28. Пробудження в кришталевій клітці, гірка правда та перші паростки

​Темрява розступалася повільно, мов важкий, застояний мул на дні глибокого ставу.

​Першим повернулося відчуття холоду. Вночі боліли не лише кістки чи закривавлене зап'ястя — боліла сама сутність, глибоко під ребрами, де раніше завжди пульсувало тепле, золотаве світло. Тепер там панувала тиха, лякаюча порожнеча.

​Дарина розплющила очі.

​Стеля над нею була висічена з суцільного, білого мармуру із блідо-срібними прожилками. Жодної тріщини, жодного сухого листка чи кіптяви від темного вогню. Повітря тут пахло не сушеним полином чи киплячим Насінням Прарослини, а чебрецем, гірським джерелом та замерзлим воском.

​Вона лежала на вузькій кушетці у високій, світлій залі без вікон. Замість них уздовж стін тягнулися високі кришталеві колони, всередині яких повільно пульсувало морозно-біле сяйво, що блокувало будь-яку магічну активність у кімнаті.

​Дарина спробувала поворухнутися, але тіло здалося чужим і важким, мов налите свинцем. Вона підняла руку до шиї.

​Алатир був на місці, але коли її тремтячі пальці торкнулися срібного ланцюжка, серце дівчини боляче стиснулося. Стародавній оберіг більше не випромінював тепла. Камінь став попелясто-сірим, шорстким і мертвим. У ньому не залишилося ані краплі колишньої сили Творення, ані отруйного оніксового покриву Яна. Це був просто шматок згаслої породи.

​— Не шарпайся, — пролунав поруч знайомий, втомлений, але неймовірно рідний голос. — Твої магічні жили вигоріли майже дотла. Якщо почнеш сіпатися — знову знепритомнієш.

​З кутка кімнати, де на дерев'яному стільці сиділа Катря, підхопилася постать. Вона була в тій самій заплямованій сажею сукні, волосся вибилося з коси, а під очима залягли темні тіні, але в її руках була порцелянова чашка із гарячим, паруючим відваром.

​— Катре... — здушено прошепотіла Дарина. Голос звучав сухо й сипло. — Ми... де ми?..

​— У Притулку Білих, — похмуро мовила Катря, підходячи ближче й підмощуючи під спину Дарини згорнуту ковдру. Вона обережно піднесла чашку до її губ. — У головній цитаделі Ордену. Вони доставили нас сюди одразу після того, як ти висадила в повітря ту кляту оранжерею.

​Дарина жадібно зробила кілька ковтків. Гарячий відвар із чебрецю та м'яти трохи прогнав заціпеніння з горла, але крижана порожнеча в грудях нікуди не зникла.

​— А Дарій?.. — дівчина різко повернула голову, намагаючись роздивитися темні кутки закривавленими очима. — Він... він живий?! Він же стрибнув...

​— Живий він, живий, твій сіроокий, — зітхнула Катря, і в її голосі вперше пробилася тепла, хоч і втомлена посмішка. — Лежить у сусідньому покої. Йому відьмацькі лікарі ребра збирали та перев'язки робили. Він тричі намагався втекли сюди, поки його Вартові не прикували магічною печаткою до ліжка. Казав, що не засне, поки сам не побачить, що ти дихаєш.

​Дарина заплющила очі, вгамовуючи сльози, які гарячими струмками потекли по її щоках. Пригадався сірий погляд у центрі кришталевого пекла, його руки, що закривали її від падаючих залізних балок, його готовність згоріти разом із нею.

​— Я... я все зіпсувала, Катю, — прошепотіла вона, закриваючи обличчя долонями. — Я вірила Янові. Я думала, що роблю правильні речі... Я занесла ніж над власною душею...

​— Ти була отруєна, Дарино, — суворо, але м'яко мовила Катря, схопивши її за зап'ястя. — Він нагодував тебе блекотою й фальшивими видіннями. Але ти зірвала той клятий онікс. Ти зламала його ритуал.

​— Але Яблунівка... — Дарина підвела знесилений погляд. — Видіння, які він показав мені в дзеркалі... Палаючий ґанок... Попіл... Бабуся Олена...

​Катря не відповіла словами. Вона мовчки сягнула до своєї кишені й дістала невелике, кругле дзеркальце в дерев'яній рамі, яке їй перед від'їздом дала сама Олена. Потім вона приклала до нього свій срібний оберіг і прошепотіла коротке шепітне закляття, якому її навчив Дарій.

​Поверхня дзеркала затуманилася, а за мить відкрилося чітке, живе зображення.

​Дарина затамувала подих.

​У дзеркалі сяяло сонячне, спокійне ранішнє небо над Яблунівкою. Не було жодного попелу, жодної кіптяви. Старий дерев’яний будинок під солом'яним дахом стояв цілий і неушкоджений, обплетений диким виноградом. На ґанку, на знайомій дерев'яній лаві, сиділа бабця Олена. Вона перебирала сушений чебрець у великій мисці, затишно мугикаючи собі під ніс якусь давню подільську пісню. На паркані цвіли соняшники, а в садку за хатою поважно ходили кури.

​Нічого не згоріло. Все було цілим, живим і недоторканим.

​— Бабуся... — знесилений вигук вирвався з грудей Дарини. Вона притисла долоню до дзеркального скла, торкаючись до зображення рідного обличчя. — Вона жива...

​— Я ж казала тобі на даху, — тихо мовила Катря. — Ян створив ілюзію. Він взяв твою тугу за домом, твій страх утрати й перетворив їх на зброю проти тебе ж самої. Щоб ти власноруч пролила кров у його мідну чашу.

​Дарина дивилася на дзеркало, і з кожною секундою крижаний панцир провини й обману, що стискав її серце останні тижні, розпадався на порох. Ян не просто використав її — він намагався випалити її людську сутність, зробивши монстром у власних очах.

​У цей момент важкі білі двері залу безшумно розчинилися.

​У приміщення повільно зайшла Лада. Вона була без свого бойового плаща, у строгій, довгій сукні зі срібним гаптуванням. Її обличчя виглядало виснаженим, під волошковими очима залягли глибокі зморшки, але постать залишалася величною й непохитною. За нею крокував Дарій. Він спирався на ціпку з білого дерева, його плече було міцно перев'язане, а сірі очі горіли тим самим, непоборним світлом.