Глава 2.1. Друг

В кінці сьомого уроку – географії, – коли пролунав дзвінок, я уже ледь сиділа. Боліло все: голова від кількості інформації, руки від тривалої писанини, зад від твердого стільця, ноги від того, що я не знала куди їх подіти. Не допомогла навіть улюблена фізкультура, котра була четвертим уроком. Плечі оніміли, я уже стала боятись, що за літо в мене з’явився остеохондроз (так, так, я знаю, що це таке, дідусь постійно жаліється на цю хворобу).

Але, як тільки я вийшла з класу, закинувши рюкзак за плечі, про все забула, коли побачила Дімку і ледь не кинулась йому на плечі втретє за сьогодні. Другий раз був на великій перерві, коли ми збирались в їдальню. Сьогодні ми бачились шість разів, на кожній перерві. Я схопила хлопця за руку і потягла в сторону сходів.

– Ти обов’язково маєш потрапити на наше місце сьогодні ж! Там повалили старий ясен і вид на село відкривається просто неймовірний! Я клянусь, Дімка! – я тягла хлопця до центрального виходу, а він пручався.

– Зупинись, Дарино! Я повинен йти додому, рідних не бачив три місяці! – в очах хлопця застигла досада. Я зрозуміла, що він розривається на частини між сім’єю і мною. – Давай завтра сходимо. Ну правда… Не ображайся, я сумував за ними.

Я моргнула. Негідник! Я заради нього відмовилась від перегляду крутого фільму з моїм улюбленим актором Генрі Кавіллом. Ну і що, що я бачила той фільм триста мільйонів разів? Все одно я жалію тепер, що відмовилась, а напрошуватись знову в гості до Миросі буде нечемно. Як би я не була закохана в Генрі Кавілла, напрошуватись я не буду.

До речі, якщо зробити ТОП особин чоловічої статі, в котрих я закохана зараз, то Генрі Кавілл буде номером один. Чому? Та ви тільки погляньте на нього! Чорняве волосся, прекрасні блакитні очі. І навіть ямочка на підборідді (які, на мій погляд, виглядають бридкими зазвичай) просто чарівна. А зріст! Ви знали, що він височенний, наче сама Говерла! Сто вісімдесят п'ять сантиметрів прекрасних м’язів! Сама чарівність.

О, я вам розповім цю легендарну історію про те, чому саме він. Колись давно, коли я ще пішки під стіл ходила, одного чудесного весняного дня я зустріла цього супермена в нашому селі…. Жартую, звичайно, я просто по ящику фільм побачила, старий такий, Суперменом називався. Зняли його за довго до мого народження. От тоді я і зрозуміла, що все… Пропала Дарина…. По вуха закохалась в Супермена. Але три роки назад я подивилась фільм “Людина зі сталі” і тоді от я уже точно знала, що ось він мій ідеальний чоловік. Супермен.

– Ти знову про Супермена розмріялась чи що, Дарино? – перебив мої мрії Дімка, ледь стримуючи сміх.

– А твоє то яке діло? – штовхнула я його по плечу. – Ходімо додому уже, раз ти не хочеш на наше місце.

– Ти божевільна, Дашка. Просто божевільна.

Взагалі я не люблю коли мене Дашею називають, але моєму другу можна. На те він і мій найкращий друг, правда ж?

– Як справи з Поліною? Ти уже запросив її на побачення? Вона підстригла волосся чи мені здалось?

Я зобов’язана виручити свого кращого друга і допомогти з коханням всього його життя.

– Так, підстригла. Чого ти так раптом захвилювалась про Поліну? Що тобі вона зробила такого? – Дімка зупинився і поглянув на мене.

– Я ж не за Поліну хвилююсь, – вхопилась за щоки хлопця я, – а за тебе, пройдисвіте! Ти ж її того… ну любиш, маю на увазі. А мовчиш… Скільки уже років? Три? Чотири? – я відпустила щоки й поглянула на нього знизу вверх. – Сім! Сім років ти її любиш і мовчиш? А все чому?

Я взяла Дімку за руку і потягла в сторону, щоб звільнити дорогу автомобілю, що наближався.

– Тому що ти, дурню, боїшся! Значить так. Ми придумаємо план….

– Не буде ніякого плану… – перебив мене хлопець і пішов швидше так, що мені довелось його наздоганяти.

– Чого це не буде? Ти що…? – я почала хвилюватись. Щось дивне творилось з моїм другом. – Ти її більше не любиш? Відколи це?

– Не люблю. Від сьогодні. Як побачив… її побачив і зрозумів, що не люблю.

Мені здалось, що хлопець засмучений.

– Закриймо цю тему раз і назавжди. Не хочу більше чути про Поліну.

– Ну гаразд, як хочеш. Як скажеш. Твій вибір. Мені байдуже. Я хотіла, щоб як краще, – я продовжувала бігти за Дімкою, а він все не сповільнювався, – ну перестань так спішити! Я ж не встигаю! Куди ти біжиш? Я ще не розповіла тобі про те, що сьогодні Ден витріщався на мене… – Я уже починала скиглити від досади, що він отак нахабно тікає від мене і раптом хлопець зупинився, наче стовп, а я по інерції влетіла в нього й ударилась носом в його лопатку. Повільно обійшла друга і стала перед ним.