Глава 3.2. Га?

Після уроків, коли я уже й думати забула про Івана з десятого А, він стояв і чекав мене біля дверей нашого класу.

– Ну що? Ходімо? Га? – мовив хлопець і я зрозуміла, що мені його “га?” не подобається настільки, що я ладна на швидкості світла об стінку луснутись, тільки б його не чути.

Ми дійшли до магазину, що знаходиться неподалік школи мовчки. Іван всю дорогу мугикав під ніс щось незрозуміле, схоже на пісню.

– Ти яке морозиво любиш? – запитав він, усміхнувшись.


– Я люблю звичайне, ванільне. Можна на паличці, можна в стаканчику, – теж усміхнулась у відповідь хлопцеві.

Гордійчук миттю заскочив у магазин і повернувся з двома величезними ріжками.

– Ти хочеш з малиною чи вишнею? – запитав хлопець.

– Нехай буде малина.

Чесно кажучи, я трохи засмутилась, адже морозиво з джемом занадто солодке, аж нудотне. Я люблю звичайне.

– Ти не проти, якщо я тебе додому проведу, Даринко? – запитав Іван, відкусивши морозива.

Серце забилося частіше і я запанікувала. Додому? Тобто цццеее… побачення? Чи що? Ні, ні, ні! Я не хочу, не можу...

– А ти хіба не в іншому кінці села живеш? – запитала я так, наче й не нервувала зовсім наразі. Хлопець у відповідь лиш знизав плечима, мовляв, нічого, пройдусь лишні півтора кілометра.

– Ну гаразд, ходімо. То ти граєш у футбол разом з Дімкою в команді? Ти теж літом у таборі був?

Хлопець знову знизав плечима і відповів:

– Так, був. Нудьга неймовірна. Там нічого, крім футболу немає. Одні тренування.

– Іван, а ти ж не просто так мене проводиш? – я поглянула в його очі, а він дивно усміхнувся.

Агов! А можна якось ясніше виражатись! Швидше б втекти до своєї кімнати, запертись там і не виходити до старості, коли на мене уже ніхто не звертатиме уваги.

Поясніть мені, якщо я чого не розумію… Але якщо ти проводиш дівчину до дому, то принаймні маєш спілкуватись з нею. Чи я не права?

– Гаразд… Як почався навчальний рік? – мовила я, намагаючись хоч якось розвинути діалог. – Бо в мене от не дуже...

– У мене все добре. А ти знаєш, що в п’ятницю буде дискотека в школі? Ти прийдеш? – Іван облизнув своє морозиво і біла пляма залишилась на його носі.

– Дискотека? Та ні, мама мені б повідомила, я про такі речі одна з перших дізнаюсь, – зупинилась я, – звідки інформація?

– Інформація гарантовано правдива, – Іван теж зупинився і поклав руку на моє плече. Що він задумав?

– Я дружу з Русланом.

– ААА!!! – по мені пробігла хвиля розуміння. Річ у тім, що Євчишин Руслан з одинадцятого А – син нашого вчителя біології. А діти вчителів дізнаються про все в першу чергу. Іноді навіть раніше інших вчителів.


Я стояла і дивилась на ніс Івана. Морозиво на кінчику не давало мені спокою, я швидко дістала з кишені серветку і витерла пляму. Я навіть спокійно зітхнула, камінь наче з душі спав. Іван стояв, мовчки дивився на мене. Його рука ще досі лежала на моєму плечі. Щоб уникнути неприємних ситуацій, я легенько скинула її, лизнула морозиво і зробила крок убік, а потім ще один і ще.

– Ти йдеш чи ні?

Через мить хлопець мене наздогнав і підійшов близько так, що наші руки випадково доторкались при ходьбі. Ні, ну це уже занадто! Я відступила крок в сторону. Добре, що хоч до будинку залишилось менш як сто метрів.

– Слухай, хлопче! Я не знаю, чого ти від мене хочеш…. – одразу ж пожаліла, що почала цю розмову, тому що закінчити її не могла. Слова покинули мене.

– Ти мені подобаєшся, – спокійно мовив Іван.

Матінко рідна! Куди тікати? Як вибратись з цієї пастки? Що ж це коїться?! Весь світ вирішив наді мною познущатись, починаючи з першого вересня! В той момент, коли ми дійшли до будинку, я уже запхнула в себе все те морозиво, котре залишилось і повільно, дуже повільно його жувала, можна сказати, зовсім не жувала, тільки б не відповідати на його слова.

– Га гугу гогого! – пробубоніла я з повним ротом, що йду додому, помахала хлопцеві рукою і відкрила хвіртку. Зайшла на подвір’я, зупинилась, роздумуючи над ситуацією і дожовуючи морозиво. У роті було настільки холодно, що язик онімів та навіть розболілась голова.

“Тааааак! Що мені робити з цим всім лааа…”

Не встигла закінчити думку, тому що з-за високого паркану почула голос Дімки.