24. Полум'я зради, отруйний чебрець та дзеркало фальшивого болю

​Нічне повітря над занедбаним корпусом Б було настільки густим і липким від отруйної магії, що дихати ставало важко. Багряно-золотий Повний Місяць завис прямо над скляним куполом старої оранжереї, заливаючи засніжені ажурні перекриття неприродним, загрозливим світлом. Здавалося, ніби саме небо стікає додолу важкою, іржавою димкою.

​Дарина стояла в центрі верхнього ярусу оранжереї.

​Під її ногами крізь тріщини в кахляній підлозі пробивалася хижа, отруйна лоза. Вона більше не боляче колола дівчину — навпаки, гнучкі стебла з чорними шипами ластилися до її чобіт, мов приборкані змії, відчуваючи той самий нищівний, темний вихор, який палав у її грудях.

​Срібний Алатир на її шиї майже повністю потемнів. Лише на одному з восьми променів залишалася тонка, ледь помітна срібляста смужка — усе інше тіло прадавнього символу покрила важка, смолянисто-чорна кірка. Він більше не зігрівав її м’яким лавандовим теплом; він пік шкіру сухою, жагучою люттю, що вимагала помсти.

​Перед нею стояв Ян. Його чорний плащ з важким оксамитовим коміром розвівався від гарячих поривів магічного вітру, що кружляв під скляним куполом. У руках він тримав ритуальну чашу з загартованої міді, де в темній рідині пульсувало Насіння Прарослини, випромінюючи лиховісне блідо-зелене сяйво.

​— Ти все ще сумніваєшся, моє світло? — м’яко, з найтоншою ноткою фальшивого співчуття прошепотів Ян, ступаючи до неї на крок. Його темні очі горіли отруйним, переможним вогнем. — Ти все ще шукаєш виправдання для тих, хто називає себе «вартовими порядку»?

​— Я бачила вогонь, Яне... — голос Дарини лунав глухо, позбавлений будь-яких живих інтонацій, мов шелест сухої соломи. Вона не зводила очей із багряного місяця за склом. — Я бачила, як палали соняшники. Я відчула, як згасла земля бабці Олени... Її більше немає. Здається, у мене всередині теж більше нічого немає.

​— Бо вони випалили твоє минуле, Дано! — вигукнув Ян, карбуючи кожне слово з драмматичною силою. Він простягнув вільну руку й обережно торкнувся її підборіддя, змушуючи подивитися йому в очі. Його пальці були крижаними, але від них ішов тонкий, солодкуватий запах сушеної блекоти, який дурманив свідомість. — Вони завжди так чинять! Орден Білих магів не терпить сили, яку не може взяти на ланцюг. Вони дізналися, що твій Алатир прокинувся, вони відчули, що ти більше не беззахисне дівча з хутора — і вони завдали удару найболючіше! По твоїх коренях!

​Дарина заплющила очі, й з-під її повік скотилася одна-єдина пекуча сльоза. Вона впала на потемнілий Алатир, і той відгукнувся дрібним, загрозливим тріскотом.

​Пам’ять знову й знову малювала перед нею ту саму жахливу картину: палаючий ганок, випалене лавандове поле, синьооку магівку, яка з сухим холодом дивилася на згарище, та Дарія... Дарія, який стояв за її спиною у своєму біло-сірому жупані й мовчки спостерігав за тим, як гине її рідний дім.

​«Він знав...» — ця думка отруйним цвяхом забивалася в її мозок. — «Він розпитував мене про Яблунівку в бібліотеці. Він показував мені давні книги не для того, щоб допомогти... Він шукав координати захисного купола моєї бабці!»

​— Він зрадив тебе, Дарино, — прошепотів Ян, ніби читаючи її найпотаємніші, отруєні думки. Він підійшов ще ближче, його подих обпікав її щоку. — Той сіроокий хлопчик, якому ти довірливо віддала своє сяйво в оранжереї... Вона лікувала його рану, витрачала свої останні сили Творення, а він у цей час віддавав наказ своєму загону висуватися на хутір!

​— Годі... — витиснула з себе Дарина, міцно стискаючи кулаки так, що нігті впилися в долоні до крові. — Не треба...

​— Ні, ти повинна це побачити до кінця! — жорстоко наполягав Ян.

​Він поставив мідну чашу на ритуальний вівтар з чорного граніту, встановлений у центрі оранжереї. Потім дістав із внутрішньої кишені плаща невелике округле дзеркало в заіржавілій залізній рамці — «Дзеркало Спотвореної Правди», артефакт Темного кола, здатний перекручувати будь-яку реальність і надавати найбожевільнішим видінням абсолютної, переконливої фактури.

​Ян провів долонею по дзеркальній поверхні. По склу пробігла темна, фіолетова павутина.

​— Подивися в нього, Дано, — його голос звучав мов наказ, обгорнутий у шовк. — Подивися й переконайся, хто твій справжній ворог.

Вона мимоволі подивилася в дзеркало.

​Поверхня скла затуманилася, а потім очистилася, показуючи об'ємне, страхітливо чітке зображення. Вона побачила головну залу під куполом бібліотеки. Там сиділа Рада Старійшин. Вона побачила Дарія. Але в дзеркалі Яна Дарій не захищав її, не виривався з-під закляття Покори ради її порятунку.

​У дзеркальному фантомі Дарій з холодною, зверхньою посмішкою кланявся синьоокій Магістрці Ладі.

​— «Вона повністю підкорилася ілюзії, Магістрок», — лунав із дзеркала сфабрикований, спотворений голос Дарія. — «Вона думає, що її сила врятує її. Але Насіння Прарослини вже у нас. Тепер ми можемо остаточно знищити джерело Ковальчуків, а саму дівчину запечатати й викинути геть, мов порожній глечик».

​І дзеркальне зображення показало, як Лада передає Дарію срібний клинок, а той з задоволенням киває, приймаючи наказ на її нейтралізацію.

​Дзеркало згасло.

​Дарина хитнулася назад, ніби від фізичного удару в груди. Повітря з шумом вирвалося з її легень. Усе її тіло охопив дикий, крижаний вогонь. Остання срібна смужка на її Алатирі спалахнула й миттєво згасла, затягнувшись суцільною, непроникною чорнотою.