Глава 2. Друг

Наприкінці сьомого уроку, географії, коли лунає дзвінок, я вже ледь сиджу. Болить усе: голова від кількості інформації, руки від тривалої писанини, зад від твердого стільця, ноги від того, що не знала цілий день, куди їх подіти. Не допомогла навіть улюблена фізкультура, яка в нас четвертим уроком. Плечі затерпли, я вже стала боятись, що за літо в мене з’явився остеохондроз (так-так, мені відомо, що це таке: дідусь постійно скаржиться на цю хворобу).

Але як тільки виходжу з класу, закинувши рюкзак за плечі, всі болячки минають. Я бачу Дімку й ледь не кидаюся йому на плечі втретє за сьогодні. Другий раз був на великій перерві, коли ми збирались в їдальню. Я хапаю хлопця за руку й веду в бік сходів.

— Ти обов’язково маєш потрапити на наше місце сьогодні ж! Там повалили старий ясен, краєвид на село відкривається просто неймовірний! Присягаюся, Дімко, — тягну хлопця до центрального виходу, а він пручається.

— Зупинись, Дарино! Я повинен іти додому, рідних не бачив три місяці! — в очах хлопця видно досаду. Він розривається між сім’єю та мною. — Завтра сходимо. Ну, правда… Не ображайся, я сумував за ними.

Кліпаю. Потім ще раз. Негідник! Я заради нього відмовилась від перегляду крутого фільму з моїм улюбленим актором Тімоті Шаламе. Дарма що бачила той фільм триста мільйонів разів. Все одно шкодую тепер, що не пішла з дівчатами, а напрошуватись знову в гості до Миросі буде нечемно.

До речі, якщо зробити ТОП особин чоловічої статі, в яких я закохана зараз, то Тімоті буде номером один. Чому? Та ви тільки погляньте на нього! Чорняве волосся, усмішка, що сяє, і ці теракотово-болотяні очі. Сама чарівність. З таким крашем не те щоб зустрічатися, йому життя присвятити можна! Ех, приїхав би він у Добро-Дар…

— Ти знову про Шаламе розмріялась чи що, Дарино? — перериває мої мрії Дімка, ледь стримуючи сміх.

— А твоє яке діло? — штовхаю його в плече. — Ходімо додому, раз не хочеш на наше місце.

— Ти божевільна, Дашко. Просто божевільна.

Взагалі я не люблю коли мене Дашею називають, але моєму другу можна. На те він і найкращий друг, правда ж?

— Як справи з Поліною? Ти запросив її на побачення? Вона підстригла волосся, чи мені здалось?

Я зобов’язана виручити свого кращого друга і допомогти з коханням всього його життя.

— Так, підстригла. Чого це ти раптом захвилювалась про Поліну? Що вона зробила тобі такого? — Дімка зупиняється й дивиться на мене з підозрою.

— Я ж не за Поліну хвилююсь, — хапаюся за щоки хлопця, — а за тебе, пройдисвіте! Ти ж її того… ну, любиш, маю на увазі. А мовчиш… Скільки вже років? Три? Чотири? — відпускаю щоки й дивлюся на нього знизу вверх. — Сім! Сім років ти її любиш і мовчиш? А все чому?

Я беру Дімку за руку і відводжу вбік, щоб звільнити дорогу автомобілю, який наближається.

— Тому що ти, дурню, боїшся! Значить так. Ми придумаємо план.

— Не буде ніякого плану, — перебиває мене хлопець і додає ходу. Мені доводиться його наздоганяти.

— Чого це не буде? Ти що? — хвилююсь. Щось дивне трапилося з моїм другом. — Ти її більше не любиш? Відколи це?

— Не люблю. Від сьогодні. Як побачив… її побачив і зрозумів, що не люблю.

Мені здається, хлопець засмучений.

— Закриймо цю тему раз і назавжди. Не хочу більше чути про Поліну.

— Ну, гаразд, як хочеш. Як скажеш. Твій вибір. Мені байдуже. Я лиш хотіла допомогти, — продовжую бігти за Дімкою, а він усе не сповільнюється, — перестань так спішити! Я ж не встигаю! Куди ти біжиш? Я ще не розповіла тобі про те, що сьогодні Ден витріщався на мене… 

Друг зненацька завмирає, наче стовп, а я за інерцією влітаю в нього й ударяюся носом в його лопатку. 

Повільно обходжу хлопця і стаю перед ним.

— Дивний ти сьогодні. То втікаєш, то завмираєш, як укопаний. Значить, слухай сюди! Сиджу я на історії, боготворю Олександра Макаровича, повертаю голову на клас, а він, Ден тобто, погляд відводить, наче кіт, що нашкодив. Дивно це все якось. Скільки років не бачив мене — і тут на тобі.

— Дарино. Знаєш, що я тобі скажу? — очі хлопця дивляться в нікуди, десь у бік наших будинків. — Прийдеш додому, гарненько роздивись себе у дзеркалі. Все відразу зрозумієш.

Я оторопіла.

— Невже прищ на носі вискочив? Ні, ні, ні! Тільки не це! — кидаюся подушечками пальців обслідувати своє обличчя. — А я ж то думаю: чого це Олександр Макарович так дивився на мене, наче співчував чомусь рівносильному смертельній хворобі. Ой леле! Все, я побігла додому.

Розвертаюся і стрімголов мчу вулицею, не дивлячись під ноги! А потім зупиняюся й повертаюсь. Хлопець досі стоїть на місці.

— Міг би ще зранку мені про це сказати, — кричу йому, — найкращий друг-негідник!

Дімка у відповідь усміхається, відтак опускає голову й хитає нею, повільно крокуючи за мною. Та чекати мені його не хочеться. Я маю сказати мамі, що завтра не йду до школи, тому що в мене на носі прищ!

Через чотири хвилини я вже у своїй кімнаті перед дзеркалом: роздивляюся обличчя з усіх сторін. Підставляю лоб, підборіддя, щоки — все-все-все. Але нічого, крім маленького почервоніння на крилі носа, що залишилось від минулого прища, не знаходжу.