17. Хиже проростання, зміїні стебла та дзеркало страху

​Субота почалася з дивної, липкої задухи, яка зовсім не личила середині осені. Небо над коледжом затягнуло щільним, брудно-сірим покривалом, крізь яке не пробивалося жодне сонячне проміння. Туманна пелена, якою Ян запечатав територію гуртожитку та занедбаного корпусу Б, за останні дві доби трохи осіла, але не зникла — вона лише всмокталася в землю, залишаючи по собі гіркуватий, стійкий присмак сушеного полину й плісняви на губах кожного, хто виходив надвір.

​Дарина прокинулася від дивного відчуття: її ліва долоня, якою вона торкалася Насіння Прарослини під час викрадення, свербіла й пекла, наче від опіку кропивою.

​Вона підвелася на ліжку. Катрі в кімнаті знову не було — останнім часом рудоволоса подруга пропадала в бібліотеці або на навчальних ділянках з самого ранку, уникаючи тривалої перебування в їхній спільній кімнаті. Ця тиша була для Дарини одночасно і полегшенням, і катуванням.

​Спіднизу, з підвального поверху корпусу Б, долинав ледь помітний магічний гул. Ян працював із викраденим артефактом.

​Дарина швидко вмилася крижаною водою, намагаючись змити з обличчя залишки важкого, кошмарного сну, де їй знову снилися сірі, смутні очі Дарія та запечена кров на його білому плащі. Вона витягнула з-під светра Алатир — запечена чорнота на сріблі не зникла й не зменшилася. Вона застигла отруйною плямою, нагадуючи про те, що вороття назад більше немає.

​О десятій ранку вона вже сходила сходами до цокольного приміщення, куди її викликав Ян.

​Лабораторія Темного кола змінилася. Усі меблі були відсунуті до стін, а в центрі кімнати, прямо на кам'яній підлозі, Ян викреслив велике ритуальне коло із подрібненого вугілля та висушеного полину. Всередині кола стояла широка глиняна чаша, заповнена чорним, жирним ґрунтом, який Ян власноруч приніс із найдавнішого кутка занедбаного ботанічного саду.

​У самому центрі чаші стирчало Насіння Прарослини.

​Поруч із чашею стояли Ян, Денис і Марта. Обличчя хлопців горіли гарячковим захопленням, а Марта з острахом і завороженням зминала край своєї довгої спідниці.

​— Ти вчасно, Дано, — мовив Ян, не повертаючи голови, коли дівчина зачинила за собою двері. Його голос тремтів від прихованого піднесення. — Ми підготували ґрунт. Ми просочили його потрібними настоями, але саме насіння мовчить. Воно не спалахує від нашої сили. Воно спить. Йому потрібен твій імпульс. Твоя рідкісна, первинна магія Творення.

​Дарина повільно підійшла до межі вугільного кола. Повітря над глиняною чашею було настільки густим і гарячим, що спотворювало обриси кімнати, мов марево над розпеченим асфальтом.

​— Ян... — стиха мовила дівчина, відчуваючи, як усередині неї знову піднімається неясна, тривожна хвиля. — Можливо, не варто змушувати його? Коли я торкнулася його в сховищі, воно згасло. Воно не хоче рости в темряві...

​Ян різко обернувся до неї. В його темно-карих очах на коротку секунду спалахнув роздратований, майже холодний вогник, але він миттєво згасив його, одягнувши свою звичну, м'яку посмішку. Він підійшов до Дарини, обережно взяв її за тремтливі руки й стиснув їх у своїх долонях.

​— Дурниці, пташко, — м’яко, оксамитово прошепотів він, дивившись їй прямо в очі. — Це не темрява. Це просто свобода від їхніх глухих білих заборон. Це насіння чекало на тебе сотню років. Воно просто спить під товщею часу, і лише ти можеш пробудити його. Подаруй йому краплю своєї сили. Для нас. Для нашого майбутнього.

​Він провів пальцем по її щоці, й цей романтичний, звичний жест знову подіяв мов солодка заспокійлива отрута. Чорний онікс у кишені Дарини слухняно відгукнувся холодним, занімілим пульсом, приглушуючи останній голос застереження.

​— Добре... — видихнула вона.

​Дарина зробила крок усередину вугільного кола. Вона опустилася на коліна біля глиняної чаші й занурила свої відкриті долоні в вогкий, чорний ґрунт з обох боків від згаслого насіння.

​Вона заплющила очі й почала шукати всередині себе те джерело сили, яким завжди живила квіти на хуторі Яблунівка. Вона згадувала сонячне світло над лавандовими полями, шелест старого дуба біля хати бабці Олени, запах свіжовипеченого хліба... Вона намагалася витягнути з глибини своєї душі чисту, теплу магію Творення.

​І сила відгукнулася. Гарячий, золотавий імпульс потік із її долонь прямо в землю, торкаючись згаслої шкаралупи Прарослини.

​— Росте! Подивіться, воно росте! — захоплено вигукнув Денис.

​Дарина розплющила очі й затамувала подих.

​Шкаралупа насіння з тріском розкололася. З її нутра вирвався товстий, м'ясистий паросток. Але замість того, щоб підніматися догори ніжним, пагоном із золотавими пелюстками, паросток почав стрімко, з лякаючою швидкістю розкручуватися прямо на очах.

​Проте це була не чиста рослина світла.

​Під впливом отруєної сили Дарини — сили, у якій чисте джерело Алатиря змішалося з чорним полином оніксу та її власним гріхом біля сховища — паросток перетворився на хижу, похмуру лозу. Його стебло було не світло-зеленим, а брудно-фіолетовим, майже чорним, покресленим опуклими, темно-червоними жилками, що пульсували мов справжні артерії. Замість гладеньких листочків на лозі миттєво виростали гострі, роздвоєні шипи, з яких капала прозора, густа рідина з нудотно-солодким запахом гнилі та заліза.

​Лоза з сичанням вирвалася з глиняної чаші й почала обвивати кам’яну підлогу, розповзаючись убік стін мов гігантська змія.