитись і отримали не дуже високі бали.