Частина 1. Глава 1. Музичне мистецтво

Дзвінок. Усі давно сидять за своїми партами та жваво обговорюють літні канікули. Звідусіль лунає сміх і навіть крики з останніх парт. Ще мить — і прийде вчитель музики, щоби мучити нас весь урок своїм вокалом. Ну от що за дурість — ставити першим заняттям у понеділок цю кляту музику? Що хорошого принесе навчальний рік, якщо почати його з дурнуватих співів?

Наш учитель, Микола Павлович, обов’язково притягне свій здоровенний баян і буде розтягувати й стягувати його пів уроку, точніше другу його половину. А впродовж першої ми неодмінно маємо дістати нотний зошит і шкрябати всі ці до-ре-мі на п’ять смужечок. Про мене, так краще вже б поставили ще одну ненависну мені геометрію, бо музика — то ще більше пекло.

Повертаюсь до питання — чим думали вчителі, коли ставили «Музичне мистецтво» першим уроком у понеділок? Відповідь на це запитання у мене є. Звичайно ж! Розкладом уроків займається наша класна керівниця і за сумісництвом заступниця директора з навчально-виховної роботи — Олександра Ігорівна Махно. А чому вона так зробила? Тому що її дочка Ангеліночка (яку я ненавиджу щиро, безсумнівно, всім серцем і всією душею, а ще бажаю їй прищів на носі до самої смерті) вчиться зі мною в одному класі: дев’ятому. Просто дев’ятому, без жодних букв. У всій школі по два класи — А і Б. Крім нашого і першачків. З дрібними все зрозуміло: нікому не потрібне село, всі молоді сім’ї тікають до міста. А от з нами… Наш клас інший. Загалом дев’ятнадцять учнів. Навіть першачків назбиралось двадцять сім. У 10-А, наприклад, двадцять чотири, в 10-Б — двадцять вісім. В одинадцятих взагалі по тридцять учнів в обох класах. А от ми особливі.

Відчиняються двері, й перше, що я бачу, — новий баян. Він блищить від осіннього сонечка, яке потрапляє через вікно. Далі з’являється наш учитель, Микола Павлович. Учні помалу затихають і встають, цим самим його вітаючи.

— Доброго ранку, 9-А клас! Можете сісти, — дражнить нас Микола Павлович. Він знає, що ми дуже не любимо, коли нас називають 9-А. Ми ж єдині, от і буква нам не потрібна. Просто 9 клас! 

Партами проноситься гул обурення. Хоч усі невдоволені, відкрито сперечатись з учителем ніхто не хоче: ми не можемо засмутити нашу класну керівницю. Вона для нас, як мама. Я навіть іноді дивуюсь: як ото в такої чудесної та прекрасної жінки народилось таке жабеня, як Ангеліна? Сподіваюсь, молодший брат цієї неприємної дівчини не виросте таким же, як сестричка. Йому тільки п’ять, і він ще ходить у наш дитячий садочок.

— Діти, розгорніть ваші нотні зошити, будемо сьогодні вчити пісню «Чорнобривці», — задоволено каже Микола Павлович.

Я дивлюся на вчителя, й наші погляди на мить зустрічаються. В очах чоловіка співчуття. Він знає, що душа моя не лежить до музики. Але що поробиш, таке-от життя, доводиться страждати.

Ай, не потрібні вам ці ноти! Краще розповім про свій клас.

Парти наші розміщені у два ряди по п’ять штук. Я сиджу справа, в першому ряду (якщо дивитися з боку учнів), у самому куточку. Ну а біля мене — Антон Криничний. Наша парта розділена на дві частини. Це зовсім не випадково. Все через те, що я терпіти не можу Антона. Він мене постійно дратує, дражнить, щипає та смикає за волосся. Направду я його ненавиджу. 

Схема нашого класу

На парті й справді є та розмежувальна лінія. Одного разу я не витримала і провела її ще в сьомому класі (так-так, ми сидимо разом уже сто мільйонів років, тобто з шостого класу, маю на увазі). Я сказала тоді, щоб навіть не смів перетинати її, інакше буду кричати вголос, поки не прилетить моя мама, і тоді йому влетить. А моя мама теж працює в школі. Та про це згодом.

Позаду мене сидять Даша Василенко (моя найкраща подруга) і Татаренко Микола, ну або просто Колюнчик. За ними — Малаєнко Мирослава (Мирося, моя друга найкраща подруга) і Люсенко Ілля (Люлля — так ми його прозвали, а він і не проти). Оленка і Ромка, що сидять за передостанньою партою, з самого дитинства росли разом, вони сусіди. Господар задньої парти — Даня, тобто Данило Панченко, наш найлінивіший староста. Хоч він і сидить сам, проте це найкрутіше місце в класі, адже деякі вчителі не помічають, коли до нього хтось пересідає. А таке трапляється дуже часто: він дружить з усіма. І звичайно, я сиджу з ним третій урок щовівторка, цього року це алгебра. У нас є свій графік, хто і коли з ним «відбуває» уроки.

Авжеж, Олександра Ігорівна не знає, що ми так сваволимо, інакше довелося б залишатися після уроків всім до пізньої ночі цілий місяць (це я перебільшую, звісно). Ми й так ледь вмовили її розсадити нас у шаховому порядку: дівчина за хлопцем, а потім знову хлопець. Обрали такий порядок невипадково: так зручніше спілкуватись на уроках. Мені — з Дашею; Антону — з Колюнчиком і так далі. Ну і записки передавати теж зручно. З приводу записок у нас взагалі кодекс. Якщо ми передаємо їх через увесь клас, ніхто не має права читати, крім адресата. І вчителям ні в якому разі не віддаємо! Люлля одного разу навіть з’їв записку, адресовану Антону, тільки б не віддавати її Макару Олеговичу (вчителю фізики, а з цього року й директору нашої школи).

У протилежному ряду сидять Ярко, Лілія, Женька, Ангеліна, Віталіна, Жанна, Ян, Ірина, Денис і Мар’яна.

Отож ви вже зрозуміли, що Ангеліна Махно — мій заклятий ворог. Як так вийшло, я й сама не знаю, в першому класі ми дружили. Її подруг, Вітку та Жанку, я також не люблю. Одного разу хтось із них підклав мені кнопку на стілець. Ой, матінко! Як же я кричала! Мама моя таки прибігла тоді. Винного так і не знайшли, адже всі мовчали. Наче карасі в мулі, затихли. Проте я зло пам’ятаю й обов’язково віддячу, якщо не ділом, то словом. Мабуть, через те, що це зло було тільки три дні тому, на першому дзвонику, і мої сідниці ще досі поболюють.