21. Подих півночі, синьоока тінь та вирок Ради

​Понеділок зустрів місто неприродним, дзеркальним холодом. Туман, який раніше тримався лише довкола занедбаного корпусу Б та гуртожитку, раптово розсіявся, поступившись місцем пронизливому, тріскучому вітру з півночі. Земля в ботанічному саду вкрилася тонкою скоринкою білого, мов сіль, памороку, хоча календар показував лише середину осені. Природа довкола коледжу мовби заціпеніла в очікуванні неминучої бурі.

​Дарина прокинулася від дивного відчуття: її Алатир під светром не просто тепло пульсував — він заходився дрібним, тривожним тремтінням, мов натягнута струна.

​Кімната була сповнена тиші. Катря вже підвелася й сиділа на краєчку свого ліжка, перебираючи між пальцями намисто з сушеного чортополоху, яке їй колись подарувала бабця Олена. Вона подивилася на Дарину з глибокою тривогою:

​— Ти відчуваєш це, Дарино? Повітря стало іншим. Вночі крізь вікно я бачила, як над вежею центрального корпусу спалахували блідо-блакитні вогні. Це не Ян... Це щось набагато холодніше.

​Дарина повільно підвелася, притискаючи долоню до грудей. Вона відчувала цей холод. Це був не отруйний, задушливий сморід полину, яким заварював простір Ян. Це було чисте, абсолютне світло, позбавлене будь-якого жалю, — світло, яке розпікало повітря мов морозне залізо.

​Білі маги прибули.

​На третьому поверсі занедбаного купола бібліотеки, куди студентів зазвичай не допускали, панувала напівтемрява. Високі вітражні вікна із зображеннями давніх символів гармонії були затягнуті блідим сяйвом.

​У центрі просторого залу за круглим кам'яним столом сиділи три постаті, загорнуті в важкі, сріблясто-білі плащі з високими комірами. Їхні обличчя ховалися в тінях глибоких капюшонів, але сама їхня присутність тиснула на простір із такою силою, що старовинні дубові стелажі з книгами стиха рипіли під магічною вагою.

​Це була Рада Старійшин Ордену Білих магів.

​Дарій стояв перед ними у центрі залу, випроставши спину. На ньому більше не було звичайного студенського одягу — він вбрався у свій бойовий, біло-сірий жупан із срібними застібками у формі рунічних знаків Захисту. Його обличчя було суворим і блідим, а ліве плече, хоча й загоєне магією Творення Дарини, все ще відгукувалося глухим, віддаленим болем.

​— Ти кликав нас терміново, Дарію, — пролунав глибокий, старечий голос першого магівця з правиці. — Ти казав про загрозу прориву Темного кола в цьому секторі. Але ми бачимо інше. Ми відчуваємо, що джерело Ковальчуків, яке мало спати під запеченим пеленатором на хуторі, прокинулося й отруєне.

​— Джерело прокинулося, Старійшино, — впевнено й голосно мовив Дарій, дивившись прямо в тіні під капюшонами. — Але дівчина не є ворожою. Вона потрапила під підступний, тривалий магічний вплив Яна — слуги Темного кола, який використав чорний онікс і отруту сушеної блекоти і полину, щоб засліпити її розум.

​— Вона викрала Насіння Прарослини зі сховища, — мовив другий старійшина, чий голос лунав мов сухий тріск сухостою. — Вона пролила кров члена Ордену. Вона проростила хижу, напівтемну лозу, яка зараз роз'їдає фундамент корпусу Б. Це не просто маніпуляція, Дарію. Це активне Творення Руйнування. Дівчина стає загрозою для всього міста.

​— Вона зцілила мою рану! — відрубав Дарій, роблячи крок уперед, незважаючи на суворий етикет Ради. — Вона власноруч зламала чорний онікс, який прив'язував її до Яна! Вона прокинулася від омани. Вона готова протистояти Темному колу під час Повного Місяця!

​У залі запанувала тиша. Вона була настільки густою, що чути було лише, як вітер б'ється об замерзлі шибки вітражів.

​Тоді третя постать, яка досі мовчки сиділа в центрі столу, повільно підвела голову.

​Вона відкинула глибокий капюшон.

​Це була жінка дивовижної, витонченої, але застиглої краси. Їй можна було дати як тридцять, так і п'ятдесят років — її сніжно-біле волосся було туго сплетене у важку косу, що спадала через плече, а на блідому обличчі запеклася горда, строга печаль. Але найдивовижнішими були її очі. Вони горіли неймовірним, глибоким, волошково-синім вогнем — точно таким самим, який сяяв в очах Дарини, коли дівчина зверталася до землі.

​Це була Магістрка Лада — одна з найдавніших старійшин Ради й кровна родичка Дарини - сестра, яка сімнадцять років тому прийняла важке, жорстоке рішення віддати немовля на віддалений хутір Яблунівка заради її ж безпеки.

​Вона подивилася на Дарія своїми глибокими, волошковими очима, й у її голосі бриніла холодна, загартована роками сталь:

​— Ти надто молодий, Дарію, і твоє серце надто милосердне, — повільно мовила Лада. — Ти бачиш перед собою нещасну дівчину з хутора, яку заплутав темний відьмак. А я бачу кров роду Ковальчуків. Я бачу силу, яка не терпить напівтонів. Якщо Алатир дівчини покрито чорнотою хоча б на третину, під час Повного Місяця він стане провідником для Темного кола. Вона не зможе втримати цей вихор.

​— Вона зможе, якщо ми допоможемо їй очистити Алатир! — наполягав Дарій, міцно стискаючи ефес свого срібного ножа на поясі. — Вона має підтримку дівчини з Яблунівки. У неї є пам’ять про землю, про бабцю Олену! Її світло не згасло!

​Магістрка Лада повільно підвелася з-за столу. Її білий плащ розгорнувся мов крила велетенського птаха, а довкола постаті спалахнув тонкий ауральний німб із блакитних іскор.

​— Пам'ять про хутір не врятує, коли Ян розпочне ритуал «Оніксового серця», — суворо мовила вона, ступаючи по кам'яній підлозі. Каблуки її чобіт вистукували чіткий, сухо-дзвінкий ритм. — Вона — спадкоємиця первинного Джерела. Якщо вона підкориться Янові хоча б на секунду, сила Алатиря вирветься на волю й випалить усе місто на десятки кілометрів навколо. Ми не можемо ризикувати тисячами життів заради однієї дівчини, яка виявилася занадто слабкою, щоб розпізнати отруту в руках темного відьмака.