16. Тріумф отрути та чорне срібло

​Затишна й похмура одночасно, таємна зала під цокольним поверхом корпусу Б сяяла сотнями тьмяних, тремтливих вогників. Це були не звичайні воскові свічки — у мідних піалах горіли сухі суміші звіробою, полину та чорного кмину, наповнюючи підземелля важким, солодкувато-терпким димом.

​Ян чекав у центрі зали, спираючись на масивний дубовий стіл, завалений старовинними картами міських магічних потоків. Поруч стояв Денис, знявши свою незмінну шкіряну куртку, а трохи далі в тіні тулилася Марта, перебираючи в пальцях сухі стебла отруйної блекоти. Коли важкі залізні двері з тихим рипінням відчинилися й на порозі з’явилася Дарина, у залі запанувала абсолютна тишина.

​Вона виглядала мов привид. Одежа дівчини була просочена мокрою нічною мжичкою, волосся висіло вогкими пасмами, а обличчя вражало восковою, мертвотною блідістю. Тільки сині очі горіли якимось гарячковим, нездоровим блиском.

​— Дано... — Ян миттєво ступив їй назустріч.Його обличчя, зазвичай стримане й проникливо-холодне, зараз осяяла щира, майже дика радість. — Ти зробила це.

​Дарина не мовила ні слова. Вона повільно, немов з дерев’яною механікою в суглобах, простягнула руку вперед і розтисла тремтливі пальці.

​На її долоні лежало Насіння Прарослини. У тьмяному світлі трав’яних вогнів воно більше не випромінювало м’якого, живого золота, яким сяяло в білокам’яній залі сховища. Тепер воно здавалося блідим, згаслим горіхом, покресленим темними, брудними судинами — наслідком її торкання та отрути оніксу. Але для Яна це не мало жодного значення.

​Він зробив швидкий крок, і його довгі, витончені пальці обережно, з майже релігійним трепетом підхопили артефакт.

​— Вийшло... Боже мій, у тебе дійсно вийшло! — вигукнув Ян. Його голос, зазвичай низький і оксамитовий, здригнувся від піднесення. Він підніс насіння до очей, розглядаючи кожну тріщинку на його шкаралупі. — Первинне джерело Творення... Запечатане понад століття тому цими сліпими догматиками! Вони думали, що збережуть його під замком, а воно чекало на нас!

​Денис голосно вдихнув і широко посміхнувся, підходячи ближче й плескаючи Яна по плечу:

​— Чорт забирай, брате, я не вірив до останнього! Дівчина дійсно пройшла крізь білий контур і навіть оком не змигнула!

​Марта з кутка подала глухий, але задоволений смішок.

​Ян перевів погляд з насіння на Дарину. В його очах спалахнуло те саме «пристрасне» захоплення, яким він так майстерно маніпулював останні тижні. Він підійшов до неї впритул, поклав безцінне насіння на стіл і обхопив обличчя Дарини своїми прохолодними, сухими долонями.

​— Ти неймовірна, Дано, — гаряче зашепотів він, дивлячись їй прямо в очі. — Ти уявити собі не можеш, що ти зробила для нашого кола. Для нашого майбутнього! Вони вважали нас вигнанцями, паразитами, а тепер... Тепер із цим джерелом ми виростимо нову силу прямо під їхніми носом. Ти довела, що ти — одна з нас. Моя найсильніша, найвірніша...

​Він подався вперед і міцно, майже жадібно поцілував її в щоку, біля самої скроні. Це мав бути жест тріумфу й нагороди, романтичний порив, від якого дівчина повинна була остаточно розтанути в його руках.

​Але Дарина навіть не ворухнулася.

​Вона застигла в його обіймах, мов кам'яна статуя. Торкання його губ до її шкіри здалося їй не теплим і солодким, а огидно-слизьким і холодним, наче до неї торкнулася річкова лілія, що прогнила зсередини. У її вухах досі лунав крижаний, сухий тріск розірваного повітря, коли її удар влучив у груди Дарію, і той жахливий, тихо-прощальний голос Білого мага: «Твоє серце не мертве... Ти просто загубилася...»

​— Денис, дістань той чашний кубок з чорного кришталю, — заклопотано дав вказівку Ян, відпускаючи Дарину й повертаючись до столу. Його увага вже повністю переключилася на викрадений артефакт. — Ми проведемо первинне окроплення сьогодні ж о першій ночі. Змішаємо настій полину з її магічним слідом...

​— Я... я піду, — глухо мовила Дарина. Це були перші слова, які вона вимовила з моменту повернення.

​Ян на секунду обернувся, здивовано підвівши брову:

​— Підеш? Але ж ми маємо відсвяткувати! Денис дістав вишневу настоянку, ми...

​— Я втомилася, Яне, — перебила його Дарина. В її голосі не було роздратування, лише дика, виснажлива порожнеча. — Я віддала забагато сил біля сховища. Захисні руни... вони випили мене. Мені треба лягти.

​Ян нахмурився, в його погляді на коротку мить проковзнула тінь підозри. Він пильно вдивився в її зблідле обличчя, але, вирішивши, що це дійсно звичайна магічна втома після подолання білого контуру, пом'якшав і знову посміхнувся своєю бездоганною посмішкою.

​— Звісно, моя пташко. Іди відпочинь. Ти заслужила на цей спокій. Завтра ми почнемо новий етап.

​Він проводжав її поглядом до дверей. Але як тільки за Дариною зачинилися важкі стулки, Ян знову повернувся до насіння, заворожений його темніючою поверхнею, і Дарина перестала існувати для нього як людина — вона залишалася лише «інструментом», який блискуче виконав свою роботу.

​Дарина не пам'ятала, як піднялася з цоколя на свіже повітря, як пройшла крізь напівзелений, оповитий смугою сизого туману двір і як піднялася сходами до своєї кімнати на третьому поверсі гуртожитку.

​Кільце туману довкола будівлі, яке створив Ян, досі висіло в повітрі, глушачи всі звуки й позбавляючи кімнати зв'язку. У коридорах панувала напівтемрява й тиша — більшість студентів вже спали або сиділи по своїх блоках при свічках, скаржачись на черговий «аварійний збій мережі».