Глава 1.3. Музичне мистецтво

Ну от я нарешті й дісталась до нашого головного однокласника Дениса, в народі прозваного Деном, самого симпатичного з усіх учнів школи. Я впевнена, що третина дівчат нашої школи від малої до великої, закохані в нього по вуха. Чому тільки третина? Тому що є в нашій школі трохи доросліша копія Дена – його старший брат. О, ні він не в одинадцятому класі, як ви подумали, він наш вчитель історії.

І я вам чесно скажу, що я розумію тих всіх дівчат, бо якби я не знала, що між ними різниця в десять років, то подумала б, що вони близнюки.

Гаразд, гаразд, я перебільшую.

Сильно перебільшую.

Дуже сильно перебільшую.

Вони різні.

Ден худіший, проте високий для своїх літ, і має темно-коричневе волосся, разом з прекрасними світло-оливковими очима, а Олександр Макарович (брат Дена) невисокий, приблизно метр і сімдесят п’ять сантиметрів, має блакитні  очі й русяве волосся. Він схожий на свого батька – нашого директора школи Макара Олеговича.

Якщо ви мене запитаєте в кого з них закохана я, то я відповім, що….в обох. Якби ж ви могли бачити цих красенів, то усе зрозуміли б. Погляд Дена з під лоба і посмішка Олександра Макаровича… Я й зараз млію, коли згадую ці речі. Вони такі…такі….

Раптом я спустилась з небес на землю від того, що Антон штовхнув мене ліктем у бік.

– Фафлей! Ти мене чуєш? Агов! – сказав Микола Павлович і я відразу злилась разом зі своєю червоною блузкою від сум'яття.

– Так…так, я чую, – пробурмотіла я ледь чутно.

– Ми співати збираємось, пора приєднатись до нас.

Божечки, я ж не представилась вам! Святі кошенята! Я вибачаюсь. Мене звуть Дарина Фафлей. Не плутати з Дашею, моєю подругою! Я навчаюсь в Добродарській школі, що єдина в нашому селі (Добро-Дар, пишеться тільки через дефіс, інакше Ганна Геннадіївна, наша вчителька української мови й літератури розгнівається). Мені тринадцять років, через дванадцять днів, шістнадцятого вересня, виповниться чотирнадцять і я отримаю нарешті ноутбук в подарунок. Мабуть, це найбільша моя мрія в житті, тому що мене охоплює неймовірне хвилювання, коли я думаю про нього. Навіть більше, коли я думаю про братів Ясіних (Ден і Олександр Макарович). Ну от знову… Все завжди зводиться до них.

Раз таке діло, то я вам розповім їх біографію (принаймні те, що знаю). З’явились вони у нас ще чотирнадцять років тому, коли Денисочці не було й року. Приїхали з таємного міста на Київщині й у той день, коли їх автомобіль перетнув границю нашого села блискавка вдарила в старе дерево на подвір’ї Мартинчуків…. Та жартую я! Ніяких таємничих міст, зі столиці вони!

Ден народився 17 березня 2002 року, в нашому класі він найстарший. Не знаю причини, чому його віддали в школу на рік пізніше, але я безмежно вдячна Макару Олеговичу за можливість хоч мигцем бачити Дена, коли озираюсь. Ну і тричі на тиждень по сорок п'ять хвилин спостерігати за Олександром Макаровичем. Ох, якби ж тільки він був нашим класним керівником! Я бачила б його частіше. Але на жаль…

Прекрасно розумію, що в мене нульові шанси бодай на симпатію зі сторони вчителя, не говорячи вже про щось більше (поцілунки, наприклад) та помріяти ж можна.

При думках про поцілунки серце забилось частіше. Я ще ні разу нікого не цілувала. Якщо не рахувати помідорів, на яких нас з Дашею і Миросею вчила цілуватись моя двоюрідна сестра Віка (називаю її кузиною по модному). То було минулого року літом і сподіваюсь, що кузина нікому не розповість тієї ганьби – інакше я більше ніколи в житті не піду до школи! Буду сидіти вдома.

Одного разу мене ледь не поцілував Михайло з десятого А. Він уже прямо тягнув свої губи до мене на шкільній дискотеці, перед тим запросивши на танець, та мене вчасно врятував наш вчитель трудового навчання – Лаврін Омелянович. Дякуватиму йому до кінця свого життя подумки, і на всіх уроках слухатиму, і домашнє завдання буду виконувати найкраще всіх в класі. Чому так? Виявляється, Михайло цілується, як слимак, облизуючи все обличчя дівчини густою бридкою слиною. Це я підслухала в туалеті від дівчат з десятого Б.

Я поняття не маю як цілуватись, уроки кузини геть не допомогли, я просто їла той помідор, як навіжена. Хоч би Віка підсолити його дозволила, несмачно ж було….

Як би мені не було страшно, проте ні в якому разі я не відмовилася б від поцілунків Дена, навіть коли б мене віддирали від нього всі вчителі школи на чолі моєї мами. Проте…він в мою сторону навіть не дивиться. Я для нього – невидимка.