27. Падіння крізь кришталь, оніксовий злам та вибух стихії

​Падіння здавалося нескінченним.

​Уламки скляного купола закружляли довкола Дарини мов смертельний, кришталевий салют. Багряне сяйво Повного Місяця розривалося на мільйони різнокольорових зайчиків, які відбивалися від падучих металевих балок, палаючих рушників та сухих батогів хижої лози. Повітря розпікалося від суміші отруйного полину та згаслого Насіння Прарослини.

​Дарина падала крізь провалля між ярусами, відчуваючи, як усередині неї розриваються залишки магічних жил. Її потемнілий Алатир на шиї дико стогнав, випромінюючи багряно-чорні спалахи.

​«Яблунівка ціла...» — ця думка лунала в її голові єдиним, чистим дзвоном крізь хаос і гуркіт руйнування. — «Бабця Олена ціла... Катря не збрехала...»

​Здійнята Катрею хвиля чебрецевого аромату й правди розбила фальшивий панцир Яна, але отруйний онікс на її правому вказівному пальці все ще впивався в шкіру чорними голками. Камінь був живим каналом, який намагався втримати зв'язок із темною магією, що зараз вибухала під куполом. Вона відчувала, як онікс висмоктує останні краплі її власної душі, трансформуючи їх у чисте Руйнування.

​Раптом у цьому кришталевому пеклі її хтось міцно обійняв.

​Це був Дарій.

​Він стрибнув за нею з палаючого містка без жодної секунди коливань. Його сріблясто-білий жупан розвівався в повітрі, а срібні символи Захисту на грудях спалахнули настільки яскравим, чистим світлом, що розсіяли підступаючу темряву. Він перекрутився в повітрі, підминаючи Дарину під себе, аби взяти весь жахливий удар об підлогу та падучі уламки на власне тіло.

​— Тримаю! Я тримаю тебе, Дарино! — вигукнув він, і його голос пробився крізь гуркіт падаючого скла.

​Вони з гуркотом обрушилися на дерев'яний настил середнього ярусу, який тут же провалився під їхньою вагою, викликаючи новий вибух пилу та трісок. Вони покотилися по кахельній підлозі нижнього ярусу оранжереї, прямо серед уламків старовинних горщиків, вивернутої землі й палаючих смолоскипів.

​Важка залізна балка з тріскотом упала за два сантиметри від голови Дарія. Срібний щит, який він устиг викинути над ними в останню мить, пішов глибокими тріщинами й розпався на тисячі дрібних іскор. Дарій важко видихнув, з його губи потекла тонка цівка крові, але він не розімкнув обіймів, закриваючи Дарину від кришталевого дощу.

​Дарина розплющила очі.

​Вона лежала на залишках вивернутої з диких троянд землі. Її обличчя було вкрите сажею, волосся випачкане в попіл, але перед нею були ті самі сірі очі — глибокі, спокійні, сповнені невимовного болю й незламної турботи. У них не було жодної краплі тієї зверхності чи підступу, які їй показувало «Дзеркало Спотвореної Правди» Яна.

​— Ти... ти стрибнув за мною?.. — здушено прошепотіла дівчина. Її голос був тріскучим і слабким.

​— Я ж обіцяв, що не залишу тебе, — тихо мовив Дарій, перемагаючи гострий біль у ребрах. Він простягнув дрижачу долоню й обережно відгорнув з її чола пасмо закривавленого волосся. — Яблунівка ціла, Дармно. Твоя бабця чекає на тебе. Ян збрехав.

​Сльози знову підступили до очей Дарини, але цього разу це були не отруєні, багряні краплі люті, а чисті, прозорі сльози каяття та відчаю.

​— Що я зробила... — прошепотіла вона, дивлячись на свої тремтячі руки. — Що я натворила, Дарію... Я ж мало не знищила все...

​— Це був не твій вибір, це була його отрута, — мовив Дарій. Його погляд уперся в її правицю, де чорний онікс усе ще пульсував лиховісним фіолетовим вогнем. — Зніми його, Дарино! Власноруч! Розірви цей ланцюг!

​Дана подивилася на чорний камінь. Вона відчувала, як Ян, який втік крізь портал, усе ще намагається через цей перстень втримати контроль над її Джерелом, тягнучи з неї останні сили для свого порятунку.

​— Ні... ти більше не володієш мною, — зціпивши зуби, промовила Дарина.

​Вона схопила перстень лівою рукою. Чорний онікс обпік її пальці так, ніби вона торкнулася розжареного вугілля, шкіра миттєво вкрилася пухирями болю, але Дарина навіть не закричала. Зібравши в кулак усю свою селянську впертість, усю пам'ять про чисті джерела Яблунівки та шелест подільських трав, вона з силою зірвала перстень із пальця.

​— СУЧА СИЛА! — вигукнула вона й із силою жбурнула чорний онікс об підлогу.

​Перстень ударився об загартований кахель із гучним тріскотом розпався на дрібну, чорну сажу.

​У той самий момент магічний зв'язок із Яном розірвався остаточно.

​Але ціна цього розриву виявилася страшною.

​Придушувана тижнями, знівечена мапуляціями магія Творення, яка накопичувалася в Алатирі під дією Насіння Прарослини, раптово втратила свій отруйний вектор, але не зникла. Потемнілий Алатир на її шиї спалахнув осліпляючим, некерованим вогнем — не чорним і не срібним, а диким, первинним стихійним вихором.

​— ДАРИНО, НІ! — закричав Дарій, намагаючись закрити її запечатувальним знаком.

​Але було запізно.

​Сила Дарини вирвалася з-під контролю.

​Вибухова хвиля чистої магічної енергії вдарила убік від них, мов ущільнений таран. Вона розірвала залишки ажурних металевих конструкцій оранжереї. Залишки скляного купола, які ще трималися на арках, розлетілися на крихітний пил. Величезні кам’яні колони нижнього ярусу тріснули по всій довжині й почали з гуркотом валитися набік.