Глава 3. Га?

Сьогодні в нас першим уроком фізкультура. Зараз я награюсь у футбол, і мені байдуже, що там буде багато хлопців! Байдуже, що буде також 10-А! Байдуже…

Ох, матінко! Чому сьогодні, в середу, в цей прекрасний день немає історії? Я тоді мріяла б про Олександра Макаровича, й мене не хвилювали б усі ці високі симпатичні парубки. Хоча кого я обманюю? Не звертати на них уваги в мене не вийшло б, навіть якби всі уроки були історією.

Вчора на мене знову витріщалися. І Ден теж. Я кілька разів ловила на собі його погляд. Від того, що стала такою популярною всього за два дні, мене навіть трохи мутить. Не знаю, куди подітися. Можливо, я змогла б відпроситись з уроку. Та Олена Олегівна, наша вчителька фізкультури, знає, що я здорова, хоч у космос лети. Вона точно мене не відпустить.

— А ви знаєте, що нашого історика дівчина кинула? — шепоче нам Даша, коли ми заходимо в спортзал. — Прямо на морі, коли вони відпочивали. Уявляєте, який там скандалюра був?

Даша заливається своїм дзвінким сміхом, і всі погляди приковуються до нас. До мене. Я знову в центрі уваги. Понад сорок пар очей дивляться на мене й оцінюють мій новий спортивний костюм. Тому що в старий я перестала влазити.

Опускаю зніяковілий погляд, сподіваючись зникнути з лиця землі. Аж раптом у мою голову вдаряє м’яч. Не боляче, проте страшенно неприємно, бо всі досі дивляться. Ну що за день такий?

Попереду з’являється Гордійчук Іван з 10-А.

— Ти як? Пробач мені, я просто… Вибач, це було ненавмисне. Принести тобі щось холодне? Га? — хлопець винувато всміхається, торкаючись мого плеча. Він досить гарненький — світловолосий, кароокий, а на щоках симпатичні ямочки від тієї милої усмішки.

Застигаю.

— А давай я тебе морозивом пригощу на знак вибачення? Га?

Мої щоки були червоними ще до того, як Іван підійшов, а тепер я повністю багряна, як салат зі столового буряка в нашій їдальні.

— Чуваче, що ти витворяєш? — до нас підходить обурений Дімка та штовхає свого однокласника в плече. Той ніби й не помічає цього — все витріщається на мене. — Дивись, куди відбиваєш.

— Так-так, я саме вибачення просив, — Іван знову дивиться на мене. — Домовились із приводу морозива?

— Гаразд, — пробую вичавити з себе усмішку, але мені здається, що вона виходить надто кривою і негарною, тож покидаю це марне діло, — зустрінемось після уроків. Наша класна кімната навпроти вашої, — навіщось додаю.

Дурепа! Ніби він не знає, де мене знайти.

Потираю чоло, куди прилетів м’яч, і квапливо обходжу все ще усміхненого Івана. Він такий щасливий, ніби лотерею виграв, — губи розтягнуті до вух. Тим часом однокласники його штовхають і присвистують, неначе вітають із перемогою.

І я в епіцентрі цього балагана. Який жах!

— Ніби неандертальці! Вдарив кийком і потягнув до печери, — лунають слова з уст Ангеліни, й спортзал миттю вибухає сміхом.

Мені стає ніяково. Як вона може такі речі говорити? Зміюка. Все, чого мені зараз хочеться, — це втекти на край світу. На очах виступають сльози. Озирнувшись, бачу, що сміються тільки відьомська трійця, Маринки з 10-А й та сама Поліна, в яку був закоханий Дімка до недавніх пір. Коли мій погляд падає на Дена, я жвавішаю. Хлопець примружив очі й пильно дивиться на Ангеліну. Здається, комусь доведеться сьогодні почервоніти. Гадаю, Ден справиться і без допомоги свого брата.

Фізкультура — моє найулюбленіше в усьому світі заняття. Точніше кажучи, воно стоїть на третьому місці після перегляду фільмів із Тімоті Шаламе та прослуховування музики Алекса Рікса. Так-так, він у моєму ТОПі на 2-му місці, відразу після чорнявого симпатичного красунчика. 

Окремо хочу розповісти про нашу Олену Олегівну, вчительку фізкультури. Їй тридцять два роки, і в них з Миколою Павловичем тут справжня «Санта Барбара». Не злічити, скільки разів вони з репетом з’ясовували стосунки на задньому подвір’ї школи! І як же смішно виходить: в Олени Олегівни прізвище Музичко, а в Миколи Павловича — Шевченко, як у нашого знаменитого футболіста. Учні часто жартують, що їм потрібно мінятися прізвищами. Ну й хохма! А ще говорять, що одного разу тих двох застукали за поцілунком. Прямо в школі, уявляєте? Ні гріха, ні сорому, як то кажуть.

Нарешті лунає дзвінок. Одразу за тим заходить Олена Олегівна. Вітаємо її хором. Через хвилину стаємо в довжелезну шеренгу, й заняття починається. 

Весь урок бігаю по спортзалу та разом з хлопцями забиваю голи. З усіх дівчат, у футбол граємо тільки я й Оленка, всі інші займаються бігом або гімнастикою. Слабачки!

Після уроків, коли я вже й думати забула про Івана з 10-А, зустрічаю його біля дверей нашого класу.

— Ну що, ходімо? Га? — каже він, і я розумію, що мені його «га» не подобається настільки, що я ладна на швидкості світла об стінку луснутись, тільки б його не чути.

Ми мовчки доходимо до магазину, який знаходиться неподалік школи. Іван усю дорогу мугикає під ніс щось незрозуміле, схоже на пісню.

— Ти яке морозиво любиш? — уточнює він, поглядаючи на мене зацікавлено.

— Ванільне на паличці, — стараюся не дивитися в бік хлопця.

Гордійчук заскакує в магазин і за хвилину повертається з двома величезними ріжками.