25. Вівтар на даху, передгрозове затишшя та крок у безодню

​Ніч досягла своєї найвищої, найхолоднішої точки. Жовто-багряний Повний Місяць завис над містом, мов величезна, вогняна печать. Його важке, густе сяйво пробивалося крізь скляний купол старої оранжереї, вихоплюючи з темряви клуби отруйного, фіолетового диму, що повільно звивався навколо ритуального вівтаря.

​Дарина стояла на самому краю оглядового майданчика під дахом.

​Вітер за склом шаленів, намагаючись вибити замерзлі шибки, але магічний купол Яна тримав оборону. Її чорне волосся розвівалося, плутаючись із сухими стеблами полину, які Ян розвішав по периметру. На шиї дівчини більше не було срібного сяйва — її Алатир перетворився на суцільний, вугільно-чорний камінь, який пульсував важким, нищівним ритмом, відгукуючись на кожне слово закляття.

​Вона дихала через силу. У її грудях більше не було страху, суму чи жалю. Все її єство було випалено сухим, жагучим полум’ям люті. Вона бачила перед собою лише одну мету — знищити тих, хто позбавив її минулого, хто перетворив сонячну Яблунівку на попіл.

​Ян закінчував креслити ритуальне коло.

​Він рухався з грацією хижака, що загнав здобич у пастку. У його руках сяяв обсидіановий ніж, а біля ніг у мідній чаші кипіла темна рідина, у якій розчинялося Насіння Прарослини. Смарагдово-зелений промінь від насіння змішувався з багряним світлом місяця, створюючи химерне, потворне сяйво, що заливало обличчя Дарини.

​— Ще кілька хвилин, моє світло... — зашепотів Ян, підходячи до неї зі спини. Його руки у шкіряних рукавичках лягли їй на плечі, підштовхуючи до центрального гранітного камня. — Коли Місяць стане в зеніт прямо над заламком купола, ти проллєш краплю своєї крові в чашу. Твоє Джерело відкриється повністю. Твій Алатир поглине магію Прарослини, і ти отримаєш абсолютну владу над цією землею.

​Дарина не здригнулася від його дотику. Вона дивилася вниз, крізь затуманене скло підлоги, туди, де на нижніх ярусах оранжереї вже згасало звичайне життя й прокидалася темрява.

​— А Білі маги? — тихо, з крижаною впевненістю запитала вона. — Вони вже тут?

​— Вони біля підніжжя будівлі, — з отруйною посмішкою відповів Ян, притискаючись скронею до її волосся. — Я відчуваю їхній холодний, заіржавілий захист. Вони думають, що йдуть на розправу. Вони думають, що зможуть запечатати тебе, мов беззахисне дівча. Але вони потраплять прямо в жерло нашого ритуалу. Ти спалиш їх першим же спалахом чистого Творення, яке ми перетворимо на Руйнування.

​— Вони не повинні вийти звідси живими, — прошепотіла Дарина. Її волошково-сині очі горіли темними, хижими іскрами. — Жоден із них. Особливо... сіроокий.

​— Особливо він, — задоволено підхопив Ян, ступаючи до вівтаря й піднімаючи обсидіановий ніж над чашею. — Починаймо фінальне зв'язування.

​У цей самий час біля масивних дубових дверей занедбаного корпусу Б панувала напружена, загрозлива тиша.

​Дарій та Катря затаїли подих у тіні старого дуба, ховаючись від спалахів світла, що виривалися з вікон верхнього ярусу. Повітря довкола будівлі було отруєне — сухий полин та блекота забивали легені, викликаючи запаморочення. Катря міцно стискала в кулаці срібний оберіг, який їй дав Дарій, і періодично прикладала до носа хусточку, змочену в настоянці чебрецю.

​— Нагорі вже розпочали... — прошепотів Дарій, тримаючи напоготові свій срібний ніж Захисту. Срібні знаки на його жупані блідо сяяли, намагаючись пробити темний купол Яна. — Ян в'яже її Джерело з Насінням. Якщо вона проллє кров у чашу, ритуал «Оніксового серця» стане неповоротним.

​— То чого ми чекаємо?! — пошепки закричала Катря, смикаючи його за рукав. — Ламаймо ці кляті двері й біжімо нагору! Я ж казала, я її звідти за коси витягну!

​— Ми не можемо просто увірватися, — зупинив її Дарій, поклавши руку їй на плече. — Периметр під захистом хижої лози. Якщо ми ступимо на сходи без розриву магічного ланцюга, лоза розірве нас ще на другому поверсі. Мені потрібен момент, коли Ян послабить зовнішній щит ради концентрування сили на даху.

​Раптом важкий крок змусив замерзлу землю під їхніми ногами здригнутися.

​З-за кущів ботанічного саду виступила струнка, велична постать у білому плащі. За нею ланцюгом ішли шестеро Білих Вартових у важких срібних обладунках, із довгими списами, увінчаними запечатувальними рунами.

​Це була Магістрка Лада.

​Її волошково-сині очі горіли в темряві суворим, нещадним світлом. Вона зупинилася за десять кроків від зачинених дверей, окинувши будівлю довгим, оцінюючим поглядом.

​— Вони спізнилися, — прошепотіла Лада сама до себе, відчуваючи важку пульсацію потемнілого Алатиря на даху. Потім вона повернула голову й подивилася прямо в тінь дуба, де ховалися Дарій та Катря. — Вийди, Дарію. Я знаю, що ти тут.

​Дарій стиснув зуби й повільно виступив із тіні, закриваючи собою Катрю.

​— Магістрко Ладо, — промовив він, не опускаючи зброї. — Зупиніть Вартових. Якщо ви вдертеся туди з силою, Ян використає вашу ж магію проти Дарини! Вона вважає вас ворогами! Вона думає, що ви спалили Яблунівку!

​Лада повільно зробила крок до нього. Її білий плащ розвівався від морозного вітру, а обличчя залишалося непроникним, мов висечене з білого мармуру.

​— Вона вважає те, що їй дозволив повірити її власний, слабкий розум, — холодно відрізала Магістрка. — Мені шкода, Дарію. Але часу на розмови більше немає. Повний Місяць у зеніті. Якщо Джерело Ковальчуків відкриється під дією Насіння Прарослини, ми втратимо не лише дівчину — ми втратимо це місто.