18. Тіні під подушкою, отруйний погрозливий шепіт та перший бунт

​Суботній вечір розлився по гуртожитку важким, олов'яним морозцем. Мжичка надворі нарешті вщухла, але на зміну їй прийшов густий, білястий туман, який остаточно поглинув паркові алеї та нижні поверхи корпусів.

​Катря повернулася до кімнати близько шостої вечора. Вона була виснажена, її руки змерзли, а в голові панував хаос. Навчання більше не радувало, а щоденні спроби пробитися крізь магічну ізоляцію гуртожитку не давали жодних результатів. Всі її спроби зв’язатися з Яблунівкою чи дізнатися про долю Дарія впиралися в глуху, сизу стіну Янового купола.

​Дарини в кімнаті знову не було. Вона йшла казна-куди ранком і поверталася лише пізно вночі, бліда, мовчазна та відчужена.

​Катря важко зітхнула й вирішила бодай трохи прибрати в кімнаті, щоб відволіктися від гнітючих думок. Вона витерла пил зі столу, розклала підручники з ботаніки й підійшла до ліжка Дарини, щоб заправити зібгане, зсунуте вбік покривало.

​Смикнувши за край ковдри, Катря випадково зачепила подушку. Вона зсунулася на підлогу, і з-під неї, із тихим шурхотом, викотилося кілька дивних речей.

​Катря застигла. Вона нахилилася і підняла об’єкти з підлоги.

​Це були два невеликих полотняних мішечки, зав'язані чорними шовковими нитками, та невеликий скляний флакон без етикетки. З розв'язаного краю одного з мішечків висипався дрібний, сіро-зелений порошок, від якого миттєво розлився гострий, ядучий запах сушеної блекоти, могильного воску та згаслого полину. У флаконі бовталася густа, майже чорна рідина з важким металевим відтінком.

​Але найстрашнішим був третій предмет.

​З-під кутка матраца визирала мала, зім'ята лялька-мотанка, яку Дарині колись зробила бабця Олена як захисницю. Безлика лялька з традиційним хрестом із ниток на обличчі була покалічена: її білі нитки були пропитані тією самою чорною рідиною з флакона, а в саме серце мотанки була глибоко встромлена довга, заіржавіла залізна голка.

​— Боже мій... — прошепотіла Катря, і її голос здригнувся від жаху.

​Це були інгредієнти для ритуалу повного підпорядкування волі — темна, брудна магія, яка знищувала людську душу зсередини, перетворюючи її на безвільного ляльковода. Дарина не просто приймала онікс Яна. Вона тримала у своїй кімнаті речі, якими Ян повільно забивав голки в серце її власної пам'яті.

​У цей момент двері кімнати з рипінням відчинилися.

​На порозі стояла не Дарина. У кімнату повільно, з огидою та зверхньою грацією увійшов Ян. Він був у своєму довгому темному пальті, пальці вбрані у шкіряні рукавички, а в очах горіло прохолодне, лицемірне задоволення. За ним у коридорі, мов дві похмурі тіні, маячили Денис і Марта.

​— О, яка зворушлива картина, — зауважив Ян, зачиняючи за собою двері й кладучи руку в кишеню. Його голос лунав тихо, але в ньому відчувалась небезпека, мов у сичанні гадюки. — Руде дівчатко знову пхає свій довгий ніс туди, куди її не просили.

​Катря підхопилася з підлоги, міцно стискаючи в кулаці покалічену ляльку-мотанку. Вона стала перед ліжком Дарини, закриваючи його собою.

​— Що це таке, Яне?! — вигукнула вона, її голос тремтів від люті. — Що ти зробив із Дариною?! Ти труїш її цією дрянню! Ти змушуєш її ховати це під подушкою!

​Ян зробив кілька повільних кроків углиб кімнати. Його погляд опустився на ляльку в руках Катрі, а куточки вуст сіпнулися в зневажливій посмішці.

​— Вона робить це добровільно, мила Катрусю, — м’яко сказав він, подаючись трохи вперед. — Вона сама прагне позбутися вашого дрібного, сільського мотлоху. Вона втомилася від твоїх сирників, від бабиних казок і від вашої тупої туги за хутором. Вона обирає справжню силу. А ти... ти лише заважаєш.

​— Ти знущаєшся з неї! — закричала Катря, роблячи крок йому назустріч, незважаючи на страх. — Вона вмирає біля тебе! Вона біла мов мрець, вона перестала посміхатися! Ти закрив нас цим куполом, відрізав від Яблунівки! Я все розповім ректору, я розкажу викладачам, я прорвуся до Білих магів!

​Посмішка миттєво зникла з обличчя Яна. Його темно-карі очі звузилися, перетворившись на дві вугільні щілини.

​— Ти нікому нічого не розкажеш, дівчинко, — просичав він.

​Він зробив один блискавичний рух. Його рука у шкіряній рукавичці схопила Катрю за горло, притискаючи її до стіни біля шафи. Катря зойкнула, намагаючись вибити його руку своїми долонями, але хватка Яна була залізною, наповненою темною, неприродною силою.

​— Ти гадала, що ти тут щось вирішуєш? — зашепотів Ян їй прямо в обличчя. Його подих пахнув тією самою сушшю блекоти і згаслого полину. — Ти — звичайна комаха без жодної краплі магії. Порожнє місце. Я терпів тебе поруч лише тому, що Дарина мала до тебе дурну дитячу прихильність. Але твій час вичерпано. Якщо ти ще раз спробуєш втрутитися в наші справи, якщо ти ще раз торкнешся її речей або спробуєш передати комусь звістку... я зроблю так, що ти випадеш із вікна третього поверху. І всі вирішать, що це була звичайна випадковість від туги. Зрозуміла мене?

​Катря хрипіла, намагаючись вдихнути бодай краплю повітря. Вона дивилася в його порожні, жорстокі очі й бачила перед собою не людину, а справжнє страховисько, для якого людське життя не вартувало нічого.

​— Залиш... її... — прохрипіла Катря, з останніх сил стискаючи покалічену мотанку.

​— Я кажу востаннє, — Ян сильніше стиснув пальці на її шиї, так що перед очима дівчини попливли чорні плями. — Ти зникнеш звідси. Завтра ж. Або...