Глава 4.1. Хом'яки

– Шановні присутні, – почав Макар Олегович наступного дня на зборах школи, – перш за все, хочу привітати учнів нашої школи та вчителів з початком навчального року!

Ми зібрались сьогодні на вулиці, оскільки погода радувала сонцем і теплотою. Наш клас розмістився між восьмим Б і десятим А. Я стала поряд з Дімкою і час від часу штовхала його в бік ліктем, отримуючи легкий поштовх у відповідь.

– Маємо для вас дуже приємні новини! Відсьогодні вам дозволяється приносити свої мобільні телефони в школу!

Звідусіль залунав свист, учні стрибали, кричали, вигукували «ураа», хтось з молодших навіть підкинув картуз, який щасливо відфутболили в сторону, що хазяїну довелось бігти за ним. Через пів хвилини директор підняв руку вверх так, як і Олександр Макарович, та учні швиденько утихомирились.

– Але при умові, що ви не будете користуватись ними на уроках і завжди, я наголошую, завжди виключатимете звук і навіть віброрежим. Це була перша хороша новина для вас. Також завтра у нас відбудеться шкільна дискотека для восьмих-одинадцятих класів. Обов'язково мати при собі письмову згоду для батьків!

Письмову згоду від батьків ввели минулого року, коли наш однокласник Люлля втік з дому, щоб піти на дискотеку. Ну й скандалюгу тоді його мама влаштувала! Боялись всі, навіть директор! Після того випадку вчителі порадились і вирішили, що потрібна письмова згода від батьків. Це така свого роду перепустка на дискотеку.

– Це ще не всі новини на сьогодні! Завтра замість сьомого уроку відбудеться суботник. Ми будемо прибирати сміття на території школи. Дякую за увагу! Збираємось на уроки.

Учні невдоволено загуділи, звідусіль лунали уривки фраз: «…суботник – це лажа…», «…прибиральники для чого?», «…скажу, що захворів». А зі сторони одинадцятикласників взагалі пролунали непристойні слова, за які мама мене убила б.

До уроку залишалось 10 хвилин, тому я вирішила провести цей час з Дімкою.

– Ей, Донін, чим займаєшся після уроків? – вигукнула я своєму другу, котрий уже відійшов в сторону центральних шкільних дверей. – Думав, я дозволю тобі отак вислизнути?

– Мені потрібно підготуватись до уроку, – сумно відповів хлопець, проте підійшов до мене, – є пропозиції?

– Ну, знаєш… Мене тут запросили сьогодні на морозиво, але я не впевнена, що… що хочу йти з Іваном… – говорила я, запинаючись, – він мені не дуже подобається… і я… ну… я боюсь такого всього.

О, Боже, що я мелю?

А далі все сталось так швидко, що я й не могла зрозуміти більшої частини подій. Закрила очі та розвернулась, щоб втекти від цієї ганьби, але ступивши кілька кроків, врізалась в якесь тіло. Коли розплющила очі, погляд сфокусувався на окулярах. Я подумала: «Кларк Кент!». І серце забилось, мов навіжене. Вилупила очі й дивилась на Олександра Макаровича, навіть не відійшовши. Мій мозок запанікував: «Що? Що я маю робити? Перш за все потрібно відійти… чи привітатись? Так, спокійно… Відійти та привітатись.»

Ну і чого він мовчить? Тільки дивиться розгублено. Спокійно. Відійти та привітатись.

– Доброго ранку, Олександре Макаровичу! – і вибачитись. – Пробачте, що налетіла на вас. Я спішу в… я… пробачте….

І в цей момент я зрозуміла, що забула відійти. Я все ще стояла в сантиметрах від учителя. От прокляття! Я миттю відскочила назад і налетіла на Дімку, котрий стояв за мною. Чекав, мабуть, коли я закінчу розмову.

– Доброго ранку, Дарино! – привітався Олександр Макарович і на його обличчі з'явилась легка усмішка. – Гарного дня.

Вчитель поглянув на Дімку, кивнувши в знак вітання і пішов далі у своїх справах.

– Подруго, може злізеш уже з моєї ноги? – жадібно завів Дімка.

– Ой-йой! Пробач мені, я сьогодні…

– Ти хотіла, щоб я пішов з вами сьогодні.

Це було не запитання. Дімка все зрозумів, на щастя. Посміхнулась і заспокоїлась. Тепер я точно знала, що зможу спокійно розмовляти та пояснити все своєму другу.

– Я не впевнена, що готова до всіх цих дорослих штучок, розумієш? А у твоїй присутності він точно до мене не приставатиме. Допоможеш мені? – я підвела брови й примружила очі, зробивши тим самим жадібний вираз обличчя. Це має спрацювати. Про те, що я підслухала вчорашню розмову між Дімкою та Іваном краще мовчати. Я поняття не маю, як на це реагувати.

– А чому ти просто не відмовишся? – запитав хлопець.

– Не знаю. Незручно якось... – знизала плечима.

– Звичайно, я не підведу тебе! – весело відповів Дімка, потріпавши мою щоку.

Можна сміливо додати пункт до статті, котру я прочитала вчора.

10. Візьміть з собою друга чи подругу, таким чином, хлопець, котрому Ви подобаєтесь, побоїться в чужій присутності робити рішучі кроки до зближення.

– А потім ми змогли б піти на наше місце. Тому що останній раз це було так давно, що я й постаріти встигла! – швидко затараторила я.

– Гаразд, так і зробимо! – Дімка підняв руку і я дала йому «п'ять».

– Я піду, зараз саме «лотерея» буде проводитись!

– Оу, співчуваю!