Частина 1. Глава 1.1. Музичне мистецтво

Дзвінок. Всі давно сидять за своїми партами та жваво обговорюють літні канікули. Звідусіль лунає сміх і навіть крики з останніх парт. Ще мить і прийде вчитель музики, щоб мучити нас весь урок своїми співами. Ну от що за дурість ставити нам першим уроком в понеділок цю кляту музику? Вибачте за “мій французький”. Правильніше було б сказати “мою французьку”, але ми насправді говоримо суржиком. Вважаю, нема чого приховувати від будь-кого себе справжніх.

Щось я відхилилась від теми. Зараз має прийти вчитель музики – Микола Павлович. Він обов’язково притягне з собою свій здоровенний баян і буде розтягувати й стягувати назад його пів уроку, точніше другу половину уроку. А першу половину уроку ми обов’язково маємо дістати нотний зошит і шкрябати всі ці до-ре-мі на п’ять смужечок. Чесно скажу, про мене, так краще уже б поставили ще одну ненависну мені геометрію, бо музика – то пекло.

Повертаюсь до питання – чим думали вчителі, коли ставили Музичне мистецтво першим уроком в понеділок? Що хорошого принесе навчальний рік з того, що ти його починаєш зі співів? Та відповіді на ці запитання у мене є! Звичайно ж! Розкладом уроків займається наш класний керівник за сумісництвом заступник директора з навчально-виховної роботи – Олександра Ігорівна Махно. А чому вона так зробила? Тому що її дочка Ангеліночка (яку я ненавиджу щиро і без сумнівів всім серцем і всією душею, а ще бажаю їй прищів на носі до самої смерті) вчиться зі мною в одному класі, дев’ятому. Просто дев’ятому без жодних букв. У всій школі по два класи – А і Б. Крім нашого і першачків. З дрібними все зрозуміло – нікому не потрібне село, всі молоді сім’ї тікають до міста або навіть столиці. А от з нами… Наш клас особливий. Всього лише дев'ятнадцять учнів. Навіть першачків назбиралось двадцять сім. В десятому А, наприклад, двадцять чотири, в десятому Б – двадцять сім. В одинадцятих взагалі по тридцять учнів в обох класах. А от ми особливі.

Відчиняються двері й перше, що я бачу – новий баян, котрий блищить від осіннього сонечка, яке потрапляє через вікно. Далі з’являється наш учитель Микола Павлович. Учні помалу затихають і встають, вітаючи цим самим вчителя.

– Доброго ранку, дев'ятий А клас! Можете сісти! – передражнює нас Микола Павлович. Він знає, що ми дуже не любимо, коли нас називають дев’ятим А. Ми ж єдині, от і буква нам не потрібна. Просто дев’ятий клас! По партах проноситься гул обурення. Хоч всі невдоволені, відкрито сперечатись з вчителем ніхто не хоче – ми не можемо засмутити нашого класного керівника. Вона для нас, як мама. Я навіть іноді дивуюсь, як ото в такої чудесної та прекрасної жінки народилось таке жабеня, як Ангеліна? Сподіваюсь, що молодший брат цієї неприємної дівчини не виросте таким же, як сестричка. Йому тільки п'ять і він ще ходить в наш дитячий садочок.

– Діти, відкривайте ваші нотні зошити, будемо сьогодні вчити пісню “Чорнобривці”, – задоволено сказав Микола Павлович.

Я поглянула на вчительський стіл і наші погляди на мить зустрілись. В очах учителя я прочитала співчуття. Він знає, що душа моя не лежить до музики, але що поробиш... Таке от життя, доводиться страждати.

Проте я знаю, чим займатимусь. Не потрібні мені ці ноти. Я краще розповім вам про свій клас.

Парти наші розміщені у два ряди по 5 штук. Я сиджу справа (якщо дивитись зі сторони учнів), в самому куточку. Ну а біля мене – Антон Криничний. Наша парта розділена на дві частини. Це зовсім не випадково. Все через те, що я терпіти не можу Антона. Він мене постійно дратує, дражнить, щипає і смикає за волосся. Я його ненавиджу. На парті й справді є та лінія. Одного разу я не витримала і накреслила її ще у сьомому класі (так, так, ми сидимо разом уже сто мільйонів років, тобто з шостого класу, маю на увазі) і сказала, щоб навіть не смів перетинати її, інакше я буду кричати вголос, поки не прилетить моя мама і тоді його обов’язково пересадять. Тому що моя мама теж працює в школі. Та про це згодом.

Позаду мене сидять Даша Василенко (моя найкраща подруга) і Татаренко Микола, ну або просто Колюнчик. За ними Малаєнко Мирослава (Мирося, моя друга найкраща подруга) і Люсенко Ілля (Люлля, так ми його прозвали, а він і не проти). Оленка і Ромка, що сидять на передостанній парті з самого дитинства росли разом, вони сусіди. На задній парті сидить Даня, тобто Данило Панченко, наш найлінивіший староста. Хоч за партою він сам, проте це найбільший пріоритет в класі, адже деякі вчителі не помічають, коли до нього хтось пересідає. А таке трапляється дуже часто – він дружить з усіма. І звичайно, сиджу з ним третій урок у кожний вівторок, цього року це алгебра. У нас є свій графік, хто і коли з ним проводить уроки.

Звичайно, ж Олександра Ігорівна не знає, що ми так злочинствуєм, інакше довелося б залишатися після уроків всім до пізньої ночі місяць підряд. (Це я перебільшую, звісно). Ми й так ледь вмовили її сісти в шаховому порядку (маю на увазі дівчина за хлопцем, а потім знов хлопець). Сіли ми так не випадково, так зручніше спілкуватись на уроках. Мені з Дашею, Антону з Колюнчиком і так далі. Ну і записки передавати теж зручно. З приводу записок взагалі у нас кодекс. Якщо ми передаємо їх через весь клас, ніхто не має права їх читати, крім адресата. І вчителям ні в якому разі не віддаємо! Люлля одного разу навіть з’їв записку, адресовану Антону, тільки б не віддавати її Макару Олеговичу (вчителю фізики, а з цього року й директору нашої школи).

В протилежному ряду сидять Ярко, Лілія, Женька, Ангеліна, Віталіна, Жанна, Ян, Ірина, Денис і Мар’яна.

Отож, ви уже зрозуміли, що Ангеліна Махно – мій заклятий ворог (до речі, як так вийшло, я й не знаю, в першому класі ми дружили). Її подруг Вітку та Жанку я також недолюблюю. Одного разу хтось з них підклав мені кнопку на стілець. Ой, мамочки! Як же я кричала! Мамочка моя таки прибігла. Винного так і не знайшли, адже всі мовчали, наче карасі в мулі, затихли. Проте я зло пам’ятаю, і обов’язково віддячу, якщо не ділом, то хоч словом. Мабуть, через те, що це зло було тільки три дні тому, на першому дзвонику, і мої сідниці ще досі поболюють від неприємного уколу.