22. Темна сторона душі

​У кімнаті гуртожитку Дарина раптом схопилася за голову.

​Це сталося миттєво, мов удар блискавки серед ясного неба. Кружка з гарячим чебрецевим чаєм вискочила з її рук і з гуркотом розбилася об підлогу, розбризкуючи темну рідину по кахлю.

​— Дарино! Що з тобою?! — закричала Катря, кидаючись до неї.

​Але дівчина її не чула. Вона впала на коліна, судорожно ковтаючи повітря. Перед її заплющеними очима спалахнула жахлива, криваво-чорна картина, настільки реалістична й болісна, що дівчина закричала від пекучого болю в скронях.

​Вона бачила свій рідний хутір Яблунівка.

​Але це більше не був той сонячний, тихий куточок із лавандовими полями та шелестом давнього дуба. Поле палало! Величезні, біло-блакитні вогняні вихори розривали золоті соняшники, перетворюючи землю на чорний, спечений попіл. Маленька хатинка бабці Олени була охоплена цим сухим, нещадним полум'ям. А перед палаючим ганком стояли постаті в білих плащах із глибокими капюшонами — Білі маги. Вони піднімали свої срібні палиці, з яких зривалися нові й нові смуги білого вогню, випалюючи кожен кущ чебрецю, кожен паросток, кожну пам'ять про рід Ковальчуків.

​І серед цього вогню Дарина побачила бабцю Олену. Стара жінка лежала на запеченій землі, випростовуючи дрижачі руки до палаючого хати, а над нею схилялася постать із волошково-синіми очима — та сама синьоока магівка...

​— НІ-І-І-І-І! — не людським, розпачливим криком розітнула тишу кімнати Дарина.

​Вона вирвалася з обіймів Катрі, підхопилася на ноги, важко дихаючи. Її обличчя стало білішим за сніг за вікном, губи тремтіли, а в волошково-синіх очах більше не було спокою чи зцілюючого світла. У них запалало дике, нищівне, темне полум’я шаленої люті.

​— Дарино, що ти бачила?! Скажи мені, що сталося?! — благала Катря, намагаючись схопити її за руки.

​— Вони... вони спалили Яблунівку... — здушеним, отруєним голосом прошепотіла Дарина. Її пальці з силою впилися в край столу. — Білі маги... Вони прийшли на хутір. Вони спалили хату бабці Олени. Вони знищили все!

​— Що?! Це неможливо! — закричала Катря. — Дарино, це омана! Це Ян! Він знову дурить тебе!

​— Я БАЧИЛА ЦЕ ВЛАСНИМИ ОЧИМА! — закричала вона так, що шибки у вікнах кімнати задзвеніли й пішли дрібними тріщинами.

​Срібний Алатир на її шиї раптом спалахнув огидним, багряно-чорним вогнем. Чорна пляма, яка раніше займала лише третину зірки, миттєво розрослася, поглинаючи майже всю поверхню срібла. Повітря довкола дівчини розжарилося, пахнучи гартом, згаслим соняшником та запеченою кров'ю.

​— Вони казали, що вони захисники... — просичала Дарина, і її голос більше не належав тій добрій дівчині, яка зцілювала рани. Це був голос ображеної, покаліченої відьми, чий дім перетворили на попіл. — Вони назвали мій рід загрозою... Вони вбили мою бабусю...

​— Дарино, зупинися! Послухай мене! — Катря спробувала обійняти її, але магічний спалах Алатиря відкинув руду дівчину назад на ліжко.

​Дарина розвернулася до дверей. Вона більше не зважала на біль у зап'ясті, не зважала на слова подруги. У її голові вирував лише один сухий, спалюючий імпульс — отримати таку силу, яка дозволить їй стерти Орден Білих магів з лиця землі.

​Вона вискочила з кімнати й побігла темними коридорами вниз — туди, де в підвалі занедбаного корпусу Б на неї чекав Ян із підготовленим ритуалом.

​На вулиці темніло з лякаючою швидкістю. Повний Місяць повільно піднімався над зубчастими дахами коледжу, випромінюючи важке, жовтувато-багряне сяйво.

​Дарина вбігла в підвальну лабораторію Яна.

​Отруйна, хижа лоза зустріла її тихим, вітальний сичанням. Стебла з гострими шипами розступалися перед нею, не торкаючись її шкіри, відчуваючи ту саму темну, нищівну лють, яка зараз спотворювала дух дівчини.

​Ян стояв біля глиняної чаші, де пульсувало Насіння Прарослини. На його обличчі грала торжествуюча, отруйна посмішка переможця. Він бачив її очі. Він бачив, що його сфабриковане видіння влучило прямо в серце.

​— Вони знищили твій дім, так, пташко? — м’яко, оксамитово прошепотів Ян, простягаючи до неї руки у шкіряних рукавичках. — Вони показали своє справжнє обличчя. Ті, хто називав себе «світлом», випалили твоє минуле.

​— Дай мені силу, Яне, — холодно, без жодної сльози мовила Дарина, ступаючи в центр ритуального кола прямо до Насіння. — Я хочу, щоб вони заплатили за кожну спалену травинку в Яблунівці. Я піду з тобою на дах оранжереї. Я зроблю все, що ти скажеш. Тільки дай мені знищити їх.

​Ян підійшов до неї, обережно взяв її обличчя у свої долоні й поцілував її в чоло — прямо над затьмареним Алатирем:

​— Ти отримаєш свою помсту, моя королево. Сьогодні вночі, під цим Повним Місяцем, ми створимо «Оніксове серце». І жоден Білий маг більше не ступить на цю землю.

​Пастка зачинилася. Засліплена сфабрикованим болем та фальшивою люттю, Дарина Коваль власноруч зробила крок до фінального ритуалу, не підозрюючи, що стає знаряддям для знищення власної душі.